Кременець – місто особливе. Тут на невеличкій території можна зустріти сукупність пам’ятників та пам’яток історії й архітектури багатьох минулих століть і останніх десятиліть.

За офіційним реєстром у Кременці налічується понад 110 одиниць пам’яток історії та культури. Йдеться, власне, не тільки про пам’ятники-скульптури, але й окремі історичні будівлі, фрагменти фортифікаційних споруд, деякі храми.

Сусідство таких пам’ятників у Кременці досить різношерстне. Наприклад, є тут пам’ятник Богдану Хмельницькому та Тарасу Шевченку, зрозуміло – Степану Бандері, а ще – польському поету Юліушу Словацькому, ботаніку Бессеру, який залишив після себе у Кременці оригінальний ботанічний сад.

Крім цих пам’ятників, у центральній частині міста можна побачити ще одну категорію скульптур, своєрідне нагадування про часи соціалістичного реалізму. Ось, скажімо, скульптура двох школяриків – хлопчинка та дівчинки, що гордо йдуть собі після уроків погуляти. Оці «сіамські гіпсові близнята» між фігурами яких виникла тріщина - яскравий зразок совкового мистецтва соціалістичного реалізму. Відлиті із стандартних гіпсових форм «жовтенята», «піонери», «комсомольці» свого часу заполонили увесь простір Радянського Союзу. Як і «шахтарі» із відбійними молотками на плечі, «свинарки» в обнімку із пацятками в руках, повногруді «радянські жінки», які після чергового годування, зцідивши залишки молока, біжать на ферму, з думкою про інше молоко, коров’яче, аби чимскоріш подоїти дорогу серцю Лиску. А вже після дійки з оптимістично-радісною посмішкою вантажити бідони з молоком для робітничого класу, у місто, яке чекає на це молоко…

Образ саме такої жінки ви теж можете побачити у Кременці. На території міського парку є така скульптура, гігантська «мати» із короткою зачіскою (щоб волосся не заважало працювати біля верстата чи під час роботи з відбійним молотком), на руках - донечка. Такою ж гіпсовою, як і сама мати. Бо вони – родина. Жінка тримає на руках дворічну дитину так, як «митці» епохи соцреалізму зображували інших «жінок-пам’ятників» - з кайлом, веслом, лопатою і т. п. Так ось, ота гіпсова дитинка сидить собі на правій, сильній материнській руці. Ні, не кожна жінка могла б ось так невимушено втримати дитину, а радянська - могла. А чому не пригортає вона дитятко до свого серця, як це інстинктивно робить кожна мати? Та ви що, не дай, Бог, ще можна провести якісь паралелі з іконою, Богородицею. Тому дитину не треба пригортати до серця, а просто тримати без всяких там ніжностей і все.

А от, неподалік, - билинний герой, такий собі Ванюшка, який щойно зліз із печі і пішов у світ боронити рідну «дєрєвню» від заклятого ворога-Дракона. Він ніжності не знає. Між Кременецькою райдержадміністрацією і районним будинком культури є саме така скульптурна композиція. Її точної назви мені ніхто не зміг назвати, мовляв, самі бачите, що там... А є там саме той момент, коли Ванюшка чи то душить, чи то роздирає пащу ненаситного Дракона, який не дав долежати нашому герою на печі і домріяти свої мрії. Процес роздирання-стискання, видно з усього, вже закінчився, бо вода, яка тут колись дзюркотіла, вже давно не тече по облущених фігурах «билинних героїв» у Кременці.

А тепер вже без іронії. У тій же центральній частині міста розташований Меморіал Слави воїнів Радянської армії. Він має свій охоронний номер в Реєстрі пам’яток історії та культури Тернопільщини, а саме – номер 399. Окрема тема, чому саме у цьому місці, між двома храмами – Свято-Преображенським собором та собором Святого Миколая було колись закладено меморіал. Але це вже історія. А вона про це вустами відомого історика з Тернополя, дослідника подій Другої світової війни Олега Гаврилюка говорить ось про що.

«Окупація Кременця тривала майже три роки. Навесні 1944 року місто було звільнено. Тоді німецькі війська відступили. За різними оцінками, під час боїв за Кременець загинуло до тисячі бійців Червоної Армії. Двісті з них поховано на місці нинішнього меморіалу. Вони поховані в десяти загальних могилах і в одній братській. Імена воїнів відомі. А, власне, сам меморіал на честь полеглих воїнів було відкрито тут через 40 років після цих подій», - каже Олег Гаврилюк.

Отож, у центральній частині кременецького Меморіалу Слави стоїть бетонний воїн з високо піднятим прапором. Поруч - цілеспрямований дует фігур зі зброєю в руках і сумно схиленою головою й траурним вінком на руках. Цементно-бетонний воїн аж злився із прапором, шпиль якого намагається бути вищим Свято-Преображенського собору. А інший радянський воїн рветься у бій, замахнувшись гранатою поперед себе. Через дорогу – Миколаївська церква. Поруч ще один солдат - із автоматом, дуло якого ось-ось відвалиться…

Залишимо ідеологічні передумови побудови таких «шедеврів». Йдеться про їхній нинішній стан. У Кременці, м’яко кажучи, він неприглядний. Потріскані фігури, забілені багатолітнім шаром вапна, скособочені бордюри навколо меморіалу, поросла трава між плитами. Напис «Вечная слава воинам, погибшим за честь и независимость советской родины» геть обліз.

Розумію, традиційно у влади руки до всього не доходять. А тут ще й вибори, треба білборди нові, є поточні передвиборні справи. Але є ж цьогорічний Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні у 1939-1945 роках». В ньому є стаття 1, в якій говориться про «шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років». Ще у цьому законі йдеться про «упорядкування, збереження та спорудження пам’ятників і пам’ятних знаків на вшанування пам’яті учасників та жертв війни, створення музеїв, меморіальних комплексів». Далі – більше. Військові кладовища та такі меморіали, як у Кременці, визнаються «пам’ятками Другої світової війни 1939-1945 років і перебувають під охороною держави».

Державу цю у Кременці уособлює місцева влада, яка згідно із цим законом зобов’язана берегти і поновлювати такі місця «за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а також за рахунок пожертв юридичних, фізичних осіб, міжнародних організацій або іноземних держав».

Не знаю, як там щодо «іноземних держав», але, напевно, тим, хто поліг за Кременець, було б не дуже приємно, коли б вони дізналися, що пам’ять про них намагаються поновити іноземці, а не ті, задля яких вони, власне, й полягли.

У вже згаданому законі є ще одна стаття. Шоста за рахунком. Звучить вона так: «Особи, винні у порушенні вимог цього Закону, несуть відповідальність згідно із законом».

Так що? Кременець колись таки дізнається про винних, про тих, хто нехтує законами? Чи вже після виборів? Не до цього зараз. Не до меморіалів…

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора