З нагоди відзначення цього року 250-ліття надання Заліщикам Магдебурзького права, бібліотекарі району ініціювали збір спогадів людей, які народились чи проживали колись у цьому місті.

Всі ці спогади увійдуть у своєрідну книгу пам’яті та побажань нинішньому та наступним поколінням заліщан «Мої рідні Заліщики», повідомляє інформаційний портал Заліщицької ЦБС.

                 Заліщики: роки, події, люди

- Це незвичайне місто, в незвичайному місці, зі звичайними і незвичайними людьми. Тут люди почувають себе щасливими. Заліщики є європейським містом старої і нової Європи, - вважає Микола Бачинський із польського Закопане.

- Довоєнна преса писала: «Перебування в Заліщиках було справжнім дивом. Все літо спека, смачні овочі і фрукти всіх видів, просто рай на землі, залитий сонцем. Завдяки старості Йозифу Кжижановському місто отримало два пляжі рівня Французької Рив’єри — Сонячний і Тінистий. Там були лавки, столи з парасольками, гойдалки для дітей, крісла-кошики, шезлонги, пляж з білим піском, елегантний ресторан і живий оркестр. Вода в Дністрі тепла, близько восьмої ранку 21-22 градусів, а після обіду більше 35. Встановлений на пляжі термометр висотою кілька метрів показував часто температуру 50 градусів за Цельсієм. В цьому великому саду — писав кореспондент з Заліщик — будиночки оточені маревом зелені морелевих дерев, груш, слив, яблунь, морв і горіхів. По стінах в’ється виноград з кистями грон, до вікон заглядає безліч барвистих квітів, тарелі соняхів, качани високої кукурудзи, кущі помідорів”.

І тепер необхідно зберегти історично-культурну спадщину, подбати про подальший розвиток туристичної бази, благоустрій міста та берегової лінії Дністра. Збільшувати кількість пансіонатів, готелів, оздоровчих комплексів, місць відпочинку, розвивати садівництво, виноградарство, залучати якомога більше інвестиції, пропагувати туристичні можливості Заліщик в Україні та за її межами, - пише пан Микола.

-  Після довгих років окупацій та дискримінацій місто повертає надане йому європейське «Магдебурзьке право» на самоврядування, пише дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, кандидат економічних наук Василь Лопух із Нью-Йорку. -  Нові умови та спосіб життя вимагають нових форм самоорганізації та управління. Неважливо, що нові закони, це не «Магдебурзьке право», важливо, щоб люди розуміли, що тільки вони є господарями у своєму місті, на своїй вулиці, біля своєї садиби. Від того, наскільки кожен мешканець буде почуватися відповідальним за місто, в якому живе, від того буде залежати краса і слава міста, - переконаний пан Василь.

                                Доля міста – доля людей

- У кожного міста є своя неповторна доля, яка складає його героїчну славу. І на политій кров’ю і потом благодатній землі наших предків ми знаходимо власне коріння і почуття палкої гордості за милий отчий край, за наш прекрасний народ, - пише для майбутньої книги про Заліщики заслужений діяч мистецтв України, директор-розпорядник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Валерій Бачинський.

- Для моїх дорогих батьків Йосипа Пилиповича і матері Клавдії Кузьмівни, для мене і мого старшого брата Олександра, для наших дружніх сімей таким чудовим місцем є Заліщики, які розкинулись на мальовничому правому березі древнього Дністра.

Саме тут, біля найдорожчої материнської колиски, з молоком матері я на все життя cприйняв солов’їну українську пісню, яка стала моїм чарівним лейтмотивом і на могутніх крилах якої я пішов у світ. Мені випала участь працювати у різних місцях нашої Батьківщини і на кожному кроці з любов’ю згадую своє рідне гніздо. Крім середньої школи, я навчався у музичній школі, виступав на сцені в ансамблі й індивідуально, тут я вперше заслужив щирі оплески вдячних глядачів. І я часто повертаюсь сюди, щоб звіряти свої плани і дії із своїми земляками, отримати їх творче благословення.

Звичайно,бурхливий час вносить у біографію міста, як і у кожного з нас, нові вагомі штрихи, нові світлі виднокола, відкриває щасливе майбуття. І ми повинні чітко пам’ятати, що ще 250 років тому, у 1766 році, Заліщики отримали юридичне феодальне право, так зване «Саксонське зерцало», яке сформувалося у німецькому місті Магдебург у ХIII столітті. Згодом це право активно поширилось на багато міст Європи і стало першою історичною протоформою становлення громадянського суспільства.

