Валерій Чоботар – тренер, керівник Тернопільського обласного осередку Всеукраїнської Федерації фрі-файту та контактних єдиноборств. У 2014 році вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», де отримав у підпорядкування роту. Брав участь у боях за Донецький аеропорт.

Оля Михайлюк в цей час знаходилась в окупованому Алчевську, звідки писала статті для українських видань. До війни Валерій разом зі своїми учнями забезпечував охорону фестивалю «АртПоле. Звуки/дії в просторі», який організовували Оля з колегами. Так і почалася їхня розмова, повідомляє Збруч.

— Ти чому так акацію ображаєш — «сепаратистське дерево»? (посміхається) А як же Сосюра?

«…і все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п’янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице...»

— У мене в селі росли великі акації — по тридцять метрів — здоровенні такі деревища. Їх дід мій садив ще з одним дядьком після війни зразу. А зараз їх позрізали, тому що подеколи дурні люди зрізають великі дерева. І тепер там чагарник — коріння не пропадає. У мене є мрія: я купив стареньку хатинку буковинського типу, й хочу її відреставрувати. Але поки мені вистачає часу тільки два рази на рік приїжджати й вирізати акацію, яка виростає в мій ріст, і так вже триває п’ять років. У нас з Сосюрою, мабуть, різні були знайомства з акацією. Це природньо. Як сепаратисти в своїй уяві малюють бандерівців, як ми їх малюємо, чи як поляки їх малюють — дуже по-різному. Так, мабуть, і акація. Для верблюдів – це мрія. Хоча насправді цвіт акації люблю: цей білий колір, запах колосальний, бджоли. Але я повернуся, якщо ви не проти, до своєї війни.

Моя війна — усвідомлення війни — прийшло, коли я був закордоном. В кінці травня, під час поїздки в Папуа-Нову Гвінею. Таке роздвоєння особистості. Я з коханою їду в закордонну мандрівку, яку планував купу років. А багато моїх близьких друзів їдуть на фронт. І ця поїздка в Гвінею — з одного боку найцікавіше, з іншого — найважче, що було в моєму житті. Тому що я знаходився за кільканадцять тисяч кілометрів від України. Ми йшли стежкою до Порту-Морсбі — столиці Папуа-Нової Гвінеї. У 1942-му чи 1943-му році (я все плутаюся з датами) японці висадилися на північно-східному березі Папуа-Нової Гвінеї й намагалися через гори пройти до Порту-Морсбі, щоб захопити летовище й почати бомбардувати Австралію.

Для австралійців це героїчна сторінка історії: вони тримали оборону, але відступали протягом трьох місяців, в нелюдських умовах, втрати були величезні. Японці не дійшли до Порту-Морсбі 40 км. І от моя війна почалася з Другої світової — з місць, де насправді було дуже жорстоко. Там райська земля, дуже красиво — птахи, тропіки, небесне все таке. І тут же людське — міни, бомби, патрони поржавілі. Це оберігають. Величезний ромбовидний камінь у вигляді стола, на якому робили ампутації — якщо не було можливості надати нормальну допомогу, просто опускали в холодну річку, обмивали, щоб було видно рани, і різали — його постійно прикрашають червоними квітами. Місце, певною мірою містичне. Я почав розуміти, що це така своєрідна підготовка: мене чекає щось схоже, не просто так я туди потрапив.

Якось ідемо — джунглі, річка, один із наших друзів падає в воду, ми всі дружно сміємося, бо це, правда, дуже смішно. І в річці я бачу шматок газети; витягую, а там пишеться про Україну — англійською про Крим і про війну на сході. І я просто офігєваю. Навіть тут, в джунглях, тобі нагадують: нікуди від цього не сховаєшся. Так продовжувалося всю дорогу. На півночі Австралії — коралові рифи, рибки, пригоди — якось під час приливу нас з Лесею відсікло на пляжі від берега. Вода піднялася вище колін, повний місяць, треба було кілька кілометрів брести по воді, нам ввижалися акули-крокодили, ми йшли, взявшись за руки… Тоді збили літак у нас. Якщо не помиляюся, близько сорока австралійців загинуло.

