Володислав Федорович - «єдиний дідич, що признавався до української національносте».

170 років тому, 25 травня 1845-го народився Володислав Валентин Федорович – один із небагатьох галицьких аристократів, який не цурався свого руського походження й багато зробив для розвитку політичного та культурного життя краю.

Як писав Іван Франко, "родина Федоровичів, герба Огінець, належить до найдавніших шляхетських родів в нашім краю. Виводить вона своє походження від руських князів чернігівських, котрі опісля сиділи на дільницях Козельськ і Путивль. Коли Козельщина підпала під власть князів московських, тамошня княжа родина перенеслася на Литву, де розродилася в кілька галузей...".

Одним із представників цього роду був Іван Федоренко (Іван Федорович Яцковський) – козацький полковник у війську Богдана Хмельницького. Наприкінці ХVII ст. він переселився "до земель Галицьких, на Підгір’я". Від нього пішла галицька лінія роду Федоровичів. До неї належав Андрій Федорович (1778–1855) якому вдалося розбагатіти через вигідну торгівлю збіжжям в часи Наполеонівських воєн. Він придбав маєтки в селах Жеребки Шляхетські, Галущина, Білитівка та Лежанівка.

Мав А.Федорович п’ять синів і три доньки. Другий його син Іван, що народився 10 червня 1811 року, "унаслідував гарячу кров, войовничу і предприїмчиву вдачу свого пращура Івана Федоровича Яцковського – тож і не диво, що визначаючись поміж усіми й талантом і твердою, незламною волею, стався вчасно немовби головою і провідником родини і типовим представником передової часті сучасної шляхти, котра старається розламати вузькі рамки старошляхетської кастовості і невтомимою діяльнотею, великими жертвами, окупити у суспільности свої родові і маєткові привілеї".

Студіював І.Федорович в єзуїтській колегії у Тернополі (1823–1829), в гімназії у Львові (1829–1830), у Львівському та Віденському університетах. Перейшов російський кордон і воював в кінній артилерії польського війська під час повстання 1830–1831 рр. Опісля брав участь у польських конспіраціях у Галичині. Під час повстання 1846 року його арештовувала австрійська поліція.

З 1840 року володів спадковим маєтком у в селі Білитівка (тепер Білинівка Гусятинського району). Одружився з Кароліною Нахлік. 25 травня (за іншими даними – 26-го) 1845 року них народився син Володислав.

У 1848 році Івана Федоровича обрали послом до Державної ради (парламенту) Австрійської імперії від Тернопільщини. В наступні роки він став власником маєтку в селі Вікно, активно працював в агрономічних, кредитових, благодійних товариствах. Писав політичні та філософські трактати, щоденники, збірки афоризмів переважно польською мовою. Писав також поезії українською. Започаткував у селі Вікно книгозбірню та збірку творів мистецтва.

Цю справу продовжив його син і єдиний спадкоємець Володислав Федорович, який став видавцем творів свого батька та запросив у 1883 році Івана Франка для впорядкування родинного архіву та написання біографічної книги про батька. Так постало "Життя Івана Федоровича та його часи", доведене до 1849 року. На основі документів із архіву Федоровичів Франко написав ще дослідження «Гримайлівський ключ», «Панщина та її скасування в 1848 році», «Фінансове положення Галичини», «Лук’ян Кобилиця».

Володислава Федоровича виховували в галицькому патріотичному дусі. Він закінчив гімназію в Тернополі. "Гімназійне навчання закінчив Федорович у Тернополі під доглядом і опікою тодішнього директора, о. Василя Ільницького 1864 р. і з ним відбув подорож по європейських столицях. У 1866 р. він записався до університету у Відні. Там він не тільки поглибив своє знання, але також нав'язав знайомства і  дружні взаємини з товаришами з Академії, які пізніше відіграли поважну ролю в політичному житті Австрії. Після двох років у Відні виїхав на два роки до Парижу, де студіював у Сорбонні і Французькій Колегії. Опісля подорожував по Англії, Франції, Італії, Швайцарії, Німеччині й Росії. Після смерти  батька в 1871 р. став спадкоємцем значної і добре загосподареної земської посілости, до якої докупив пізніше сусідні маєтки: Товсте, Клекотів, Кут, Перекалець, Чернихівці біля Збаража, Шляхтинці, Лозову та Курники біля Тернополя", – писав дослідник Поділля Осип Кравченюк.