Для Заліщиків введення магдебургії стало своєрідним державним символом, сприяло створенню міського самоврядування, судової влади, необхідною умовою для подальшого господарського і соціального розвитку місцевої громади на одному рівні з середньовічним європейським правом. Зрозуміло, що з часом, у зв’язку зі становленням капіталізму, Магдебурзьке право втратило своє виключне значення. Але ми повинні враховувати специфіку і особливості його впровадження і використати при нинішній адміністративній реформі у нашій державі, щоб не допустити прикрих помилок.

Віриться, що патріотичним силам вдасться успішно провести необхідні законодавчі процедури, зберегти суверенітет і незалежність, єдність і територіальну цілісність нашої багатостраждальної Вітчизни, - завершує Валерій Бачинський.

                                 Місто друзів та спогадів

- Живу на Київщині, у місті Фастів, - додає свій запис Володимир Ковальчук. - Дитячі і юнацькі роки пов’язані із мальовничим містечком, яке омивається із трьох сторін річкою Дністер — Заліщики. Тут я навчався у середній школі ім. О.Маковея, яку закінчив із золотою медаллю. Навчали мене найкращі вчителі. Любов до рідного слова привила мені вчитель-професіонал Любов Корнелівна Юрійчук, незабутня Марія Степанівна – математик, хімії – Федорців Надія Василівна, цікавими стежками історії вів Онисій Степанович Тур.

Скільки повчального почув із уст класного керівника Є.Ф. Чернової, яка вміло гуртувала колектив і націлювала на розмову, трудову діяльність, у стінах школи привили мені любов до шах і футболу, з яким не розлучаюся і нині, треную Фастівську команду «Арсенал». З цією командою, до речі, вже 4 рази приїжджав у Заліщики на розіграш футбольного Кубка імені мого батька Петра Івановича Ковальчука, журналіста, письменника, автора історичних романів «Листи до живих», дилогії «Ростиславичі» і «Отрок князя Василька», «Полювання на дика», члена Спілок журналістів і письменників України. У Заліщиках я придбав щирих друзів,  зв’язок з якими не пориваю і нині. З вдячністю згадую про шкільну і районну бібліотеки, які сприяли успішному навчанню і вихованню. У Заліщиках рідні мені кожна вулиця і стежина, Дністер — річка мого дитинства і юності,  пам’ятники Шевченку, Франку і Маковею. Та найріднішою для мене є вулиця О. Ольжича, на якій знаходиться будинок №52, квартира 10, в якому проживав із своїми батьками. А скільки доброго і світлого, повчального і розумного виніс я з оселі моїх рідних Петра Івановича та Ірини Олексіївни, яких я любив і поважаю понад усе. Дехто з друзів моїх хвалився цінними подарунками батьків (машини, будинки та інше), а я гордився і горджуся своїми батьками.

При першій можливості нині їду до рідного міста, яке завжди потопає у красі каштанів, квітів, до мами, на жаль, батько залишився із рідними, із заліщанами у пам’яті. Прикро, що передчасно відійшов у Вічність, не завершив задумане, не дописав свій роман «Отрок князя Василька». А відрадно те, що дочка Ірочка торує стезю батька мого – здобула професію журналіста, а син Володя перейняв від дідуся любов до спорту – грає у футбол.

Щоразу, коли приїжджаю у Заліщики, насолоджуюся і відчуваю спрагу – побачитися з рідними, друзями, знайомими, припасти до цілющого джерела – причаститися тою любов’ю жителів рідного міста, набратись наснаги для майбутнього, - каже Володимир Ковальчук.

                            Заліщики – колиска дитинства

- У Заліщиках я народилась, - пише із Білорусі Ярослава Корчинська. - Навчалась у середній школі №1 ім. Осипа Маковея. Моя вулиця називалась «Першого травня», завжди чиста, прикрашена квітами, зелена. Недалеко від моєї оселі є скверик Івана Франка. Часто тут проходили урочистості до знаменних дат у житті і творчості нашого українського титана думки і слова. У моїй пам’яті назавжди залишився в спогадах міський парк, в якому був Будинок відпочинку. Пам’ятаю ті чудові алеї, літній кінотеатр, танцювальну площадку. А ще улюбленим місцем відпочинку був наш рідний Дністер. На його березі ми, дітлахи, загоряли, купались, набирались здоров’я. А скільки прекрасного пов’язано зі школою, де я знайшла друзів, з якими не пориваю зв’язки і досі. Хоч я живу за межами України – в Білорусії, але думками завжди з рідними Заліщиками, які були і залишаються у зелені каштанів-красенів.