Заходиш в супермаркет, бачиш величезну стійку з газетами, і на кожній першій сторінці — Україна, літак, діти, жертви... Така от дивна мандрівка по світах, про які я марив з дитинства, і в яких на кожному кроці щось мені нагадувало про війну. Я постійно спілкувався з хлопцями. Було страшно весь час чекати відповіді, чи там все окей. Було соромно певною мірою, тому що одні друзі воюють, інші оплакують загиблих…

І не напишеш же тим часом у фейсбуці, як мандрував по тропіках, чув тропічний дощ, бачив павуків величезних, летючих лисиць. Там все таке цікаве — зовсім інший світ. Наскільки місцеві люди прикольні. Діти голі, босі, у них немає гаджетів, але набагато щасливіші за наших дітей. Ми з Лесею подарували їм флакончик з мильними бульбашками — це було щось нереально веселе.

Потім ми повернулися, і ще нормально спілкувалися з хлопцями по телефону, мали зустрітися, і… Одна смерть… і пішло, пішло, пішло… Cвіт перевернувся. Було дивно. Було сумно. І почалася війна, моя війна.

— І яка вона —  твоя війна?

— Війна сама по собі не є жахливою, вона навіть в чомусь велична. Жахливі зміни відбуваються в людях — чудові люди міняються просто на очах, і вже готові вбивати один одного. Ось це і є війна для мене. Я дійсно усвідомив, що я на війні, в Авдіївці, на дев’ятиповерхівці — найвищий будинок, він ще цілий. Це було десь перед Днем Незалежності, я став свідком обстрілу ворожих позицій з нашого боку. Вразило, що між позиціями люди просто збирають врожай на городі —серпень. І тут починається цей величний шурхіт… Полетіло. Бачиш вибухи. Чуєш жарти хлопців: не переживай, колись після війни вулицю, яку ти зараз зруйнував, назвуть твоїм ім’ям. Звучить як болючий цинізм, але так вони себе вберігають від того, що роблять. А вони не можуть цього не робити, бо якщо не стрілятимуть першими, то полетить звідтіля. Ці розбиті вікна, порожні квартири, мовчазні перелякані діти на вулиці… І ти дивишся і думаєш: бля, невже це я і що я тут роблю?

— Я була деякий час в окупованому місті. Ми теж багато жартували. Зіставляли ліжка в центр кімнати, бо у вікно може шарабахнути, а потім — на добраніч, кажуть, варто в ковдру закутатися, щоб в разі, коли таки влучить, шматки по кімнаті не збирати.

— Сміх — дуже хороший захист. Я найбільше нажартувався на війні. І зараз тягне до хлопців, бо можна посміятися. Тут багато хто уникає спілкування — одним страшно, іншим соромно. З мого клубу загинуло троє хлопців. Їхні портрети в клубі висять, під портретом Андрія його рукавички висять. А дехто виїхав з України. Я для них був як старший брат, навіть як батько для декого, і мені їх бракує, а вони уникають спілкування зі мною. Їм важко насправді. Вони вигадали собі вину й вважають, що я можу якось погано до них ставитися. А я дотепер не маю відповіді, що краще — загиблі друзі, портрети на стіні й мої постійні відвідування їхніх могил, чи ті, хто виїхав за кордон. І тих, і тих я, мабуть, втратив. Але я в жодному разі не дозволив би собі їх осудити. Чесно кажучи, зараз я навіть трошечки радий, що вони поїхали. Люди повинні мати можливість вибору, але суспільство часто пропонує якісь свої проекти.

— Тих, хто йде на війну, часто звинувачують, зокрема, рідні. Знаю ці моменти на прикладі своєї сім’ї.

— Як думаєш, чому люди звинувачують?

— Мабуть, тому що люблять і не хочуть втратити...

— У моєї дружини Лесі сестра на війні, вже третій рік. Вона — офіцер, керує зараз мінометною батареєю. Її колишній чоловік з сином сидить. Уявляєш, як тещі моїй було? Зять на фронті, дочка на фронті.

Війна, насправді, не закінчилася. Мабуть, війна — це на все життя. Я забрав з авдіївської бібліотеки, яка тепер зруйнована повністю, книгу Ліни Костенко; дві навіть: одну книгу по лозоплетінню і — інший хлопець забрав, а я в нього випросив — кілька томів «Життя тварин». Тепер шкодую, що не зміг забрати всі книги, і буду шкодувати. Все мріялося, що якось між обстрілами візьмемо картонні ящики — вони там були на дослідній станції — запакуємо, а потім якось з хлопцями потрошечки вивеземо ту бібліотеку. А, ще одну книжку забрав — «Дерев’яні храми України».

