Днями в тернопільському “Бункермузі” в рамках “лекції без рамок” розповіли про королів швидкості та епатажу або про першу українську контркультуру 180-річної давності, яка, зокрема, мала місце і в Тернополі. Лектор – дослідник скаутського руху в Україні, співавтор книги “Тернопіль / Tarnopol: історія міста”, небайдужий до мистецтва в камені та рок-музики, кандидат історичних наук Володимир Окаринський. Зокрема, Володимир Окаринський зупинився на таких історичних персонажах як балагули, які, на його дослідницьку думку, були представниками першої української контркультури. Йдеться про період другої третини ХІХ ст.  в правобережній Україні. За джерело своїх досліджень історик обрав літературні праці (переважно мемуари), словники, художні твори, повідомляє "Погляд". Далі залишу нотатки з лекції Володимира Окаринського. Балагули буди представниками шляхти, це — неофіційна соціокультурна течія, або субкультура, чи суспільний настрій, бунт молоді, врешті контркультура. А однією із рис контркультури є протиставлення себе панівній культурі в побутовій сфері – одяг, зачіски, поведінка, мова. Першим джерелом про походження балагул є літературна розвідка “Король балагулів Антін Шашкевич та його українські вірші” Івана Франка, яка вийшла друком 1904 року в літературно-науковому віснику. Антін Шашкевич – шляхтич із південної Волині, який у 30-их рр. ХІХ ст. був лідером балагульського руху. Друге джерело про походження балагули: картини Антонія Мальчевського. Слово “балагула” походить з єврейської. На ідиш “баал-галу” означало  “пан возу” (або “власник колісниці” – ред.). В різних словниках можна зустріти відмінні тлумачення цього слова. За словником польських говірок є узагальнене тлумачення (йдеться про 1900 рік) – це “молодий чоловік, що не дбає про зовнішній вигляд і пристойність, непоштивий до прийнятих у світі звичаїв, відчайдух, знавець і любитель коней, який сам зазвичай кермує чотирма кіньми в бричці, на ярмарках бувалий, до склянки охочий, неґречний ні в чому”. У словнику Грінченка є певне уточнення до образу балагулів: “У південно-західному краї (так тоді називали правобережну Україну – авт.): народник з польських поміщиків 1830-1850 рр., член надзвичайного народницького товариства на той час”. Інші синоніми – гуляка, відчайдух, прихильник коней, байдужий, поступовець. Так звана нейтичанка (бричка – авт.), запряжена чотирма кіньми, – основний засіб пересування балагулів. Основна суть балагульської нейтичанки – проста, легка, зручна в керуванні. На цьому транспорті було написано, що країна-виробник Австрія. Географічно балагульство побутувало переважно на Волині і Поділлі, зокрема в Бердичеві, Києві, Балті, Кременеці і… Тернополі, переважно у ярмаркових центрах. Кость Михальчук у дослідженнях згадує: “Догматами цього руху були цинізм і блазнювання, протест у грубій та потворній формі проти аристократизму, світських звичаїв. Балагули відзначалися оригінальністю, але заразом і простотою одягу, часом і неохайністю. Вживали переважно народний український стрій з деякими змінами і доповненнями, іноді добряче забруднивши його для певного шику. Нехтували загальноприйнятими звичаями, гарцювання на конях, перегони, нестримне бенкетування і попросту пияцтво в шинках із селянами, панібратство з ними. Також розпуста, гидка лайка, особливо цинічні анекдоти, полювання з пиятикою. Все вище перелічене складало зміст життя балагулів”. Королю балагулів було близько 20 років, іншим по 16-20 років. Сімейний статус: неодружені. Узагальнений образ за літературними спогадами: у балагульських запрягах (каретах або возах) не було ані дрібки елеганції. В балагули мусіла бути просто бричка, обшита лубом, на сидінні вистелена околотовою соломою. У брички запрягали четвірку коней, яких відбирали особливо ретельно – мали пробігати щонайменше 15 верст за годину рівним тропом. Борони Боже, не галопом (галоп – це вже брак, – авт.). Коні мали бути химерними. Вищим смаком вважалося, щоб коні були різної породи, забарвлення, їх доставляли з Криму або з Бессарабії через посередників. Балагула їхав із люлькою в зубах на короткому дерев’яному цибуху, одягнений у гуньку, або свитку з грубого сукна, підперезану черкеським поясом, набитим сріблом, і в широкі шкіряні рейтузи. Голову накривали – взимку бараняча шапка, літом – шкіряний кашкет з дашком. На інший рід елеганції дивилися криво. Служба (прислуга – ред.) прибрана по-козацьки, без жодних блискучок, або, боронь Боже, гербових ґудзиків”. Ще один опис, який активно цитував І. Франко: “Бачили ми не раз на скажених конях калмицької, татарської і Бог зна якої раси. Як їхали в білий день в одній лише сорочці на тілі, п’яні, похриплі від вереску серед найгамірнішого ярмарку. Довкола них – рої євреїв, що реготалися і приплескували тій маскараді. Бачили іншими разами, як серед ясного дня із зібраних куп народу через Махнівку або Липовець (села на Вінничині –ред.) їхали кінно балагули вже навіть без сорочок, в самих лише шкіряних штанцях. А за тою безсоромною кавалькадою на возі, бо вже не міг на коні удержатися, їхав цілком голий бахус, себто балагульський кухар”. Дуже часто описи щодо них глузливі, тим не менше, такий вершник мусів бути шалено прудким, поворотким і витривалим – на думку