У Тернополі «рухівець» нагадав, як Кравчук не хотів, щоб у Верховну Раду заносили синьо-жовтий стяг
Напередодні «ТЕРЕН» опублікував першу частину ексклюзивного інтерв’ю з одним із засновників Народного Руху України на Тернопільщині, громадсько-політичним діячем, народним депутатом України першого демократичного скликання Володимиром Колінцем. Сьогодні – продовження розмови.
- Пане Володимире, після багатолюдного мітингу у серпні 1989 –го, видно було з усього, влада боялася, щоб він не переріс у відкрите протистояння й тому задовольнила вимоги рухівців - звільнила затриманих активістів, дозволила видавати рухівську газету «Тернове поле», тираж якої напередодні було конфісковано, пообіцяла не перешкоджати у проведенні наступних мітингів. Також було закрито кримінальні справи проти активістів Руху. Так ось, про газету, де вона друкувалася?
- Газету ми видавали підпільно, аж у Вільнюсі. Редактором газети був нині вже покійний Левко Крупа, син якого нині – заступник голови Тернопільської обласної ради. Їздили в Прибалтику, забирали тиражі, іноді таємно поїздом передавали і розповсюджували газету вже тут. До речі, я й досі зберігаю декілька примірників цієї газети.
- У той час рухівці брали активну участь у виборах до Верховної Ради СРСР. Розкажіть про цей процес.
- Це було у березні 1989 року. У Тернополі на окрузі зійшлися Роман Гром’як - завкафедрою української літератури педінституту та директор бавовняного комбінату Світлана Гурар’є. Зрозуміло, рухівці підтримували Романа Гром’яка. До речі, про мене тоді газета «Известия» писала, що я страшно образив жінку, кандидата у депутати до Верховної Ради СРСР, бо я їй закинув, чому вона, понад сорок років живе на Тернопільщині і не навчилися розмовляти українською мовою? Але переміг Роман Гром’як.
- А ви пригадуєте, як обласна газета заретушувала рукави вишитої сорочки у кандидата в депутати Романа Гром’яка, щоб він не виглядав вже надто таким «націоналіcтом»?
- Та це був просто сміх, але вони ж не заретушували комірець і все це вийшло дуже комічно, зрештою, «ретуш» не завадила стати пану Роману народним депутатом СРСР.
- У цей час, вже у 1990 році почалася виборна компанія і до Верховної Ради України. Рухівці теж брали у ній активну участь?
- Так, Рух тоді був дуже потужною, масовою організацією на Тернопільщині. Він тоді об’єднував більшість громадських організацій, товариств, навіть осередки Гельсінської спілки теж входили до Народного Руху. Висовували кандидатури. І ось, йдуть збори в обленерго. Всі знали, що там висуватимуть місцевого керівника. Але був й інший сценарій. Коли вже обговорили кандидатуру цього керівника, все йшло за обкомівським сценарієм, прозвучало звичне «чи будуть ще кандидатури щодо висунення у кандидати в депутати до Верховної Ради України», піднімаюсь я і пропоную свою кандидатуру. Це був шок. Президія зборів щось там почала говорити, що це не по регламенту, туди-сюди. Але люди в залі почали шуміти. Дали мені слово. Я почав свій виступ, дуже багато мені було запитань, я давав на них відповідь. Люди запропонували, щоб голосування було відкритим і дві третини проголосувало за мене. Це була несподіванка й удар по номенклатурі обкому партії. Але мене пізніше не хотіли реєструвати, шукали якійсь порушення, зачіпки. Влада відчувала, що сам Рух є провісником, предтечею незалежної України, тому й робила усе, щоб протистояти будь-яким демократичним проявам серед жителів краю.
- А яка була ситуація на інших округах із кандидатами від Руху?
- Так само як і зі мною. Ми тоді організували пікети обкому партії, багато людей нас підтримували, напруження наростало. Влада поступилася і нас зареєстрували. Ось так Марія Куземко, Левко Горохівський та я були зареєстровані, як кандидати в депутати до Верховної Ради України. Так ми після виборів і стали народними депутатами.
- Цікаво дізнатися про «кухню» Народної Ради, дії цієї першої опозиції у Верховній Раді України.