Сподіваюся, що мене не звинуватять в мародерстві (посміхається). Це мій найсумніший спогад про війну. Але я не забрав жодної книжки з людських хат. Читав і відносив назад. Господарі поїхали, і от ці книги дитинства — Майн Рід, Вальтер Скотт – практично в кожній хаті. Пам’ятаєш, у Висоцького — «значит, разные книги мы в детстве читали…» А тут розумієш, що в дитинстві ми читали одні й ті самі книжки. І тим ця війна була дуже болюча. Шкільна і сільська бібліотеки завалилися. Книги я так і не вивіз. А там було багато сучасних класних книг, нашої літератури. І вони були новенькі, навіть відміток не було, що хтось їх брав. Як сказав один з моїх друзів: якщо би люди читали ті книги, які в бібліотеці лежать, то війни би не було.

Є в мене ще один сумний спогад. Я страшенно люблю птахів. От і зараз я дивлюсь на мікрофон, хочу потім проконсультуватися... Щойно забрав з «Нової пошти» книгу «Птахи перед мікрофоном і фотоапаратом». В дитинстві я мріяв стати орнітологом. Ну і, як це в селі трапляється, затюкали: не йди, треба спеціальність. В результаті я пішов на столяра-різьбяра. Я дуже люблю дерево, але я не столяр-різьбяр. Зараз після війни, коли втратилася пристрасть взагалі до всього, птахи повернули до життя.

В Пісках були — я їх не бачив, тому що мусив ще й воювати по ходу (посміхається) — великі вольєри, в яких вирощували птахів: фазанів, павичів, папуг. Хлопці їх порозтягували. І я в когось з пацанів побачив зеленого папугу. Такий класний, переляканий дуже, в пляшці пластиковій — засунули, щоб він не втік. Я сказав, що птахи для мене все, і забрав його. Знайшов десь в розбитому будинку кліточку від хом’яка, поклав туди папугу, і поки шукав, що йому поїсти, залишив на порозі. І за метр від порога впала міна.

Один із хлопців, що там сиділи, загинув, другий інвалід зараз. А я якраз пішов на город помідори поїсти — якщо би не це, був би або інвалідом, або мертвим тепер. Пам’ятаю, ходив по городу, їв помідори й дякував тим людям, які їх посадили. У мене був своєрідний комплекс — насправді сумно, що їх вже не будуть збирати. Це не сепаратисти, звичайні люди… По будинках видно — як у моїх батьків… Поруч жив чоловік з бабцею. В нього був офігєнний виноград, і цікаво прокопані канави — на зиму він клав туди виноград, накривав, щоб не замерз. Ми їм приносили продукти, а вони нас пригощали тим смачнющім виноградом. Це було дуже приємно. А потім він захворів. Був лежачий вже, коли в їхній будинок попала міна, вони живі лишилися, але їх забрали, поранених. Думаю, виноград пропав назавжди — ніхто ж його не накрив.

Але про папугу... Коли міна розірвалася, я викликав медиків. Я не відчував ніяких емоцій відносно людей — крики, кров… але дуже боявся побачити мертвого папугу. Потім налаштувався, вийшов, бачу – його немає… Клітку збило хвилею, відкрилася, він вилетів. Той папуга назавжди в пам’яті.

— А яких птахів просто в небі бачив? Відрізняються східні від західних?

— Обстріли робили своє — птахів було мало. А навесні Леся завагітніла, і я прийняв рішення, що не піду на передову, озвучив хлопцям. Я їй дав слово, що все буде окей, відповідно, мусив те слово витримати. Це було важко, тому що тут друзі, тут… Весна відкрилася мені в птахах. Але скільки б ми не говорили про птахів, найголовніше на війні — це люди. Люди, й те, що з ними відбувається, що тебе з ними пов’язує, що міняється в них, міняється в тобі.

— Цей епізод, дуже емоційний, коли ти говориш хлопцям: ми не аеропорт маємо втримати, а війну виграти, — зафіксований у фільмі «Добровольці божої чоти». Можеш трохи більше про те, що ти мав на увазі?

— Ми відкривали мапу й бачили, що аеропорт знаходиться по ту сторону, і рано чи пізно його віддадуть. Коли хлопці туди увійшли, мене не було — я був на похороні у Андрія Юркевича. Відповідно, я не приймав цього рішення. Загинули дуже класні молоді хлопці. Потім інші — те саме — готові були вмирати. І це мене вбило.

