Тернопільські мистці – художниця Марія Ділай і письменник Богдан Мельничук – упродовж кількох років підтримували творчі зв’язки. Вона, молода авторка, часто заходила до нього у редакцію “Тернопільського енциклопедичного словника” та журналу “Літературний Тернопіль”, бувала на презентаціях його книжок.

Зокрема, під час представлення у прес-клубі газети “Вільного життя плюс” збірки новел “Зламані мальви” (2010 р.) демонструвала свій щойно написаний портрет славетної співачки Соломії Крушельницької. Богдан Мельничук, своєю чергою, захоплювався творчістю Марії Ділай, бував на всіх виставках, у яких вона брала участь, познайомив її з народним художником України, уродженцем Тернопільщини Іваном Марчуком, і вона бувала в його робітні у Києві, брала уроки майстерності, повідомляє Золота Пектораль.

Популярність мисткині зростала, і письменник, як він оповідає, щиро радів цьому: відзначав її роботи у рецензіях, присвячував художниці вірші. Особливо популярними стали портрети відомих людей – ці роботи Марія виконувала у техніці “сфумато” – тій самій, в якій свого часу творив геніальний Леонардо да Вінчі. Закріпити успіх М. Ділай допомагала її тернопільська наставниця – знана художниця Ганна Ткачик. Вітаючи Богдана Івановича з виходом у авторитетній літературній агенції “Піраміда” (м. Львів) двотомника новел, пані Марія написала його портрет, який мистецтвознавці визнали разом із портретом ще одного тернопільського письменника – Сергія Лазо одними з кращих у її творчому доробку; ці роботи були експоновані на кількох міжнародних та всеукраїнських виставках, опубліковані у каталогах.

Потім, як це нерідко трапляється, “біла смуга” у долі Марії Ділай змінилася “чорною”. Не склалося сімейне життя, вона залишилася без майстерні та, по суті, без коштів на існування. Багато часу потратила на портрет посла однієї з іноземних держав, якого невдовзі відкликали з України, і він “забув” його викупити. Художниці, маючи двоє малих дітей, довелося перебиватися випадковими заробітками.

Щоб підтримати п. Марію, п. Богдан написав новелу “Портрет зблизька в різних інтер’єрах”, а відтак і п’єсу для однієї актриси “Автопортрети в різних інтер’єрах на тлі любові”, що були опубліковані в його книжках – відповідно “Дорога до себе” і “Перейти на другий берег”. Ці тексти він завершив оптимістичним фіналом: життя знову всміхнулося художниці, точніше, вона зуміла, маючи сильну волю і жагу до творчості подолати “чорну смугу”: отримала простору робітню та багато замовлень, бере участь у престижних вернісажах, не тільки творить сама, а й навчає працювати в улюбленій техніці своїх послідовників…

І, як не дивно, все саме так і відбулося. Щоправда, не в нашій країні, не у Львові, як передбачав письменник, а в Іспанії. Туди Марія Ділай, натомившись в Україні долати негаразди, виїхала на початку червня 2015-го. Ось уривок з її розповіді, опублікованої в інтернеті:

“Це – реальна історія, що сталася зі мною. Розповідаю для тих, хто не вірить у себе та свій талант чи сумнівається у власних силах… Вирішила я знайти у Іспанії друзів по мистецтву, художників, які виставляють роботи в Іспанії і кращі в усій Європі! Знайшла…!!! Щось на зразок тернопільського гурту “Сновиди”, але для організованої роботи влада надала їм приміщення зі всіма умовами, і, до того ж, їхню роботу оплачує. Щоб потрапити туди, треба придбати квартальний абонемент та сміливо йти малювати, що душа забажає… Заробляй, виставляй картини, живи…

Прийшла я, мене запитують: “Хто ви? Звідки? Чи вмієте малювати? Чи новачок? Чи потрібні допомога та підтримка? Що будете малювати насамперед?” Відповідаю: “Я з України, люблю мистецтво, буду малювати свою країну… гори Карпати!” Сіла на вільне місце і через годину-півтори моя роботу була готова… майже готова… Іспанці обступили мене і почали вигукувати: “Це – Феномен! Феноменально, геніально”… та подібного роду слова захвату. А я собі думаю: люди добрі, якби тут були наші Микола Кафтан, чи Руслан Любінський, чи Тарас Гірняк, чи Олеся Гудима… ви були б шоковані їхньою майстерністю і баченням мистецтва!

Тут таких творців одиниці, й живуть вони, як зірки Голлівуду: в достойних будинках, їздять на престижних машинах, бо вони – творці мистецтва, вершина суспільства, на яких треба рівнятись, і влада всіма силама старається забезпечити саме таких людей усім необхідним. До речі, чиновники тут їздить на велосипедах, і до будь-кого з них можна зайти чи й випити з ним кави у кафе і поговорити як з чесною людиною про всі потреби… Тут влада служить народу, в Україні того нема і на п’ять відсотків… Не може чиновник бути вищим за соціальним статусом як творець: мистець, чи письменник, чи актор!!! Це ненормально!!! Те, що ми маємо в Україні, то ще та радянська система, і нікуди вона не зникла… чиновник – то царьок, а всі решта – слуги… Чиновники тусуються окремо, а люди окремо виживають. Сумно, бо наші художники і письменники ледве заробляють на шматок хліба, щоби прогодувати сім’ю Знаю таких, сама пройшла пекло…

Пишу не для того, щоб хвалитися чи критикувати, просто передаю свої почуття і роздуми щодо реальності, в якій живу, ділюся ними з вами. Може, ця історія надихне багатьох не зупинятись і попри все йти до своєї мети – до вдосконалення!!! Успіху Вам, друзі!!! Мої гори “Карпати”, що вразили іспанців до глибини душі, – перед Вами! Олійні фарби, полотно, розмір 30х40, Іспанія!”.

Дізнавшись про важку хворобу Б. Мельничука, тепер уже пані Марія взялася додавати йому духу до боротьби з онкологічним ураженням. Ось уривок з її листа до нього: “Щиро вклоняюся Вам, пане Богдане, за те, що розгледіли в мені талант і дали “зелене світло” у життя, за допомогу та підтримку… Пам’ятаю, як ми обоє хотіли писати про моє життя роман, а потім – сценарій кіносеріалу, як Ви підбадьорювали мене… Таке ніколи не забуду. Тепер у мене справді все гаразд. Через кілька місяців після від’їзду до Іспанії зуміла повіддавати всі борги… Нині працюю тут у приватній школі. Продовжую малювати портрети. Остання за часом робота – портрет мера Малаги. Він допомагає мені облаштувати власну школу мистецтв, яку незабаром відкриємо. (А наприкінці новели і п’єси Б. Мельничука йшлося, що їх героїня відкриває приватний салон! – Авт.) Не приховую, інколи буває важко, бо все чуже, але так обрала доля. Готова допомогти Вам, чим зможу. Вірю, що Ви, пане Богдане, з Божою поміччю зумієте перебороти хворобу…”

Ольга ВОЛИНСЬКА