Мене завжди цікавило, як сприймають Тернопіль люди, що жили в ньому, активно творили, а потім змінили місце проживання. Що залишається у їхніх спогадах, що формує ті спогади — які картинки, запахи, звуки? Тому не могла оминути нагоди поспілкуватися з письменником Василем Махном — нині мешканцем Нью-Йорка, а колись – Тернополя, повідомляє Погляд.

— Пане Василю, у вашій поезії та прозі багато Тернополя. І багато різного Тернополя — людей, закладів, вулиць, спогадів. Якби виокремити осердя, те, що робить це місто вашим, — як це можна було б описати?

— Перше, це все, що пов’язано з 1980-тими роками. І тут важливими є околиці, звичайно БАМ. Як його описати? Тоді район продувався усіма вітрами, щойно відкрили тролейбусну лінію, вулицями шастали зграйки молодої шпани. Місто було поділено: якщо ти був з БАМу, а потрапив на Новий світ, проводжаючи, для прикладу, свою дівчину, то зустріч з місцевим елементом того вечора – не передбачала нічого доброго. Тернопіль 1990-тих – це майже виключно центр. Тут збирався «Західний вітер», тут маркувалося свої кав'ярні, тут було справжнє місто – принаймні, зі збереженою урбаністикою будинків і вулиць. Якщо місто 1980-тих для мене це пізнання підліткового життя (бійки, походи район на райони,  і т. д.), то у 1990-тих – місто стає для мене культурою, у тодішніх наших салонах ми й формувалися.

— Пригадую, у ваших віршах особливою кастою, крім поетів, були й люди, що творили музику міста. А нині, коли ви тривалий час не були тут, як вам звучить у пам’яті Тернопіль?

— Він так і звучить: як джаз і рок-н-рол. Як улюблена музика молодості. Місто може бути музикою, бо ти живеш серед вулиць, засипаних снігом; серед поетичних книжок, які ковтаєш як мармелад; серед людей мова яких і та їх життєва історія також перетворюється у музичні форми. Я можу, коли буваю у Тернополі, підійти до якогось будинку і згадати, що у ньому була майстерня художника, в якій ми збиралися зимовими вечорами. І голоси цих людей – це також музика мого часу і мого міста. І це відчуття втрати, принаймні компенсується мені тими голосами, які уже звучать з подряпинами як від голки програвача, що час від часу злітає з платівки.

— Якщо уявити подорож, то які вулиці ви б мені показали?

— Я люблю в Тернополі не показні вулички. І ті, що вкриті бруківкою і ті, що уже в асфальті. Їх небагато. Щось мені подобається на Новому світі. Щось у центрі. Я міг би розповісти про себе і про свої вірші. Ось тут у мене було перше побачення, ось тут я був нещасний, бо ми розпрощалися. Ось тут писав вірші. Ось тут сидів із «Західним вітром». Ось тут, повертаючись тепер, я люблю сидіти і дивитися на місто і його людей. Ось тролейбус №5, яким я часто їздив. Тому мій Тернопіль багатовимірний. Найбільше варто було поговорити з Вами, звичайно про «Музу» і молоду поезію, в яку ми із «Західним вітром» тоді проламувались. Це була би найцікавіша історія міста.

— Чи є місця, які провідуєте, приїжджаючи сюди?

— Тепер я люблю бувати в центрі. Я неодмінно відвідую колишню «Музу», не пригадую як ця каварня тепер називається. Люблю посидіти в «Козі», у «Бункерімуз». Не люблю околиць і нових мікрорайонів – вони не затишні. Коли приїжджаю, то мешкаю в мами на БАМі, але завжди є спокуса поселитися в готель у центрі, бо люблю жити в готелях. Набоковщина якась, мабуть.

— І на останок. Описуючи місто, які прикметники ви обрали б?

— Я б сказав так: місто, яке я втратив, а воно втратило мене.