Заліщики – моє рідне, незабутнє місто, з тобою я не розлучаюся повсякчас. Святом вважаю ті дні, коли приїжджаю із Білорусії в рідне місто, якому бажаю рости, зеленіти і напоювати кожне наступне покоління своєю любов’ю і чарами, - щиро каже Ярослава Корчинська,

- Наша родина мешкала у Заліщиках з часу визволення міста від фашистських військ, - пише Ольга Курило (Малеєва). - Бабуся - Софія Федорівна Масс, терапевт, та дідусь Микола Іванович Малеєв, заслужений професор і кандидат медичних наук, гвардії підполковник, хірург. Вони служили воєнлікарями на санітарному поїзді, а після визволення м. Заліщики залишилися лікарями у Госпіталі інвалідів війни. Разом з ними мешкала і родина: сини – Михайло, Сергій та Юрій і племінниця Віра Масс. Війна почалася, коли Віра гостювала у родичів, на той час їй було 10 років, і вона весь час допомагала у поїзді, а потім і у госпіталі санітаркою. Інколи навіть траплялися такі випадки, коли її залучали допомагати при операціях (дідусь не допускав її в операційну тільки при ампутаціях та на пологи). І коли Вірі було 15 років, вона змогла повернутися до своєї мами. Старший син Михайло став хіміком. Середній, Сергій, в 1946 році пішов навчатися на військового штурмана. Але вже в 1948 був заарештований та засуджений до 10 років таборів за «антирадянську» діяльність. Звільнили його лише в 1954 році, після смерті Сталіна. Вже після в’язниці Сергій Малеєв вступив на навчання до Київського університету, на історико-філософський факультет. Згодом викладав філософію. З 1988 року очолив Київське товариство жертв політичних репресій. А з 1991 року працював заступником керівника Комісії Київради з питань реабілітації жертв політичних репресій. Молодший син Юрій згодом став археологом, викладав археологію у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка. З 1969 по 2001 р. керував роботою Дністровської археологічної експедиції Київського університету, яка проводила дослідження у Тернопільській області. Він дуже любив Заліщики. Тут пройшли його дитячі та шкільні роки, залишилися друзі та знайомі. Особливо яскравим спогадом мого батька був спогад про те, як вони сплавлялися на плоті по Дністру, ночівлю в полі, в наметах, співи біля вогнища і цікаві історії, які розповідав вчитель Онисій Тур. Вони товаришували зі своїм вчителем аж до його смерті, листувалися з ним, ділилися новинами, і кожного року, коли приїжджав в експедицію, мій батько відвідував його.

Пізніше мій батько вже з моєю дочкою Катею декілька разів навідував Заліщики. А у 2013 році Катя зі своїм товаришем Артемом приїжджали у Заліщики та знімали дипломний фільм «Історія маленького міста», який у 2015 році зайняв II місце на Всеукраїнському та Міжнародному фестивалі «Молоде телебачення» ім. Вадима Чубасова у номінації «Студентська відеоробота», згадує Ольга Курило (Малеєва).

                                    Щемкі спогади про рідне місто

- Я належу до покоління, яке пам’ятає наше місто із Ратушею в середмісті, із затишними і охайними скверами у розкішних запашних квітах. Пам’ятаю катання на катері по Дністру, польоти на літаку над містом у святкові дні, - згадує жителька райцентру Олена Терентьєва.

- Але ще я пам’ятаю, як руйнували ратушу. З вікна квартири я, ще зовсім малою, спостерігала, як з величезного підйомного крану розгойдували бетонну брилу, намагаючись розбити стіни. Машину мало не перевертало, але стіни довго чинили спротив…Тоді я ще не усвідомлювала, який злочин чинила місцева влада, знищуючи історичну пам’ятку, і якої шкоди завдає майбутньому міста. Мені просто було шкода цієї будівлі, яку я роками бачила за вікном.

А ще за вікном були зелені сквери із затишними лавками для відпочинку, величезні каштани, які наповнювали місто прохолодою у спекотні літні дні. Пам’ятаю і те, як нещадно вирубували ті сквери, каштани задля того, щоб закатати увесь цей простір асфальтом. На жаль, не збереглось багато фотографій, які б засвідчили красу міста до цих варварських подій.

А ще «родзинкою» міста був Літній кінотеатр. О, це була справжня подія, коли відкривався літній сезон. Там не лише демонстрували фільми, а ще й відбувалися концерти. Дуже резонансною подією був виступ ансамблю пісні і танцю «Дністер». Після славнозвісної поїздки на фестивалі у Франції та Англії. Здавалося, там зібралися усі містяни, щоб привітати нас, виявити свою пошану.

Але найважливіше – відчувається, що заліщани починають переоцінювати своє ставлення до міста, в якому живуть, по-справжньому закохуючись у нього! – із оптимізмом пише Олена Терентьєва для майбутньої книги пам’яті та побажань нинішньому та наступним поколінням «Мої рідні Заліщики».

Фото – Заліщицька ЦБС