Готовність вмирати — окей, але поясни, за що. Хочеш вмерти, щоби вмерти? Тоді я не беру в цьому участі. Це те саме, що самогубство. Маєш чітко розуміти, за що. Згадую, як в Порті-Морсбі нас завели на величезне кладовище, де ховали солдатів. Надзвичайний меморіал. І на одному з пам’ятників, 18-річний пацан, було написано «Він загинув для того, щоб інші могли жити». Я розумію смерть. І я міг загинути на фронті. І тут можу загинути кожен день. «Люди иногда внезапно смертны».

Але там я побачив, що люди просто хочуть загинути, їх накривають емоції, вони вже не керують нічим. Я намагався боротися з цим. Один з тих хлопців, що повернулися, загинув через вісім місяців після зйомок фільму. Ще один сказав, що розуміє мене тільки тепер — через рік. Я довгий час в їхніх очах був неправим. Готовий взяти на себе відповідальність, і бути найгіршим, тільки щоб пацани були живі.

— Дивилася на Піски в Google maps. Там в центрі довга-довга вулиця Миру...

— Олімпійська. Вулиця Миру. Такі смішні назви.

— Як, пам’ятаючи все, жити далі?

— Навчитися бути з цим. Могили нікуди не подінуться. Нікуди не подінуться хлопці, які загинули. В мене сина звати Орест. Коли я вимовляю його ім’я, я є з цим. Я маю відповідальність, тому що я живий, коли друг загинув. Не вірю, що це можна забути. Можна ховатися, але від себе не сховаєшся. Тому для мене пам’ять...

Орест — це запах полуниці. Перед від’їздом на фронт я забирав його з Заліщиків, і він заніс в бус цілий ящик полуниці. Вони настільки прописалися в пам’яті, що коли я приїхав до нього на похорон, і підійшов до того місця, де його чекав з бусом, то почав просто ревіти. Прорвало мене, я відчув той запах.

Смак помідорок чері — це Ігор, який загинув, а я лишився живий, тому що я на кілька кроків відійшов до кущика з помідорами. Як каже Дітті Марчер, моя вчителька по тому, як з цією війною жити, це для тебе «помідори життя». І кожен день я дивлюся на це маленьке сонечко і розумію, що я не хочу війни. Але якщо люди її роблять, я мушу в ній якусь роль виконувати. І важливо розуміти, яку. Моя участь в війні дала розуміння, що там немає чорних і білих. Війна — це коли і одні, й інші стають чорними. Але періодично з’являється хтось білий. З обох сторін. І йому дуже важко.

Для мене війна — це також запахи і смаки. І запах мертвої людини. Коли ти розумієш вночі, що це той дядько, який підірвався на розтяжці, його ніхто не забирає, бо боїться теж підірватися, і він кілька тижнів там лежить… Це пам’ять. Мене запросили минулого року на полювання. В мене зараз гарний об’єктив, то я вирішив, що піду, але з фотоапаратом, хотілося просто побути на природі.

І коли я дивився на тих кабанів, по ліцензії застрелених, підійшов дядько, що запросив, і запитує: чого задумався? А я кажу: не можу згадати запах вбитих людей. Він подивився на мене… І я зрозумів, що я кажу насправді ненормальну річ. Але не люди ненормальні — події ненормальні. Нормальні люди переживають ненормальні події.

В Пісках чимало багатих людей жило, і там гарно попрацювали ландшафтні дизайнери. А потім інші «ландшафтні дизайнери». Коли я бачу туї, то згадую пошматовані туї і ялинки в Пісках. І ту саму акацію — яку, я говорив, що ненавиджу, тепер з любов’ю вже сприймаю, бо це спогад.

З пам’яттю проблем не буде (посміхається). В мене мозок, травмований контузіями, і короткострокова пам’ять відсутня. Не можу порахувати людей. Пропадає число в голові — смішно. Щоб порахувати сорок чоловік, мені треба… Двадцять три — це рекорд. Дуже важко. Збиваюся. Записую. Тоді іншу частину рахую. Можу з думки збиватися часто.

Короткострокова відсутня взагалі, а та пам’ять, про яку говоримо, нікуди не пропадає. Можу детально описати все — кожен камінчик, дірочку, заплющити очі й все це побачити. Тому в нас всіх, хто цю війну пропустив крізь себе, з пам’яттю все окей. Я не лише про тих, хто воює. Ми на навчанні зараз отримали дуже цікаві знання.