В.Федорович був добрим господарем і дбав про розвиток громад, де були його маєтки. Зокрема, про містечко Товсте (тепер село Гусятинського району): "В 1872 р. відкупив Товсте від Леопольда Пельтенберґа Володислав Федорович, власник сусіднього села Вікно, що в 1873–1877 рр. був головою „Просвіти", а в 1902 р. був іменований досмертним членом австрійської Палати Панів. Це був єдиний дідич, що признавався до української національносте. Федорович, як дбайливий власник своїх дібр та добрий адміністратор, намагався двигнути підупале Товсте. Він подбав про надання до Товстого пошти й телеграфу, постерунку австрійської жандармерії, комісаріяту фінансової влади й фінансової прикордонної сторожі, закінчив з громадою справу сервітутів, викупив престацію двора для церкви, костела й школи. В 1879 р. побудував він мурований млин і окремий канал, яким допроваджував воду на млинські лотоки. Федорович належав до Краєвої Комісії для розвитку ремесла в східній Галичині і подбав про заложення в Товстім "Краєвої Школи боднарсько-ковальсько-гончарської", що оживила дещо діяльність завмерлих уже ремісничих цехів".

Непростим був і шлях Федоровича до українства. Як писав історик Микола Чубатий, до цього спричинився Олександр Барвінський: "Національне пробудження Тернополя та Тернопільщини завдяки праці Барвінського потягнуло за собою навіть спольщеного Українця дідича Володислава Федоровича, власника Вікна та кількох сіл у Скалатщині. Цей багатій був так дуже спольщений, що Поляки погодилися поставити його на посла до віденського парляменту і він став там членом „Польського Кола". Видячи довкола себе українське національне пробудження, Федорович став почуватися недобре в Польськім Колі, серед ворожого настрою до Українців. Тому він покинув Поляків та наблизився до Українців. Швидко Володислав Федорович став головою матірнього Товариства "Просвіта" у Львові. Коли в 1887 році приїхав до Тернополя на відкриття вистави наступник австрійського престолу архикнязь Рудольф, В.Федорович подбав, що історики накреслили йому зразок одягу українського боярина, і він уже в цьому одязі вітав архикнязя в імені Українців".

Федорович став третім головою Товариства "Просвіта" і найбільшим його меценатом. "Тільки власною діяльністю можемо вибороти собі наші права. Отже, я хочу, щоб усяка чужа гегемонія над нашим народом перестала, щоби ніхто нами проти нашої волі не опікувався. Русь для русинів!" – говорив новообраний голова "Просвіти" В.Федорович у своїй інавгураційній промові 22 травня 1873 року на загальному зібранні цього товариства.

"Після смерти віцемаршала галицького сойму Юліяна Лаврівського, що був другим з черги головою Просвіти, Федорович став головою цього товариства (1873-1877). Проте справ Просвіти він вести не міг, бо жив у Вікні, і тільки часами приїздив на засідання управи. В роках 1874-76 він проводив загальними зборами, але фактичний провід був у  руках заступників голови: Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Дем'яна Гладиловича і Юліяна Целевича. Та це ніяк не зменшує його заслуг для Просвіти, зокрема тоді, коли її діяльність стала предметом дискусії в соймі. У травні 1876 р. під час соймових нарад польський посол із Сокальщини Поляновський виступив проти приділу допомоги українському театрові і Просвіті через те, що вони "ширять схизму", а Просвіта ще й суспільну ненависть, підбурюючи хлопів проти панів. В наслідок цієї промови сойм тільки малою більшістю голосів ухвалив дати допомогу Просвіті. На другий день, на загальних зборах Просвіти Федорович, згадавши цю дискусію, сказав такі знаменні слова: "Просвіта є товариством ні від кого незалежним. Коли вона прийняла на себе труд видавати шкільні книжки, то робить це тільки для добра свого  народу, а з грошей, що їх край має обов'язок давати на видавання шкільних книжок, здає точні рахунки. Що вільно писати полякам чи німцям, те писати не може бути заборонене русинам... Я відступаю і дарую Просвіті 12.000 золотих (т. є. 24.000  корон) і сподіваюся, що товариство запомоги від сойму при таких понижаючих обставинах не прийме".

