Кременчанка Юлія Ільницька розповіла власну історію про (без)бар’єрність свого міста, та як вона їх долає. Її роздуми опублікували на фейсбук-сторінці Групи активної реабілітації.

Нагадаємо, 2021 року дівчина потрапила в ДТП, після якої зазнала важкої травми хребта та користується кріслом колісним.

Юлія виходить з дому рідко. Каже, не тому, що не хоче, а тому, що кожен вихід за межі помешкання — це виклик, який доводиться прораховувати наперед.

Я живу в невеликому містечку Кременець на заході України. Місто красиве, але майже повністю недоступне для людини, яка користується кріслом колісним. Безбар’єрного простору тут критично мало. Пандуси ніби є, але більшість із них радше створюють ілюзію доступності, ніж дають можливість справді скористатися простором. Вони не відповідають будівельним нормам: короткі, круті, вузькі. Заїхати по них у приміщення самостійно — завдання з розряду неможливих. Чи можна назвати місто, де люди не можуть пересуватися, справді «зручним»? – ділиться Юлія.

Нещодавно, проїжджаючи центром міста, дівчина звернула увагу на будівлю з багатьма магазинами. Там є пʼять пандусів — і жоден із них не підходить для людини на кріслі колісному – ні людині з інвалідністю, ні навіть мамі з дитячим візком. Формально вони існують, фактично — не працюють.

У місті з’явилися два справді доступні супермаркети — всередині там зручно й продумано. Але добратися до них по бездоріжжю, бордюрах і без з’їздів — ще той виклик. Навіть на електричному кріслі колісному. Кафе, парк, розважальні простори — практично недоступні. Я знайшла найбільш доступне кафе, і навіть там є дві сходинки, які я не подолаю без допомоги. У такі моменти особливо гостро відчувається різниця між «можна» на папері й «можна» в реальному житті, – каже Юлія.

За її словами, громадський транспорт у місті також не пристосований для людей з інвалідністю зовсім. Жодна людина на кріслі колісному не зможе ним скористатися. Так само в Кременці немає таксі, яке б надавало такі послуги.

Найважчими для дівчини після травми стали навіть не сходи, а погляди людей:

Коли незнайомі люди мовчки зупиняються й дивляться, не відводячи очей. Коли запитують, що зі мною сталося, ще до того, як поцікавляться, як мене звати. У такі моменти стає дуже ніяково. Це виснажує. У більших містах з цим легше — можливо тому, що там люди з інвалідністю є видимими, а не винятком. Я не вожу авто, тому самостійно дістатися кудись мені складно, і я рідко буваю в публічних місцях. Але водночас я вдячна людям — допомогу пропонують часто, і це підтримує. Я давно помітила: навіть недоступний простір стає трохи комфортнішим, коли в ньому є прийняття, людяність і елементарна повага.

Найбезпечніше місце для Юлії зараз — це її дім.

Моє місто поки не є безбар’єрним і щодня додає нові виклики. Але чи можна миритися з тим, що стільки людей не має права на просту мобільність? Я вірю: зміни можливі. Бо люди здатні помічати, чути й діяти. Робімо міста справді доступними для всіх, – закликає Юлія.

Фото: ГАР