одного з мемуаристів. Те, що вони дико ганяли, наштовхнуло [Володимира Окаринського] порівняти балагулів з байкерами – мотоциклетними бандами Америки 40-50-их років. Вони часто по-хуліганськи поводилися на дорозі. Їх коні мали завше вільно обганяти панські, незважаючи на втому. Четвірка коней повинна була могти вільно загнати в пастку вовка в степу. Через це балагули часто спричиняли аварійні ситуації. Особливо їм подобалося дражнити панські запряги карет. Не просто обганяли, а й ображали людей на дорозі, чинили так звані фіглі – батярські витівки. Особливо полюбляли ображати почуття пристойних жінок шляхти. Бували на балах, де вели себе теж нахабно, замість модної французької, у “пику” цьому всьому говорили хлопсько-українською, вплітаючи масні і навіть вульгарні вислови, анекдоти. Замість дуелей в балагулів – поєдинки на батогах. Про спосіб життя балагулів на Поділлі Таке враження, що вони постійно їздили один до одного в гості. “Кожен молодий шляхтич мав наближеного друга – простого селянина, або недосвідченого козака. Групи збиралися, як правило, у селі у багатого панича поляка чи українця, де забава розпочиналася із перегонів і полювання, які переходили у картярство і пиятику, безстидство і вкрай галасливу розпусту, бо коли паничі бавилися, то доми шляхетські гриміли вдень і вночі п’яними вигуками. А дворові козаки і запопадливі фактори в цей час крутилися по вуличках, відшукуючи дещо для “амурного сюрпризу”, який їх господар волів влаштувати своїм гостям. Тож летіли повз хати брички, навантажені цим “амурним товаром”. А селяни, дивлячись на таку розпусту, хрестилися, думаючи, шо то вже кінець світа і дружин своїх і дітей недорослих ховали”, – так написав католицький ксьондз Калінка. Згадували про них і як таких, які показувалися посеред вулиці повністю голими в кільканадцять людей. Досить часто їх могли зображати чи описувати не під їхнім ім’ям, називаючи, наприклад, юнаками абошкурятниками, шкурятяниками, зухами – молоді відчайдухи, зухвальці. Відомо про опис польського письменника, журналіста Юзефа Крашевського, який, можливо, був виконаний у Збаражі за мотивами опису картини з Кременця. Цей опис з’явився у першому українському журналі “Вісник паризьких мод” у 1842 році. Згідно з цим описом, весь одяг балагулів – короткі куртки, обшиті якимись ремінцями в квітки, в пальми, які нашивалися, або наклеювалися на одяг. Шаровари обшиті шкірою, довгі канчуки. В ротах поголовно дерев’яні широкі люльки. На нечесаних головах – шапки найдивовижніших форм з кепсько прикрашеними по-турецьки китицями. “Ти впізнаєш їх по вусах, – пише Крашевський, – широких шароварах, короткому кунтушу (шкіряній куртці – ред.), шкіряному паску, гострому погляді і якійсь визначеній лінії, немовби хотів цілий Божий світ через кий пересадити”. “Записки Пшонки” Виявляється, що 1845 року в Парижі виходив еміграційний сатиричний журнал “Записки Пшонки”, де опубліковано цікавий нарис, написаний 1837 року. Пшонка – міфологізований персонаж часів 16 ст. Від імені цього Пшонки тогочасний інтелектуал, український поет Северин Гощинський описав, що “перебуваючи в якомусь із галицьких містечок, можливо, це був Тернопіль, під час ярмарку в єврейському заїзді збиралися балагули. Кожен одягнений до коня: шкіряні штани, через спину нагайка, червона шапка набакир. Постаті стрункі, плечисті, хоч стіни ламати. Лиця як фляги з червоним вином, на очах пломінь пуншу (тобто підпиті – авт.), а голови і серця як бочки, в котрих виточено напій, а облишено тільки його каламуть – це видно по сміхах, розмовах, жартах, які відзиваються відгуком порожньої бочки. Всі галасували, вилися один наперед іншого, ледве що не догори ногами ходили. Словом, було то зібрання балагулів“. Згідно з каталогом, у Тернопільському художньому музеї зараз, можливо, зберігається картина “Балагула” художника початку ХІХ ст. Петра Міхаловського (акварель, туш, розмір 40х26, передана 1991 року) – один з реальних зображень балагулів. Але працівники музею про нього наразі не знають. Жаргон балагулів: те, що вони говорили в свій час українською, вже було певним жаргоном. У їх словнику було багато своєрідних слів. Приміром, фраза  “Гурага на врага” – пароль, з якого починалися всі бешкети. Їх горілка називалася “старка” (стара самогонка). Якось один письменник Генч образив балагулів своєю п’єсою “Тогочасна молодь”, глузливо зобразивши їх. Як помсту, вони надіслали автору додому в Житомир пакунок із зстриженими своїми бородами і довгим волоссям. Кажуть, Генч не розгубився і зробив з тих “дарів” подушку для свого гончого пса.  Анекдот про один із бешкетів (“фіґлів”) балаґулів, цитую за спогадами Бобровського, в перекладі Франка: “Раз якось дев’ять балаґулів, ідучи греблею, признали відповідним викупатися. Купаються собі, коли се з горбика на греблю над’їжджає ландара (критий повіз), повна женщин. А була се пані Падлевська з дочками, якої син також числився до балаґулів. Ті пани не пізнають матері свого товариша, велять своїм слугам зупинити повіз силою і посилають сказати, що «король і королева Конґо хочуть паням зложити візиту». І отворивши на простріл двері повоза, всі дев’ять голі переходять через повіз. Аж довершивши сеї бурди, похопилися, кому її зробили, і дали драла”.