Займався В.Федорович і політичною діяльністю. У 1879–1882 рр. він був депутатом нижчої палати віденського парламенту – Райхсрату. А пізніше став досмертним членом вищої палати – Палати Панів. У 1885 році він був у складі депутації галицьких русинів, яка протестувала в цісаря Франца Йосифа І проти реформи єзуїтами ордену Василіян. Парадоксально, але саме завдяки цій реформі до Греко-Католицької Церкви прийшов Великий Митрополит Андрій Шептицький.

Влітку 1887 року влаштував В.Федорович етнографічну виставку в Тернополі, на якій експонували твори народного мистецтва Галичини. Фундував 1894 року український павільйон на Крайовій виставці у Львові. Заснував школу килимарства у Вікні.

Розбудував також свій маєток у цьому селі, де розширив колекцію мистецтв, яку почав збирати його батько. Польський дослідник кресових резиденцій Роман Афтанази описав збірку палацу у Вікні: "Протягом свого життя спромігся Володислав Федорович зібрати у Вікні близько 300 полотен доброї італійської та фламандської школи XVI–XVII ст. Одну з картин, а саме "Старець та дівчина", вважали оригіналом Кранаха-старшого. З творів польських митців перебували тут твори Шимона Чеховича, Даніеля Ходовєцького, Александра Орловського, Юліуша Коссака, Івана Труша, Мацєя Макаревича і портрет власника колекції роботи Казимира Похвальського. Найчисельніше був представлений Артур Ґроттґер, з яким дідича Вікна зв’язувала дружба у молодості... Поряд з картинами і рисунками збирав Федорович також мініатюри, кераміку, переважно місцеву, порцеляну різних фабрик, польську та східну зброю, археологічні та геологічні експонати. Багатою, можливо, найбільшою в цій частині краю була колекція слуцьких поясів і, насамперед, старих килимів, які виробляли давніше в цих околицях. Родинний архів містив близько 15000 документів, починаючи від XV ст. Бібліотека нараховувала близько 20 000 томів, серед них багато стародруків".

І все це пропало в роки Першої світової війни. Товсте та Вікно, розташовані біля східних схилів Медоборів, опинилися влітку 1917 року в зоні воєнних дій. "В час відвороту москалів з Галичини в його палаці в Вікні з'явилися московські старшини. Він велів відчинити палац, думаючи, що знайде в старшин охорону перед солдатами. Тимчасом за старшинами вдерлися теж і солдати і почали все грабувати, а старовинні книги й грамоти викидали на подвір'я, щоб ними розпалити вогнище. При тому дійшло до бійки між старшиною і солдатом, в якій старшина його застрелив. Серед солдатів надворі хтось пустив чутку, що це "памєщік" убив одного з них; вони кинулися до палацу, витягли Федоровича з постелі на подвір'я, а самі продовжували грабувати. Серед заколоту Федорович дістався до килимарні, переодягнувся в селянську одежу, втік до села і там у селян переховувався два тижні. 27 липня 1917 р. солдати підпалили двір, і тоді жертвою пожежі впали неоціненні культурні надбання і скарби, які збирали протягом цілого століття батько Володислава Федоровича і він сам, бібліотека, архів, картини тощо. Зі зразково влаштованих будинків не лишилося нічого".

Федорович виїхав шукати справедливості в російських урядовців до Києва та Петрограда. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, який став столицею УНР. Там захворів і помер 22 грудня 1917 року.

Спадкоємцями залишків його маєтностей стали небіж Юрій Федорович і донька Кароліна Дарія Федорович-Малицька (1892–1945) – українська письменниця, що публікувалася під псевдонімом Дарія Віконська. Вона була одружена з редактором тернопільської газети "Українські вісті", сенатором ІІ Речі Посполитої від УНДО Миколою Малицьким.

У 1943-му німці, щоб заохотити галичан, перейменували вулицю Хотинську у Львові на пошану Володислава Федоровича  Очевидно, що більшовики не могли толерувати у Львові вулицю на честь такого діяча, тож уже в 1944-му повернули їй назву Хотинської. А для Володислава Федоровича не знайшлося вулиці у Львові й за часів української державності.

Джерело: zbruc.eu.