- Перед першим пленарним засідання Верховної Ради ми, депутати-рухівці від Тернопільщини, Івано-Франківщини та Львівщини, зібралися в кабінеті В’ячеслава Чорновола у Львові, він тоді був головою Львівської обласної ради. Там ми оговорювали нашу тактику та програму дій у Верховній Раді. Зійшлися на тому, що зараз на порядок денний ще зарано виносити питання про здобуття незалежності України, знаючи, що комуністична більшість обов’язково це провалить. Вирішили, що спочатку треба повести мову про державний суверенітет України. І вже на першому пленарному засіданні у порядок денний внесли пункт про прийняття Декларації про державний суверенітет України. Обговорення цієї пропозиції тривало упродовж двох місяців! Йшла безкомпромісна боротьба за кожне речення, абзац, кому чи крапку.
- Це був період, коли подібну декларацію вже прийняла Росія, прибалтійські держави проголосили самостійність, як на це все реагували у Верховній Раді?
- Ми неодноразово із парламентської трибуни говорили про це, але комуністична більшість чинила усілякий спротив. Дискусії були дуже гарячими, я теж не раз виступав із трибуни парламенту. І тут стається непередбачуване. Голова Верховної Ради України Володимир Івашко, по суті, втікає до Росії і там стає одним із секретарів ЦК КПРС. Навіть тодішні комуністи оцінювали цей крок як зраду, вони були дуже розгубленими. Йому на зміну, після Івана Плюща, який виконував обов’язки голови парламенту, став Леонід Кравчук.
- Ця фігура була, наскільки відомо, неоднозначною для депутатського загалу, та й для багатьох виборців.
- Саме так. Пригадую, як вже пізніше, коли багато депутатів виступали проти Кравчука, то співали – «Кравчучок-кравчучок – пташечка, полетишь, полетишь ты до Ивашечка!». І ось тоді, коли було вісім варіантів декларації, ми таки зуміли «протягнути» свій варіант цього важливого документу, де було записано, що це не Декларація про державний суверенітет УРСР, а Декларація про державний суверенітет України. І було там зафіксовано: Україна – національна держава, терміну якого не було навіть у Конституції 1996 року.
- У чому була новизна цього документу?
- Вперше йшлося про верховенство законів України, службу в армії тільки на території України, про економічну незалежність, підпорядкування силових структур армії, флоту, тільки українським органам влади. А перед Верховною Радою у ті дні збиралося десятки тисяч людей.
- Прошу, згадайте 16 липня 1990 року.
- Того дня, десь о 17-й годині ми проголосували за постанову, я навіть пам’ятаю її номер – 5612, про проголошення державної Незалежності України. Це був величезний тріумф. Коли вийшли із Верховної Ради, то люди нас брали на руки, підкидали. Масово почали на місцях споруджувати пам’ятні знаки на честь цієї події. Перший з таких пам’ятників поcтав і тут, неподалік, у Петрикові, що біля Тернополя. А в серпні 1990 року на Хортиці відзначали 500-річчя українського козацтва на Хортиці. Йшла десятикілометрова колона із Хортиці до Запоріжжя. Було таке загальне піднесення, тріумф.
- Але прийшов уряд Масола…
- Так, прийшов уряд Масола, головою Верховної Ради став Кравчук. Почалося гальмування прийняття конституції у відповідність до Декларації. І почалося студентське голодування. Це – жовтень 1990 року. Сім депутатів Верховної Ради, троє яких – з Тернополя, виходили на майдан до студентів. Ми, як депутати із депутатською недоторканістю очолювали всі походи студентів, йшли з ними у перших рядах на заводи, у вищі навчальні заклади. Багато хто не вірив, що студенти підтримають тих, хто почав голодування на тодішньому майдані Жовтневої революції. Але студенти після наших візитів перелазили через вікна на перших поверхах гуртожитків та приєднувались до нас, бо центральні двері були в такі моменти завжди зачиненими. Проводили мітинги перед вузами, після яких багато юнаків та дівчат підтримали Революцію на граніті.
- Ці події відбувалися стихійно, чи була певна стратегічна програма?
