Зникаючі села Тернопільщини: Цицори – бібліотека на краю цивілізації

ff636d617bee8ae451c4e264daa3421d33e5a868

Це вже не село, а хутір, кажуть там люди. Колись було весело: молодь, танці. А нині –  лиш пенсіонери одне до одного в гості ходять, коли годні. Усіх мешканців на все село може 35 назбирається. Причалапають п’ятеро стареньких до церкви в неділю, ледве їм вистачає сил  Службу Божу пересидіти. Річка, яка дала назву селу, – і та висохла…

Описані події справжні, власні назви, прізвища, імена відповідають реальним людям.

Довга дорога життя до Цицорів і дударова хата

Село з кумедною назвою Цицори розляглося в полях за 30 кілометрів від обласного центру. Добратися з Тернополя до вапняно-білої зупинки Цицорів по «львівській» трасі не складно. Та щоб потрапити вже до самого населеного пункту, слід спуститися польовою дорогою з горба в долину, знову пройти горб-долину і вже з наступного горба спускаєшся в село.

Йти дорогою – умовно сказано. Йдуть люди по втоптаній стежці обабіч дороги. Шлях до села  замулений водою. Колеса сільськогосподарської техніки наробили ровів. Їхати у «мокру» погоду легковим транспортом теж ризиковано, автомобіль на дно може сісти, підгору забуксувати. І велосипедом крутити педалі по болотистій трасі – велика мука. Та все одно це найкращий і найзручніший шлях від Цицорів до цивілізації і навпаки.

Йдуть люди по своїх слідах. Вивчають: онде тими кроками жінка йшла, а он ті відбитки – кирзові чоботи чоловіка, просто ще кілька селян в Тернопіль на роботу їздить. Дитячих слідів роками там не видно. Село дуже рідко тепер бачить дітей. Внуки – вже й ті повиростали.

З другого горба в долині видніється стара одинока хата. Здалеку помітно, що там ніхто не живе. Чагарі вище комина. Та все ж заради цікавості зійдемо в сторону на триста метрів глянути може там хтось-колись був.

Нема нікого. На подвір’ї пахне сирістю. Вікна повибивані, з даху вітром здуло кілька листів шиферу. Хата глиняна, осипається, латана-перелатана цеглою. Вже потім в селі скажуть: там жила колись жінка, давно померла, а діти пороз’їжджалися ще молодими. Кому та хата треба?

Головний господар того подвір’я – кремезний горіх, мохом покритий.  Скрипить до кущів бузини.

Також в селі знають, що там була по сусідстві ще одна хата. Нібито з тої другої хати походить рід відомого гумориста України Євгена Дудара. Та того дударового обійстя нема віддавна, у землю пішло, і – переорали.

Йдемо далі під гору. Стоїть металева проржавлена будка. Вагончик сторожа тобто. Чи був там коли сторож чи не був – сліду не видно. Певне був колись, раз будка стоїть. Радянська.

                         

Аж ось за сторожовим постом видніється лінія електропередач, яке несе струм до села, аби світло було. Важко бетонним електроопорам під напругою, дроти поспускали низько.

Нарешті за п’ятдесят хвилин по полю добралися в село… «Боже, скільки тут хатів пропало»

- Слава Богу, пані! А скажіть, будь ласка, я в Цицори попав, бо ніякого знаку на вхід у село немає? –питаю старшу мешканку, яку зустрів при вході в село.

- Тааак, у Цицори, – відповідає усміхнено жінка. – А ви по світлі?

У селі за багато років «віддаленого» життя склався стереотип. Всі одне одно знають в лице. Коли приходить нова людина, то чомусь вона обов’язково має провіряти показники лічильників по хатах.

Галина Кендзьор живе у Тернополі, приїжджає в Цицори провідувати матір. Її мама має 91 рік і є найстаршою жителькою села. За себе пані Галина каже, що вона сама себе віддавна вважає тут приїжджою.

