«Я зрозумів, що дожив до того віку, коли можу сказати те, що хотів сказати все життя, – розповідає Василь Махно про свій новий роман «Вічний календар». – Не кажу, що мені було не лячно братися за такий твір. Я писав його чотири роки. Мені здається, таку книжку не можна написати за рік – вона мусить вистоятись. У мене був стимул – я хотів вивести малу територію, яку я знаю дитинства, в літературний обшир». Свій твір письменник представив цими дням у тернопільському «Бункермузі». Вів презентацію Юрій Матевощук.

Нагадаю, що Василь Махно народився в Чорткові, тривалий час мешкає у Нью-Йорку, учасник гурту «Західний вітер», кандидат філологічних наук, член міжнародного ПЕН-клубу, лауреат премій імені Степана Будного, журналу «Кур'єр Кривбасу», Фонду Лесі та Петра Ковалевих, Міжнародної премії Povelje Morave та «Книга року BBC». Його твори перекладено й опубліковано багатьма мовами, зокрема англійською, білоруською, івритом, їдишем, іспанською, литовською, німецькою, малаямською, польською, російською, сербською, чеською та ін. Окремими виданнями виходили вибрані вірші в Польщі, Румунії, США і Сербії. Василь Махно учасник багатьох міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії, Колумбії, Нікараґуа та США.

«Писав, як шаленець»

Над «Вічним календарем» письменник працював із 2016 року по 2019 рік. Каже, у роботі було кілька етапів:

«Два роки тому ходив, щось писав, дружина питає: «Скільки написав?», відповідаю: «Пів сторінки». Каже: «Мало». «Я сам знаю, що мало, але більше не йде». Коли дві частини роману вже були готові, а третя – з білими плямами, видавництво поставило мені реченець, що книжку потрібно здати до червня – тоді ж був  березень. Я зрозумів, що у мене дуже мало часу. В мене були заплановані певні події, проте я ухвалив рішення нічим іншим, окрім писання, не займатися. Я писав завжди, навіть на поромі зі Стетен Айленду до Мангетену. Писав, як шаленець».

Василь Махно розповідає, що найважче було назвати роман. Хоча назви вдаються йому завжди легко, цього разу виникла проблема. Письменник придумав двадцять варіантів і надіслав у видавництво, де голосуванням вибрали найвдаліший – більшість була за «Вічний календар».

Шістсот сторінок, три частини

Язлівець, Чортків, Митниця, Бучач – на цих точках сфокусована головна увага роману. Події, котрі відбуваються – глобальні. Це і облога Язлівця османами, Перша та Друга світова війна, нарешті наші дні. Книжка (у ній понад шістсот сторінок) поділена на три частини: перша – 1672. Саламандрова земля, друга – 1916. Похідна кухня, третя – 1945. Потяг. Хоча, як зауважує автор, часові виміри варіюються і точно визначених меж там немає.

– Я хотів написати текст, котрий, з одного боку, був би про малі території, а одночасно – про глобальні речі, – пояснює пан Василь. – Я зрозумів, що нема нічого непосутнього – навіть дрібна деталь важить у цьому Всесвіті.

Для того, аби написати про всі ці події, Василь Махно вділив багато часу вивченню та читанню, користувався різноманітними історичними джерелами, написаними українською, англійською, польською, сербською, російською, німецькою, турецькою та їдиш. Консультувався зі спеціалістами та звертався до перекладачів. Крім того, писання вимагало відвідувань місць, про котрі йдеться – письменник побував у Стамбулі, Єрусалимі, Язлівці.

Що залишилось від османів?

Відправною точкою «Вічного календаря» стала цікавість.

– Моє коріння з Чортківського району – села Базар, там я мешкав приблизно до десяти років. По сусідству із ним розташований Язлівець. Він був останньою північною точкою Османської імперії близько двадцяти років. Я подумав: щось же від цього часу мусіло залишитись, – пояснює Василь Махно.

– Я собі поставив завдання написати про бруд життя, а найбільше він виявляється на війні», – провадить мову далі письменник. Властиво переломними моментами роману є конфлікти. Перша частина названа за словами османського мандрівника Евлія Челебі «Ця земля схожа на саламандру в огні». Друга оповідає про Першу світову. У третій частині, зокрема, згадується вимушене переселення 1945 року. «Це – абсолютно родинний епізод – родину батька переселили з Надсяння, – каже Василь Махно. – Мені хотілось показати і цей процес. Я зрозумів, що хаотичний рух народів у післявоєнній Європі був обопільний – поляків виселяли з їхніх місць, українців – з їхніх, люди зривались із територій, де вони жили поколіннями». Остання частина завершується лінією одного з героїв, котрий замешкує в Нью-Йорку та повертається у Язлівець з тим, аби зрозуміти родинну історію. Приятель пише йому, що знайшлись папери про Сабатая Цві та родину героя. І той відповідає: «Нічого не зникає».

З’ява придуманого

– Власне, для роману характерне вплітання реальних дійових осіб, як ось Сабатай Цві, Еміль Францоз, Саша Блондер чи Довид Моше Фрідман у коло вигаданих або сконструйованих. «Частина моїх героїв – історичні персонажі. Приміром, роман починається з історії Сабатая Цві, єврейського лжепророка, він пливе до Стамбула, де має переконати Мегмеда Четвертого в тому, що він, Сабатай Цві, Месія. Є й ті, котрі мали реальні прототипи. Так, у митницьких главах є персонаж, котрого звуть Попідлідвзеленікукурудзи. Цей чоловік жив у Базарі, не пам’ятаю його прізвища, але він був великим брехуном, те, що він говорив, було метафізичним сюрреалізмом. Якось розповідав, що втікав попід лід в зелені кукурудзи. Коли запитали, як таке могло бути, то відповів, що поки втікав, то наступило літо. Тобто мої герої приходили з різних джерел – з пам’яті, з родинних історій, історичних джерел, – каже пан Василь.

– Змішання пластів реальностей відбувалось і під час створення «Вічного календаря». «Коли писав роман, до мене написав американець із Північної Кароліни, сказав, що ми родичі. А потім надіслав генеалогічне дерево моєї родини. Я був шокований, – пригадує Василь Махно. – У книжці я згадую про Маєра Шапіро, ребе Чорткова. На одній зі світлини він був знятий біля якогось будинку. Якось я приїхав до Любліна зі своїми справами, поселився в одній кам’яниці, і зрозумів, що звідкись знаю її. Згадав, що це той самий будинок із фотографії, де зображений Шапіро. Я почав розуміти, що цей роман починає мене переслідувати. Те, що я придумую, в якийсь момент з’являється на яв».

Анна Золотнюк

Фото авторки