- Сценарій розвитку цієї революції розробляла невеличка група людей, на чолі із Степаном Хмарою, де був і я. І ось настав такий момент, коли було очевидно, що відбудеться студентське пікетування будівлі Верховної Ради. І зранку, коли туди було підтягнуто силові структури, ми тоді розпочали там мітинг, було дуже багато киян, приїжджих. Ми таким чином відвернули увагу влади та відповідних служб. А тим часом, згідно із планом, на майдані студенти почали оперативно встановлювати намети, охорону, рух транспорту був перекритий. Кореспонденти, в тому числі й зарубіжні, все це знімали, священики прийшли, виступав, пригадую, Олесь Гончар, пізніше - відомі артисти. Навіть згодом влаштовували студентські вінчання на Майдані. З Тернополя там, разом із Степаном Хмарою, крім мене, постійно були народні депутати Марія Куземко та Левко Горохівський.
Після цього Верховна Рада змушена була піти на поступки студентам. Масол пішов у відставку. Була вимога не підписувати нового союзного договору до прийняття нової конституції України. До речі, це зіграло вирішальну роль у розвалі СРСР.
Комуністи, так звана «група 239» боялися заходити парадним ходом у Верховну Раду, все через чорний хід. Фактично, підписання цього договору було перенесено на вересень.
- Десь у ті дні у Верховну Раду навідався й президент США і, як тоді показали по телебаченню, Ви його зустріли із плакатом?
- Так, 3 серпня 1991 року до Верховної Ради України приїхав Президент США Джордж Буш-старший. Мета його візиту була чітка – переконати народних депутатів у недоцільності виходу України з СРСР. Перед тим він побував у Москві, і ми вже здогадувалися, що він буде говорити у сесійній залі. І ось ми удвох із тодішнім депутатом Верховної Ради СРСР Георгієм Петруком-Попиком з Тернопільщини підготували плакат, на якому було написано: «Україні не ваших доларів треба, а волі». І коли Буш з трибуни почав виступати, ми розгорнули цей плакат, що спантеличило промовця, він знітився, почав плутатися у словах, видно, що не знав, чого чекати далі.
- А далі було ГКЧП…
- У перші дні ГКЧП ми закликали народ до масової непокори, не виконувати накази та розпорядження путчистів. Засідала і Народна Рада у спілці письменників. А у Верховній Раді - президія ВРУ. До нас приходили Володимир Яворівський, Лесь Танюк, Дмитро Павличко, які були членами президії. Вони інформували нас про хід засідання. Президія тоді виступала за підтримку ГКЧП, але воно провалилося.
- Опишіть переддень вікопомної події і, власне, що відбувалося того дня, 24 серпня 1991 року у Верховній Раді?
- 23 серпня на погоджувальній раді було вирішено проголосувати за прийняття Акту проголошення незалежності України. Ми вимагали відставки голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, який своїми діями, по суті, підтримував ГКЧП, хотіли розпустити президію Верховної Ради, обрати нову, заборонити компартію та націоналізувати її майно. Але цього не було зроблено. Бо нас було менше. Ці всі пропозиції я озвучував у парламенті. Кравчуку кричали – зрадник, геть з трибуни! Але Кравчук ніби цього не чув.
Так ось, ми попередньо домовилися із Кравчуком, що після оприлюднення Акту проголошення незалежності України ми внесемо у зал синьо-жовтий прапор. Він це заперечував. Тоді ми сказали, що внесемо той прапор, з яким українці в Москві відстоювали демократію, Єльцина, боролися з ГКЧП. Тоді Кравчук сказав, що коли це той прапор, то нехай буде так. Але, крім цього прапора, ми виготовили величезний синьо-жовтий стяг. І 24 серпня ми спочатку внесли у зал той прапор, що був у Москві. А потім почали вносити те величезне полотнище. Вхід у Верховну Раду одразу перекрила охорона. Народ посунув з вулиці до дверей, зчинилася тіснява. Дмитро Павличко тоді каже Кравчуку, що народ виломлює двері, можуть штурмувати Верховну Раду. Тоді Кравчук й відповів, що нехай вносять і той прапор.
- Які ж відчуття були у той момент, коли внесли український стяг?
- Це надзвичайний стан душі, сльози на очах, невимовна радість, багато депутатів хотіли торкнутися цього прапора, ми вийшли до трибуни Верховної Ради і заспівали Гімн січових стрільців – «Ой у лузі червона калина». Стояв разом з Чорноволом, Поровським і співав. Саме цим ми хотіли показати невмирущість тієї мрії, за яку, нині вже минає рівно 100 років, як гинули українські січові стрільці і віддавали та нині віддають своє життя патріоти, захисники Української Держави…
Олег Снітовський
Фото автора та з власного архіву Володимира Колінця