- Ви знаєте, я навіть не можу точно сказати скільки тут у селі хат жилих залишилося. Чи є тут 15, а може 20 хат, де люди живуть, то певно більше нема. Боже, скільки тут хатів пропало, Господи! А представте собі, тут, де ми стоїмо, хата була, - а хати нема. Там хата була – хати нема. А там жінка жила, зі сходу колись приїхала, кози мала. Померла, вже ніхто не живе. Тут Коцурі жили, вже нема. Тут всьо… кожен двір мав хату. Та то таке село було живе, танці, клуб, вистави робили. З чужих сіл хлопці приходили. Тут була ферма, кузня, вівці були, тепер ніц, ніц нема… І ви знаєте, побудували таку гарну церкву, і нема кому до тої церкви ходити…

                         

Пані Галина також розповідала й про свою родину. До приходу «совєтів» її батько був дуже заможним селянином. Мав  великий мальовничий сад, а потім все втратив.

- То он там на південь від села був хутір, Гаша називався. То той батьківський сад – то був рай, справжнісінький рай. А потім, знаєте, колгоспи… То не хотів тато йти в колгосп. Вигнали його з хати, всьо знищили, розорали. А тато пішов в поле жити, землянку викопав, там і жив. Потім, правда, його взяли садоводом, агрономом до колгоспу і бухгалтером робив в сільській раді в Плавучі… Ви підіть ще он туди прямо через кладку, там жінка старша живе, вона багато про село знає…

І за поляків, і за радянської влади Цицори жили в наймах

На подвірї Анастасії Млинко пахло хлібом. 84-річна бабуся виймала з духовки щойно спечені золотисті буханці. Запах і сакральну енергетику гарячої домашньої випічки словами не передати.

- Я проста жінка, що я можу розказати, жила тут все в селі. Назва нашого села походить від річки Цицорівка. Ви во кладку переходили. То кладка є через рів, а річка висохла, – розпочала розмову бабуся Настя.

                         

- Цицори – це село. А зі скількох вулиць воно складається?

- Та нема тут вулиць. То всьо одне село. Хати порозкидані в ту сторону і в ту, але вулиць нема. Колись тут багато людей жило. Тут було населення десь зо 400 чоловік в повоєнних роках. Як колгосп заснували, то я дуже добре знаю, що працездатних людей було 300 чоловік. А ще крім того, були діти, старі.

За її словами, до війни село теж було бідним. Був пан-поляк Цебровський, мав свій фільварок. І чи не всі мешканці Цицорів були в нього наймитами. Панські покої не збереглися. На тому місці, де були маєтки Цебровського, радянська влада побудувала школу і клуб зразу по війні. А хату поляка розвалила з ідеологічних мотивів, щоби селу не нагадувала його історію. І друга світова теж не жаліла село.

- Фронт йшов тут недалеко, де Козлів і Покропивна. Тримався фронт десь від березня до липня. А потім «рускі» зробили наступ і зайшли в Цицори. Я була мала, але пам’ятаю: їхало пару танків і стріляли в кожну хату. То всі Цицори так спалили і зруйнували.

Зі старожилів в селі вже майже нікого нема. Мама Галини Кендзьор – її сусідка. А ще бабуся Настя каже, що на все село залишилось 16 пенсіонерів: сім живуть по долинах, а дев’ятеро на центральній вулиці. Більше тридцяти чоловік не назбирається.

Її донька Марія живе у Тернополі і акурат теж провідала на кілька днів свою стареньку матір. Вона розповідає, що в Тернопіль добираються тою ж «дорогою життя», якою прийшов гість. Коли комусь треба в районний центр Козову, то людям приходиться їхати надівкола. Спершу в обласний центр, а потім з Тернополя вже в Козову. Разом десь біля 60-ти кілометрів, хоча поперек полями десь до 30-ти.

