Нову книгу відомого українського політика, народного депутата України чотирьох скликань Юрія Костенка презентували у Тернополі. Книга «Історія ядерного роззброєння України» хронологічно висвітлює події понад 20-річної давності.

Що у той час було предметом роззброєння? Чи могла Україна технічно зберігати ядерну зброю на своїй території і чи мала право це робити? Чи отримали ми компенсацію за такий крок, віддавши третій у світі ядерний потенціал? Повну відповідь на запитання, болючі і нині для українців, й дає книга.

- Пане Юрію, це перша в Україні книга, присвячена історії ядерного роззброєння нашої країни. Що спонукало вас до її написання?

- Події, які у ній висвітлено, на мій погляд, дають вичерпну відповідь про те, як ми дійшли до такого становища, яке маємо. Цю книгу хотів написати давно, одразу ж після завершення процесу ядерного роззброєння. Але державні справи не дозволяли узагальнити весь унікальний матеріал – документи, публікації, стенограми, фотографії.

- Ви зібрали ці документи, коли в перші роки Незалежності очолювали Спеціальну робочу групу з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1?

- Так, а ще, коли був першим керівником української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї. Як міністр охорони довкілля та ядерної безпеки, я входив до складу Ради нацбезпеки. Наша група була центром збору інформації про український ядерний потенціал, розробку концепції роззброєння та проектів рішень Верховної Ради з ядерної тематики. І ось настав 2013 рік, Майдан, війна, і я дав собі слово, що не маю права далі мовчати. Закинув усі справи задля того, щоб написати цю книжку. Фактично, працював над нею понад два роки.

- Які ж матеріали ви зібрали?

- У моїх особистих архівах є унікальні документи, у тому числі ціла добірка з грифом «для службового користування». У ній уперше оприлюднено невідомі загалові факти з історії ядерного роззброєння України: документи з грифом «Для службового користування», інформацію із закритих засідань Верховної Ради, Ради безпеки України та нарад за участю найвищих посадових осіб, звітів дипломатів, зустрічей з американськими посадовцями, ексклюзивні відомості про кулуарну частину процесу.

- Тобто ви на документальній основі подаєте реконструкцію подій періоду ядерного роззброєння України?

- Так, але я ще хотів додати, що, окрім унікальності матеріалів, які мені були доступні, вперше по крихтах було зібрано дані, котрі стосуються українського ядерного потенціалу. Він складався із двох великих частин: тактичної зброї (ядерні снаряди, міни,  торпеди, оперативно-тактичних ракет, ракет для повітряного нападу) і протиповітряної оборони. Точна кількість цього масиву зброї, що розташовувалась на території України, достеменно невідома. Про це ні Президент України, ні міністр оборони нічого не знали, що і скільки перевезли в Росію.

- Як це могло бути?

- Справа у тому, що в ті часи рішення про перевезення тактичної ядерної зброї з України в Росію приймалось одним із головних управлінь Збройних Сил СРСР у грудні 1991 року. І перевозилась ця зброя, фактично, без дозволу української влади. У квітні 1992 року Верховна Рада України заборонила вивозити тактичну зброю за межі держави до тих пір, поки з Росією не будуть розроблені міжурядові угоди. Було незрозуміло, куди діватимуться ці ядерні заряди. Чи вони будуть ставитися на озброєння російської армії, чи будуть знищуватися, як це вимагало відповідне рішення Верховної Ради. Але того ж таки квітня тодішній уряд сказав, що все погоджено, всі документи є, і міжнародний контроль здійснюватиметься. І вивезення тактичної ядерної зброї знову відновилося в Росію.

- Але ж були певні зарубіжні джерела про наш ядерний потенціал?

- Так, ми уважно проаналізувати ті дані, які були у західній пресі, і дійшли висновку, що на території України на початку 1990- х років зберігалося від 2 до понад 4 тисяч одиниць ядерних боєприпасів. Це величезна кількість ядерного матеріалу.

Щодо стратегічної ядерної зброї, то тут теж подібна ситуація. До стратегічної ядерної зброї входили міжконтинентальні балістичні ракети, яких було 176, стратегічна авіація з крилатими ракетами.

- Ви говорите про ядерні матеріали і про саму ядерну зброю, розділяючи ці поняття?

- Саме так. Ядерні матеріали - це складова ядерної зброї, величезна цінність не лише військова, але й матеріальна. Скажімо, на виробництво однієї тонни високозбагаченого урану витрачається приблизно 100 млн доларів. Одна тонна плутонію коштує від 500 млн до 1 млрд доларів. В українській ядерній зброї було до 100 тонн високозбагаченого урану і плутонію. Можна уявити, якого обсягу матеріальні цінності належали нам на правах власності. Тому Росія вела таку жорстку боротьбу з Україною за цей спадок, не лише керуючись військовими мотивами, але й із суто матеріальною вигодою. У той час в українському річному бюджеті ми мали всього-на-всього  6-8 млрд доларів, а віддавали цінності на 100 млрд доларів! 

- Як реагували на такі процеси у США?

