Образотворчий альбом «Шевченкіана Івана Марчука» видали  поліграфісти Тернополя. У ньому зібрано понад 40 полотен народного художника України, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, уродженця Тернопільщини Івана Марчука. 

Стежки Шевченка і Марчука.   

Видання, яке вперше побачило два роки тому, було настільки  популярним, що його було вирішено видати вдруге. 
Картини, які зібрані у цій книзі, вважаються одним із найдраматичніших циклів творчого доробку українського художника зі світовим ім’ям Івана Марчука. Свого часу саме за ці роботи митця було удостоєно Національною премією імені Тараса Шевченка. У них майстер цілком самобутньо трактує хрестоматійні образи «Кобзаря», пропонуючи власні композиційні й стилістичні рішення.
Видання вийшло воно у світ завдяки фінансовій підтримці ректора Тернопільського національного економічного університету, професора Андрія Крисоватого.
    «Твори Марчука – це оголений нерв, світоглядні роздуми й духовні пошуки, життєдайна сила для українців. Відомий майстер через палітру емоцій передає сутність нашого народу, його єство. Вдивляючись у ці картини, по-новому сприймаєш Тараса Шевченка. У бурхливому потоці сьогодення надзвичайно складно передати пензлем багатогранність людської натури, настрої, що вирують у душі, самоту людини, яка дарує усім любов. Такі глибокі психологічні образи митця змушують зазирнути кожного у найпотаємніші куточки своєї душі й віднайти щось сакральне», каже Андрій Крисоватий.
   За його словами, тернистими стежинами пройшли Шевченко й Марчук: обидва родом з українського села, обидва, завдяки титанічній праці, сягнули мистецького Олімпу, обидва усе життя шукали себе й залишилися аскетами. І нині, вдивляючись у полотна українського генія, ми відчуваємо глибину помислів й духовну міць. Це – не погляд в історію, це – погляд у майбутнє, роздуми про день прийдешній. 
    
                 

 Від портрету Кобзаря – до «Шевченкіани»

Кобзарем позначене все життя Івана Марчука, вважає історик, мистецтвознавець Тамара Стрипко, яка написала вступ до видання. Перший портрет Тараса Шевченка він намалював, коли йому «тринадцятий минало». Навчався тоді у сьомому класі сільської школи на Волині. Прислужилися з трудом віднайдені клаптик паперу, простий олівець і якісь фарбники, що трапилися під руку / де в повоєнному селі було взяти фарби? /. 
    Зображення вийшло настільки реалістичним, що роботу вислали на районну виставку у Ланівці. А нагородою став перший у житті альбомчик для малювання, вручений на новорічні свята у присутності чи не всієї школи. Така нечувана відзнака й визначила подальший шлях Івана Марчука: вирішив стати художником. Так у його долю вперше «втрутився» Тарас. 
    Далі було навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша, військо, Львівський державний інститут прикладного й декоративного мистецтва. У 1964 році, за рік до випуску з інституту, став переможцем академічного конкурсу студентських робіт, втіливши Шевченків образ олією на полотні. Як назву твору, обрав рядки з «Кобзаря»: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». То - власне життєве кредо, а ці поетичні рядки обрали його фатум: тяжкий моральний хрест проніс через роки поневірянь і випробувань, не зрадивши дитячій мрії й не зійшовши з обраного шляху служіння мистецтву. 
    Як переможця конкурсу, Івана Марчука заохотили поїздкою на Чернечу гору до Канева. То було перше незабутнє сходження на духовну вершину світового українства у 150-й рік від дня народження Кобзаря. Відтоді ще не одна помітна віха у його житті буде пов’язана з цим місцем…
    У добу нещадного гоніння та переслідування з боку системи у музеї на Тарасовій горі відбудеться одна з перших виставок його робіт, котрі вивільняли думки з ідеологічних пут совецької пропаганди, творили революцію у свідомості глядачів.
   А у травні 1997 року, саме на Чернечій горі, митцю вручатимуть Національну премію імені Тараса Шевченка за цикл художніх полотен «Шевченкіана». До речі, зараз ці твори зберігаються саме там, на Чернечій горі у Каневі, у Шевченківському національному заповіднику.  

    
Йому відкривалося небо

Щоб максимально відчувати середовище, яке породжувало Шевченкові образи й пророцтва, Іван Марчук працював над циклом картин виключно в українській глибинці. За його зізнанням, жодне полотно не було створене у місті. «Робота над кожною картиною тривала три-чотири дні. Я малював на такому піднесенні, ніби небо мені відкрилося: ідеї, підказки, натхнення так і сипалися – звідтіля краса бачиться з оптичною точністю. Я не ходив, а літав, наче у мене виросли крила, як у янголів. Здавалося, відчув усе пережите Шевченком. Жив, думав, мріяв разом із Тарасом. Він став мені як рідний брат, я його бачив наскрізь Тоді я вже настільки відчував поета, що закривав очі і бачив сюжети майбутніх картин».
    Неповторність образів Марчукових полотен / до слова, невеликих за розміром: 60 на 50 см, виконаних на картоні темперою /, досягається завдяки вдалому моделюванню постатей, їх розташуванню у просторі, зображенню натруджених, проораних працею змозолілих рук, згорьованих і водночас дитинних у беззахисності облич. 

Слідом за поетом художник ідеалізує жіночі образи, оспівує й одночасно оплакує скривджене безталанністю материнство. Митець демонструє невичерпні можливості авторської техніки володіння темперою, котра дозволяє оживити кожен м’яз і нерв, запалахкотіти свічці, вібруючи виключно монохромною палітрою напівтонів, розставити світлові акценти на полотні, підкреслюючи розломи долі й неминучість.  
  
 Шевченкові настрої, передані пензлем                 

 Створюючи, свою «Шевченкіану», Іван Марчук 
ішов не шляхом буквального ілюстрування рядків поета — він намагався передати напруження слова шевченківського «Кобзаря», палітру емоцій, духовних поривань, філософських роздумів.
Він самобутньо трактує «Кобзар», який для нього, це вже не книжка, а плоть землі нашої. І, як сказав свого часу Дмитро Павличко, «тріщини, які пробігають через долоні, одяг, бандури, чола Шевченкових персонажів, нагадують тріщини у висохлому від суховію чорноземі. Відчувається спекотна суша землі, але і її родючість, непохитність і незнищенність… Він змушує нас іншими очима прочитати Шевченка, по-новому осмислити і в собі зміцнити його філософський дух». 
     Настрої, котрі що охоплювали автора «Кобзаря», надзвичайно складно передати пензлем. Але Іванові Марчуку це вдалося. Узагалі ж, кажучи про «Шевченкіану» Івана Марчука, мистецтвознавці сходяться на тому, що ні до неї, ні після неї не було такого глибокого й пластичного, акцентовано-психологічного трактування Шевченкових образів.

А ще, як влучно сказав професор Андрій Крисоватий: «Полотна циклу «Шевченкіана» дуже сильно перегукується з теперішньою ситуацією в Україні. Адже у Кобзаревих творах багато пророцтва та філософії. Іван Марчук, доповнюючи Тараса Григоровича, через свої роботи поєднує сучасність з майбутнім. Він живе, творить, шукає  свій особливий духовний стиль, свій власний  спосіб вияву. Майстерно володіючи пензлем, формує українську культуру – осердя нашого народу».

  Орест САРМАТСЬКИЙ
  
   Фото автора