- Колись ходив автобус звідси від церкви до Козови, була кам’яна дорога ото як на Велику Плавучу. Вона ще є та дорога, але вже камінь болотом трохи забитий. До Плавучі діти ходили до школи за п’ять кілометрів, якраз мій вік: 48, 53, 55 років народження. Одні ходили на Плавучу, а другі в Кізлів. Я ходила в Кізлів. Весною і восени ми ходили пішки, а зимою нам давали гуртожиток в Кізлові, – згадує пані Марія.

- Знайдіть тепер таких дітей, які би вісім кілометрів йшли пішки до Кізлова і не по кам’яній дорозі. Ніхто їх автобусом не возив. Падав дощ, болото по коліна. Прийдуть до школи в ґумаках, знімуть ґумаки, воду виляють і сидять босими шість уроків, поки ґумаки сушаться, – каже бабуся Настя.

І навіть за радянської влади мешканців Цицорів не знали доброго життя, залишались наймитами. Через що село стало занепадати і молодь втікала у пошуках кращої долі. Старенька розповідає:

- Від 48 року в нас завели колгосп. Жінкам дали норми. Поля зарослі, необроблені. Замість трактора, що має рихлити землю, жінки сапами ґрасували (перекопували – прим. авт.). Трактор не ходив, та бо був такий голова колгоспу, що не господар. Район був останній в області, колгосп був останній в районні. Тому й неможливо було для молодих таке життя. Закінчила моя Марійка десять кляс, і що її тут чекало? Не було нічого доброго, та й молодь виїжджала.

                         

- Коли останній раз дитина народилася в селі?

- Ой, Боже, та то вже купу літ пройшло. Певно десь двадцять два роки тому. Коли-то? У Марусі тої, он там з долини, хлопчик родився і то, бідний, маленьким помер, мав пухлину, – відповіли старенька і її донька.

Вони ще багато розповідали про село, як будувалася школа і клуб по війні, як власними силами селяни збудували церкву в 1994 році, провели газ. За України пані Марія отримала на майновий пай старого трактора та ще купу металобрухту. Продали. За ті гроші вимурували гарний бетонний мур навколо сільської церкви…

Віяло хлібом. Проймав аромат домашнього молока. У літній кухні зникаючого села відчувалась Душа України.

- Вище підіть до Лесі Вівчарик. Вона бібліотекаркою працює в нас в селі. У неї хата сама крайня аж там за поворотом, то не сильно далеко. Леся, вона там записи все про село вела і в бібліотеці зробила музей. Я вам покажу дорогу, – проводжала свого гостя пані Марія.

У Цицорах люди найбільше поважають місцевого Кадирова

Від хатини Млинко до господи бібліотекаря йти на край села не більше кілометра. І не менш цікавим є обійстя передостанньої хати у тому керунку Цицорів. Воно повністю заросле деревами, кущами-самосівами, годі пройти по подвір’ю.

                         

На подвір’ї колодязь. Дашок колодязя покритий зеленою бляхою. Фарба не лущиться, не поржавіла і на ній малюнок – перші сторінки газети «Відродження». Видно: «видавець Тернопільська обласна рада народних депутатів».

Ця бляха мабуть колись використовувалась як кліше для друку  газет. Бо на ній ще не повністю вицвіли друкарські орнаменти. По написах не чітко видно дату номера газети, але можна припустити, що це був випуск кінця 1991 року. «ЗА УКРАЇНУ ЗА ЇЇ ВОЛЮ ПРОГОЛОСУВАЛИ МІЛЬЙОНИ ЖИТЕЛІВ КІЛЬКОХ ОБЛАСТЕЙ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ», - звучить заголовок повідомлення в рамці на першій полосі.

Потім пані Олеся Вівчарик скаже, що вона привезла кліше з Тернополя з редакції «Свободи» на початку 90-х, аби мати чим накрити колодязь.

Вона все життя віддала бібліотечній справі, та вже на пенсії відчуває змученість.