Існують два види страху. Англійською terror і horror. Перший — страх за себе, другий — страх за когось. Моя дружина пережила набагато більший страх, ніж я. На війні, як правило, з десяти днів лиш один — щось насправді небезпечне. Бо зазвичай можна сховатися, може десь далеко лягати — сто метрів від тебе, і це не так страшно. Тобто, приблизно тридцять страшних днів за рік.

А для рідних це кожен день. Обстріляли в Донецькій області українських військових — це може бути за 10 км від тебе, а вони вже переживають. От як з їхньою пам’яттю, я не знаю; вони теж пройшли війну. Зараз всі так носяться з цим — «учасник бойових дій». А як бути з учасниками бойових дій, які не воювали? Їх набагато більше. І їм не дають пільги, а вони часто більш травмовані. А як всі ці люди, які не були в АТО? Мої хлопці, які поїхали за кордон? Вони ж також через війну поїхали — через те, що їхні друзі загинули. Вони не можуть спілкуватися. Їм соромно показувати свої успіхи. Вони йдуть на концерт і не можуть викласти фотографії. Бо в Україні тільки цвинтарі. Так не має бути. Ми повинні жити. Жити з усвідомленням того, що ми змінилися.

— Чи вдається поділитися цим усвідомленням, цим бажанням повноцінно жити далі?

— Ми на тренінгах розповідаємо, що відбувається з людським мозком на війні, чому основні реакції такі, чому людина, зазвичай смілива, може завмерти або втекти. Чи здатна людина в таких станах сприймати красу? Мені здається, що оці красиві штуки на фоні руйнування дають якийсь гачок — зачепитися за краще.

В руйнуванні теж є щось, не знаю, чи можна назвати його прекрасним, але величне. Той самий політ «граду». Страшні шуми-звуки — вони сильні. Мені їх зараз часто бракує. Це сильні емоції, і щоб не зависнути в потребі цих емоцій, потрібна точка опори. Я не знаю, як в інших, можу говорити про себе. Але такі ось острівці квітів, птахів — в кожного щось своє — вони допомагають.

На це можна опертися. Душею. Ми виробили таку базову назву на тренінгах — точка опори. Це як в болоті знайти камінчик або острівець. Якщо ти на війні бачиш квітку, пташку, або ще щось красиве, ти живий. Коли ти цього не бачиш, то ти вже вмер. Можеш ходити, їсти, справляти потреби… бути фізіологічно живим і одночасно мертвим. Поки ми здатні сприймати красу, ми не тільки фізично, але й внутрішньо живі.

Недавно проводили тренінг, в старенькій бібліотеці в Теребовлі. І там кілька картин. Один хлопець напідпитку зайшов. Синяки під очима, видно, що йому складно. Каже мені: ти малював? Ні, — кажу. Він погано чує. Ще раз розвертається: твоїх рук справа? Картини зачепили його. І от не дивлячись на весь той біль, людина на війні може бачити щось красиве… Спілкуюся з хлопцями, в їхніх спогадах — солов’ї, соняшники...

Ми починаємо контакт з хлопцями зі знайомства, кількох слів про себе, і обов’язковим є сказати будь-які дві хороші новини, які сталися за вчора-сьогодні. Це дивно. Хтось з військових думав-думав, і сказав: є хороша новина – моя рибка в акваріумі кинула ікру. І ця ікринка може бути чимось хорошим в його житті. І на неї можна опертися. Він посміхнувся, а до того був злий. Це для нього ресурс. Він мікроскопічний, як макове зернятко, не кожному зрозумілий, але він є. Маю і інший досвід. Вчора один з хлопців сказав: у мене нема хороших новин, півроку вже нема, і я не хочу їх шукати. І це страшно. Засмучуюся, коли не вдається попрацювати.

— Ти допомагаєш багатьом людям розібратися в цій новій нелегкій ситуації. А хто допомагає тобі зрозуміти якісь базові речі?

— Я вже згадував тут Дітті… Багато допомогла зрозуміти. Якось зустрічалися з нею й випадково зайшли в магазин вишиванок. І там жіночка, така закохана в свою справу, почала розповідати: «Ось цей візерунок — ним ми пришили себе до своєї землі. Це наш код». І Дітті сказала: «Краще би ви пришили себе до своїх людей».

Це мене дуже сильно вразило. Ми прив’язуємося до землі — до території. А що робить нас людьми? Те, що ми живемо тут? Чи те, що ми живемо мирно поміж собою?