Головний художник академічного обласного театру актора і ляльки, живописець Володимир Якубовський — людина, котра дивує мистецьким обширом, у котрому реалізовує себе, та своєю енергетикою.  Його позитивне, дитинне та незаангажоване бачення світу проступає у всьому, за що береться — у ляльках і декораціях для вистав, живописних роботах, ілюстраціях.

2c3c6a06-d3d0-41bd-93a8-edb6c37a9c24

2587f1e3-c4d6-4b02-b312-0a233c6532cd

3288f287-1230-4368-b0d8-bc5ee2bdb4bf

0268449c-864a-4200-89b7-264d530ca15a

Тож поспілкувалася із Володимиром Петровичем про його творчість. — Зазвичай художник обирає один напрямок, а відтак працює у ньому. Ваші ж роботи – різножанрові, різнотематичні та різностильові. У чому причина? — Можливо, це пов’язано з тим, що я працюю в театрі. Кожна вистава – пошук нових стилів, матеріалів, фактур, деталей, виражальних засобів. Дуже часто сюжети, які втілюю у театрі, переходять у живопис — це нерозривне творче життя. Нині працюю над серією з героями італійської комедії: П'єро, Коломбіною та Арлекіном. Це такий-собі класичний трикутник закоханих. Симпатична та дотепна Коломбіна, бідний та нещасний, майже, як класичний художник, П’єро та спритний Арлекін, який збурює все навколо. Намалював уже кілька ескізів. Працюючи над серією, важливо створити елементи, котрі надають їй цілісності:  специфічну фактуру, повторювані елементи. Серію та самостійну художню роботу можна порівняти з фільмом та серіалом – у першому задум розкривається в одному творі, в іншому – розповідь насичена подробицями, деталями, у кожного «епізоду» свій сюжет, але на рівні композиції та виражальних засобів частини пов'язані між собою, цілісно розкривають задум. — Серед ваших робіт — реалістичні та сюрреалістичні... — Праця над натюрмортом чи пейзажем вимагає, перш за все, досконалого, максимально точного відтворення об'єкту, майстерного володіння живописними техніками. Але у них майстру важко виразити себе та проявити свою позицію. А ось у казці все це доступно, у ній немає обмежень, можна передати свою філософію, вкласти своє ставлення до зображуваного, хай навіть завуальовано — вдумливий глядач чи критик це помітить. У таких роботах можна використати різноманітну фактуру, поєднати різні техніки — віддатися творчій фантазії. Маєш білий отвір полотна і навіть не знаєш, куди зайдеш. Починаєш з однієї крапки та заходиш у нетрі та різнокольорові світи. Казковий та реальний – це паралельні світи, що не перетинаються. Є художник-майстер, і художник, котрий фантазує. Водночас, не можливо творити навіть сюрреалістичні твори без базових знань. Приміром, Сальвадор Далі спочатку отримав добру професійну освіту, а потім розучувався та малював сюрреалістичні полотна. Хоча реальний та ірреальний світ однаково цікаві. — У роботі художника світ реальний та вигаданий перетинаються... — Якщо у драматичному театрі виставу може зробити один актор, маючи мінімум реквізиту та декорацій, або й взагалі не користуючись ними, то в ляльковому театрі, де головні герої ляльки, - головний антураж, предмети, - маски, ляльки. Тому в цьому плані театр ляльок є цікавішим, а разом з тим складнішим. Тут головна фантазія та її матеріальне втілення, а в драматичному театрі все тримається на внутрішньому стані персонажа. — Які ваші улюблені казки та герої? — Це українські народні казки. У них всі чітко, просто та конкретно розказано. Крім того, у них йдеться про наші фантазії, проблеми, фобії — взяти бодай казку про Котигорошка, де хлопчик перемагає великого змія. — Ви працюєте для дітей вже не один рік. Знаєте, що для них складне, а що доступне та цікаве. Як вам вдається виходить на їхній рівень? — Я зайшов у світ дитинства і залишаюся в ньому. Інколи дивлюся в дзеркало, і думаю, що ось, пенсійний вік підходить, а я бавлюся ляльками. Чому я цим займаюся? Не знаю, але це цікаво. Це, можливо, своєрідний відхід від реальності, а, можливо, я вже настільки вжився у той світ, що не можу покинути його. — Крім всього, ви ще й ілюструєте книжки.... — Нещодавно ілюстрував книжку Зоряни Биндас «Трубачі з Підгорбиків». Прикро, що при друці зіпсували всю мою роботу – замість того, щоби надрукувати роботи такими, яким їх створив, - із детально промальованими деталями, тонами й півтонами, маленькими детальками —  видрукували все чорним, і вийшло, як клякса. Зник той внутрішній шарм, який передав деталями. Нині працюю над малюнками до збірки новел Богдана Мельничука. У дечому підхід до них перегукується із тим, котрий застосовував до ілюстрацій книжки Зоряни Биндас — намалював різні голови та морди у цікавих ракурсах. — А як ви вирішуєте, якими мають будь ілюстрації. Існує думка, що візуальні твори не мають переказувати сюжету... — Коли йдеться про роботи до твору, де описані конкретні персонажі, конкретні події, то зображаю їх. А коли у книжці є іносказання, можна робити філософські малюнки, котрі йтимуть паралельно із текстом. Ілюструючи твори Степана Сапеляка, не відтворював сказане, а пробував створити «паралельну» розповідь. Наприклад, на одній з ілюстрацій зобразив зелену жабу в банці – у творі йшла мова про чиновника, котрий сприяв вирішенню проблем тільки тоді, коли люди приносили йому якусь консервацію. Ілюструючи розповіді Зоряни, не хотів відступати від написаного, адже вона яскраво описала різноманітні сцени, приміром, як циганча заходить у маршрутку та починає молитись, не розуміючи слів молитви, й говорить: «оцет наш, той, що їсть сир на небесах» - тут нема іносказання, тут яскраво описана комічна ситуація. Тому мені було цікаво зобразити, циганча у тому автобусі, які морди в тому автобусі, - хтось регочеться, хтось роздратований... Анна Золотнюк. Фото та ілюстрації надані Володимиром Якубовським.