- Я вже не хочу займатися бібліотекою. Тяжко. 38 років як вдова, діти рідко приїжджають. Але мене жінки просять та ще трохи побудьте. То во отак я ходжу на роботу на чверть ставки з 68-го року. А шо то є зараз чотири сотки гривень? І мусиш кожен день йти в бібліотеку робиш чи не робиш, подивитися чи чого не вкрали, двері не вибили, – говорила вона, коли прямували в бібліотеку-музей.

Пані Олеся розповіла, що не так давно приїжджала до неї комісія з району. Подивилися і думають бібліотеку-музей закривати, бо завеликий книжковий фонд для села на тих тридцять чоловік.

А політичних діячів в селі нема, щоб захистили.

- Та які в нас політики, всі старенькі люди. Ото як вибори, приїде з Великої Плавучі комісія, зробить в бібліотеці дільницю, а ніякі кандидати до нас навіть не думають їхати, – сміється бібліотекар. – А он там в нас таджики живуть, – показала жінка на хату вдалині під горбом.

У Цицорах діаспора таджиків становить чи не більше третини населення. Про них приємно відгукувались і пані Галина Кендзьор, і в господі Млинко, і пані Олеся.

За розповідями місцевих, десяток років тому таджик закохався в українську дівчину. Одружились. Приїхали жити в Цицори. Потім діаспора в селі поповнилась братом таджика з сім’єю, сестрою з чоловіком. Кажуть, що вдома вони дотримуються своєї віри, культури, традицій.

Прізвище першого переселенця з далекої країни Кадиров. Та для людей його прізвище нічого ворожого не значить. Він користується повагою, його цінять за веселість, за поміч. Пані Марія говорила, що швидка допомога на виклик ніколи не приїжджає в Цицори, то люди спішать до Кадирова. Лиш у нього на все село є автомобіль. І коли хтось, не дай Боже, захворів чи терміново треба привезти священика з Плавучої, бо місцевого нема, то лише Кадиров може цьому зарадити. І запевняють в селі, що він ніколи нікому не відмовив.

Забігаючи наперед, кореспонденту «ДОБИ» не вдалось поспілкувати з тим чоловіком. До нього приїхав односелець підводою і обоє поспішили кудись.

                         

Бібліотека і музейні ікон зі смітника

Коли йти від дому пані Олесі до бібліотеки, по дорозі є дорожній міст через річку Цицорівку. Нема там вже води. Рік тому висохла, зауважила співрозмовниця.

Потім на горі церква.

                         

- Прийде п’ять чоловік на Службу Божу, і ті не все до кінця не висидять. Священик до нас ровером приїжджає з Плавучі. Добрий священик, він з 56-го року. Другий би певно вже давно відказався від тих 15 гривень в неділю, що люди можуть на тацу покласти. Що то є вісім-десять хат. А він їздить і править, і похорони, і сповідає, коли люди просять.

І ось за церквою бібліотека музей. У тій ж будівлі з іншого входу фельдшерсько-акушерських пункт.- Тут часом приходить молода дівчина з Плавучі, на півставки робить. А давали одній дівчині цілу ставку давали, казали, тут будь постійно, то вона не схотіла. Який молодий тут щось дуже хоче робити? – розводить руками пані Олеся.

На бібліотеці висить громіздка колодка. Двері залатані знизу бляхою.

- Видите як-то. Сама шукала бляху, сама то всьо забивала, шоби двері ше були. Якби я думала ше робити… і би не знала, шо нині-завтра бібліотеку закриють, то я би пішла до Малюти (підприємецьз сусіднього села  – прим.), щось би ше для бібліотеки випросила чи купила, то би всьо було. Мені дітиска навіть комп’ютер до бібліотеки дали, ви не думайте, що я вже чисто… Але, шо буду тут комп’ютер лишати, - вкрадут. Давайте я вам спочатку музей покажу.

Щоб зайти в музей треба зняти ще дві поржавілих, великих як кулак, колодки. Експонатів за трьома дверима не багато, більшість з них стосується мистецтва, культури та історії ХХ століття.

