На обліку  в Тернопільській обласній організації «Українське товариство сліпих» (далі УТОС)  - близько тисячі незрячих. У кожного своя історія, яка не залишає байдужим нікого. Як їм живеться в Тернополі? Особливо в ці дні – між зимою і весною, коли треба пильно дивитися під ноги, аби не впасти, а час від часу ще й догори, остерігаючись бурульок. Журналістка “RIA плюс” Мар’яна Дохват започаткувала серію публікацій в газеті на цю тему.  

Знайомтесь: Олена та Петро Деркач. І чоловік, і дружина родом не з Тернополя. Проте вважають себе тернополянами, оскільки живуть тут уже майже десять років.  Сімейна пара уже кілька років на обліку в УТОС. Олені - 37, вона родом з Черкащини. У Тернополі проживає майже 9 років. Зір Олена втратила у п'ять років після травми. Вчилась у київській спецшколі для сліпих. Потім вступила у київський педуніверситет, за освітою – філолог. Її чоловіку - 42 роки. Він теж не з Тернополя: родом Петро з Старосамбірського району Львівської області. Зір втратив у 16 років теж через травму. Закінчив тернопільський економічний університет, юридичний факультет, кафедру соціальної роботи. Потім працював на підприємстві.

Коли майбутні чоловік з дружиною познайомились, то не бачили одне одного. Але як виглядають – знають лише на дотик.

-Зі мною на підприємстві працював товариш Гріша і в нього була знайома, яка вчилась з ним у Львові, - розповідає Петро. – А раніше вона вчилась у Києві, там де і Оленка. Товариш познайомив мене зі своєю знайомою, а вона з іншими дівчатами і так я зустрів Оленку. І разом ми вже дев'ять років. 

Зараз подружжя без роботи. Жінка знаходить підробіток пишучи вірші чи твори на замовлення.  Чоловік пані Олени - Петро, за спеціальністю не працює. Він озвучує комп'ютери та телефони для незрячих. Також, подружжя отримує соціальну допомогу.

-Я стараюсь допомогти іншим незрячим людям адаптуватись до техніки, - каже Петро. - Озвучую комп’ютер, телефон. Є набір програм чи додатків, які я встановлюю. Є багато безкоштовних програм для озвучення телефонів, я знаю, які потрібні, які шукати.У мене вже є практика, чотири роки цим займаюсь, і я на дотик по пам’яті їх шукаю і встановлюю.  Після встановлення потрібних програм чи додатків телефон починає озвучувати все те, що пише на екрані - графіку перетворює у звук.

Подружжя Деркачів добре знає, яка підтримка та допомога потрібна незрячим людям, бо самі щодня долають різні проблеми.  Світ сприймають на слух і на дотик Пристосуватись до нового образу життя після втрати зору, було складніше Петрові. Адже, Олена втратила зір ще у дитинстві. І, як каже жінка, пам’ятає кольори, якісь образи. Вона не може сказати, як пристосовувалась, бо завжди так жила.

-А я, коли втратив зір, то впав в депресію, отримав шок, - каже Петро. - Але я зір втрачав поступово. Наперед розумів, що не буду бачити, тому для мене це не було настільки страшно. Хоча все одно мені було тяжко. Я думав: а що скажуть люди, як буду ходити з паличкою, незручно, коли хтось буде вести мене за руку. Доводилось виходити з тієї ситуації, яка склалась. Я сів і подумав, що за мене ніхто нічого не робитиме. Я зрозумів, що мені потрібно йти поміж люди, а не ховатись.

Як каже пані Олена, їх з чоловіком в житті  тішить все те, що і кожну людину та й проблеми такі самі.

-Ми маємо квартиру, а ремонт зробити немає за що, - каже жінка. – У когось є діти і їм потрібно вчити та давати все необхідне. Є багато ввічливих, співчутливих людей. Є грубіяни і доводиться перетинатись і з такими. Хтось допоможе, подасть руку, хтось скаже: «Куди ти сліпий преш?»

Як каже пан Петро, на жаль, багато незрячих людей ховаються від суспільства та проблем. А він йшов до людей.

-Кожного дня буває по-різному, - каже подружжя. - Іноді немає кому допомогти. Наприклад, щоб приїхати на зустріч з вами, нам потрібно було когось знайти, хто б провів до зупинки, посадив на маршрутку. Якщо сніг, то важко і по звичній стежці до магазину дійти. Може так не можна говорити, але є люди, яким набагато важче. Ми не тішимось тим, що комусь тяжче, але так подумаєш: ноги є, руки є, а комусь гірше буває. 

Як каже подружжя, незрячим людям дуже потрібна підтримка від оточуючих. І не лише в тому, щоб довести до зупинки та посадити на маршрутку.

-Колись у місті був магазин, в якому можна було замовити доставку продуктів на дім, - каже подружжя. - Зараз такого немає. А така послуга дуже б спростила життя незрячим. Нехай би вона не була безкоштовною, але вона дуже потрібна.