Екскурс країнами Балтії до Дня Європи.

Упродовж останніх років пощастило часто бувати у Балтії. Саме так називають себе Латвія, Литва та Естонія. Колишній Союз скрізь «мітив» групу цих європейських країн як «Прибалтика». Балти ніколи себе так не позиціонували, оскільки споконвіку були самодостатніми і розвиненими країнами, які ніколи не корилися імперській політиці Кремля.

І коли я трохи пожила в Ризі (Латвія), то мене не покидала вперта думка: як ця країна могла стільки часу бути на правах колонії колишнього Союзу? Адже тут абсолютно інша ментальна реальність, за винятком, щоправда, росіян, яких тут доволі. У них також інша ментальність. Цього, на жаль, не приховати.

Рига сяє чистотою, гостинністю, ошатністю. І це можна сказати про кожне село й містечко трьох країн Балтії.

У невеличкому містечку Лімбаже мене завели у місцевий музей срібла, у якому зберігаються експонати, яких нема у столиці. Лімбажійці дуже пишаються, що автор срібних шедеврів, філософ за світоглядом, їхній земляк і великий патріот рідного краю – Олег Аузер. Коли нафтовий магнат, шейх Еміратів, запропонував Олегу кілька мільйонів доларів за його роботу «Замок майбутнього», той, не вагаючись, відмовив йому. Шейх шейхом, а що він скаже односельцям?

У селі Коціне - фантастично чисте довкілля, розкішна затишна школа, сучасний спортивний комплекс.

Особливий шарм мають міста Клайпеда і Паланга, розташовані на березі Балтійського моря. На моє запитання, чому у Клайпеді так мало людей на вулицях, я почула відповідь, на яку не очікувала: молодь виїхала на заробітки до Англії, Голландії, Швеції, Німеччини… Там життя хоч і дороге, але, разом з тим, - ще комфортніше, ніж у Балтії.

У Вільнюсі неподалік залізничного вокзалу мене зустрів… Тарас Шевченко. Можете зрозуміти мої почуття, коли я побачила біля його підніжжя живі квіти. А на фасаді історичного факультету найстарішого Вільнюського університету (понад 500 років) прикріплена меморіальна дошка з написом про перебування в ньому відомого  українського поета.

Поряд з університетом – урядовий будинок, де працює жінка-президент країни. Ніякого паркану, ніяких перешкод. Символічна охорона, ще й у неповоротких металевих лицарських «шатах».

У церкві старого міста (так називають центр литовської столиці) знаходиться оригінал відомої в Україні ікони «Боже милосердя». Її розміри вражають.

А ще вражають самі люди: вони дуже багато працюють і… хвилюються за події на сході України. Ці народи дуже постраждали у період окупації. Так вони називають своє перебування в «лавах» Радянського Союзу.

Долі наших народів у чомусь дуже схожі. Багато їхніх сімей так само були депортовані до Сибіру. Чимало їх загинуло, ще навіть не доїхавши до того суворого краю. Минулого року мені пощастило 11 листопада бути у Ризі. Всі жителі міста вийшли на берег річки Даугави і запалили свічки. Для латвійців це священний день пам’яті про всіх, хто загинув за свободу Латвії. Свято називається Лачплесіс, означає - «той, хто розірвав ведмедя».

До речі, на святих місцях у Латвії (місцях сили) за вказівкою чекістів свідомо будувалися психіатричні лікарні, ферми тощо. Робилося це для того, аби животворну енергетичну силу цієї землі.

У Ризі я заприятелювала із чудовими жінками - професоркою Бригіте і цілителькою Сарміте. Цікава деталь: коли я ніяк не могла запам’ятати прізвище Бригіте, вона мені дала гарну підказку. Вона сказала: «Моє прізвище - це частинка вашого Мазепи – Зепа». Після того пам’ятаю й досі, а коли згадую, то стає радісно на душі.

Валентина СЕМЕНЯК.

Фото автора.

Латвія-Литва-Україна.