Є вишивані чоловічі і жіночі сорочки, веретено, ціпи, коромисло, старі радянські радіоли. Десятки малюнків на звичайному папері, намальовані звичайними олівцями чи акварельними фарбами і уже не такі яскраві. Малюнки були ілюстраціями для текстів народних пісень, що теж розміщалися збоку. Скромно, але жінка призналася, що їх вона малювала просто для села і «своєї» бібліотеки. І вже давно малюнків не оновлювала.

                       

Та найунікальніша експозиція – образи, позбирані в селі в хатах, які під тягарем часу і самотності завалилися.

- Я зібрала віз цілий, але, думаю, як мене розсчитают з роботи, де я ті образи потім діну. Оті сорочки, то я сама теж поприносила, а ця – моя власна, домашня. А оте плаття вишите – то моєї мами.  А ото є аж з Борщова привезла. Знаєте, я вже стара, може, то й дурна була моя робота, – ніяковіє Олеся Вівчарик.

Зробила вона також виставку звичайних старих калькуляторів. Одної ночі «машинки» викрали, а через добу принесли під двері бібліотеки всі, тільки на один менше.  Є десятки настільних годинників, час на них зупинився.

- Знаєте, як я то всьо збирала. Несут люди на мусор, а я кажу: дайте. І то всьо приношу в музей. А он ту пряжу і веретено я тібила сама на плечах з Озерної.

Особливо гордилася старенька, як здобула дерев’яну лопату для печі хліб саджати.

- Та лопатка з тридцять третого року. Я була в Кізлові, там вже маю правнуків, а один чоловік сміття виносив. То я в нього лопату забрала і сюди принесла, – сміється жінка. – Тут колись багато дітей приходило, які приїжджали до своїх бабців. А минулого року вже мало було. То перше так бувало, що я ще не прийшла, а дітиська роверами поприїжджали, десять-п'ятнадцят. А торік лиш пару було, бабці повмирали, вже нема до кого їздити. А мала я ще таких чотири бабки, які самі приходили за книжками читати. Аж було часом стидно, що я там коли пізніше на роботу прийду, а вони чекают під дверима.

Кімната бібліотеки з книжками струхлявіла. Дерев’яна підлога провалюється, але стелажі з книжками стоять. Бібліотекар передає жаль, що її сил не вистачає щось змінити і боротись проти сили часу. Куди там, скоро сімдесятка.

Все, що могла, по світу позбирала і принесла в бібліотеку-музей. Стоїть там старий бамбетель, висить покривало на стіні, обрус на скрині. Високо над книжками почепила картину місцевого художника, який давно помер. З картини дивляться її бабуся і дідусь.

Рукописи бібліотекаря

Олеся Вівчарик іноді, пишучи звіти з бібліотечної справи для району, робила записи про історію села. Коротко розписувала біографії мешканців, які брали участь в повстанській боротьбі, загинули за Україну чи відзначились у мистецтві рідного краю.

Із рукописів Олесі Михайлівни Вівчарик:

Пан Цебрівський мав жінку, сина. Був орендатором у Львові. Він був добрим паном зі слів односельців. В нього було: 35 корів, 40 коней, свині, гуси, кури та індики. Була велика господарка, мав 530 моргів поля..

…В селі проживало 117 сімей, населення більше 500 чоловік…

…В 1956 році було розпочато будівництво школи і сільського клубу. Будівництво було завершено за два роки…

…Сільська рада в нашому селі побула до 1958 року. В 1978 році закрили і нашу початкову школу…    

…Збудували односельці Божий Храм, надали йому ім’я Святої Трійці. Розпочато будівництво 13.04.1991 року.

19 червня 1994 року, неділя – День Святої Трійці. Парафіяни із навколишніх сіл з своїми братствами прийшли на відкриття, освячення нашої Церкви. Прибуло багато гостей з різних міст України…   

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

Назарій НАДЖОГА

До читачів.

Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.

Першу частину історії Кременецьких штолень читайте ТУТ.

Другу частину читайте ТУТ.

Інші тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.

Редакція.

Вибір читачів за тиждень

Відео