- Американці пропонували Україні план переробки ядерного палива для мирних цілей, побудови у нас власного ядерно-паливного циклу: переробки матеріалів з ядерної зброї та виробництва ядерного палива для АЕС. Такі пропозиції були від компаній «Дженерал Атомікс» і «Вестінгхауз». Але їх українське МЗС, Держкоматом, інші відомства поклали у довгу шухляду, і ми до сьогодні залежні від того всього, що потребує українська ядерна енергетика.

- Невже не можна було домогтися якихось чіткіших гарантій безпеки для України?

- Ми ще тоді говорили, що Будапештський меморандум – це не є гарантії, а паперові запевнення, що Україні, мовляв, будуть допомагати у випадку агресії. Як допомагають, ми бачимо. Як сказав нещодавно Леонід Кравчук, ми віддали усю ядерну зброю, а нам рушницю жаліють дати. Але Кравчук не сказав, що у цьому процесі ядерного роззброєння він займає чи не найголовніше місце… 

У своїй книзі я публікую унікальні дані, які отримав на російському підприємстві, у цехах якого йшов процес демонтування української тактичної ядерної зброї, ядерних боєголовок. Там працювало 60% етнічних українців. І вони були готові передати свої знання щодо ядерної зброї для того, щоб Україна могла безпечно з нею поводитися, вони готові були переїхати в Україну, передати усі технічні характеристики, які стосувалися ядерної зброї. Тобто йдеться про абсолютно секретну інформацію. Але українське керівництво, коли я їм розповів про ці пропозиції, просто їх проігнорувало, знехтувало отим бажанням українців збагатити Батьківщину своїм інтелектом. 

- Чи не було у той час певних застережень з боку США на те, що Україна безоглядно віддає свою ядерну зброю Росії?

- США у перші роки Незалежності намагалися нам допомогти, аби ми якомога швидше позбулися впливу Росії. У книзі я наводжу стенограму Збігнева Бжезінського, який все життя займався питаннями національної безпеки. Він ще у 1992 році сказав: «Ви маєте занадто мало часу, щоб віддалитися від російських впливів у критично важливих сферах. Йдеться про військову сферу, фінанси, енергоносії». І друге, що він сказав: «Стратегія Росії до України полягає у тому, щоб залишити в україно-російських стосунках якомога більше проблем. Граючи на цих проблемах, Росія весь час робитиме так, щоб ви постійно втрачали».

Повторюю, США епізодично змінювали свою тактику щодо ядерного роззброєння України і дійсно пропонували нам стратегічне партнерство. Але, не побачивши від проросійської «української» влади реакції на пропозиції, вони тоді, у 1990-х продовжили стратегічне партнерство з Росією аж до її окупації Криму і війни на сході України. Та нинішні події засвідчують, що світ не став безпечнішим після того, як було знищений третій за величиною ядерний потенціал, який був в Україні.  

- Чому Україна не могла тоді отримати певну компенсацію за своє ядерне роззброєння?

- На це не було політичної волі керівництва країни. Так, держава могла використати цей ядерний потенціал як колосальний ресурс для входження у світову спільноту, отримавши реальну, а не міфічну компенсацію за ядерне роззброєння. Росія нам передала ядерного палива на 1 млрд доларів. А забрала у нас на 100 млрд доларів. Якби ми тоді почали співпрацювати із США, ми увійшли б у загальносвітову систему використання ядерного палива у мирних цілях. Та найголовніше - могли б стали частиною світової спільноти, яка захищала б нас тим інструментарієм, який би ніколи не дозволив розпочати проти нас агресію. Це стосується євроатлантичного співробітництва, членства в НАТО, в Європейському Союзі. І останнє, що втратила Україна. Тоді фахівці пропонували встановлювати на наші ракетні носії з «Південмашу» високоточну зброю. А це також захист власних національних інтересів, як це робиться у світі. Але ця ідея у вищого керівництва України теж тоді не знайшла підтримки…

- З усього видно, ваша книга дає вичерпну відповідь не тільки про процеси ядерного роззброєння, але й про те, чому Україна залишилася один на один із російським агресором?

- Кожен сам собі зробить висновки, прочитавши книгу. Але висновки з неї дуже сумні, і не тільки для України, але й для Росії, яка здійснювала найбільший шантаж, тиск на Україну. На сьогоднішній день Росія опинилася сама у ролі дикуна із ядерною булавою. Саме так свого часу «Файненшл Таймс» у 1992 році описувала Україну. Сьогодні у світі вже ніхто не сумнівається: таким дикуном із ядерною булавою є Росія, тому й ухвалюють проти Росії санкції. Але, попри ядерний потенціал, сама Росія стала вразливою з боку інших держав – ядерних і неядерних. Тому що російський ядерний потенціал майже повністю розвалений, і без українського військово-промислового комплексу не здатен виконувати свої функції. Зокрема, ракетоносії стратегічної зброї українського виробництва є найбільш надійні, найбільш потужні, зняті з бойового чергування у Росії, а російське виробництво таких ракетних носіїв пасе задніх.. Тому кожен третій чи четвертий пуск ракет не вдається або ракета просто вибухає на старті. Отже, Росія, добившись ядерного роззброєння України, сама зіткнулася із проблемами. І ніхто їй у вирішенні цієї проблеми не допомагає.

  - Тобто тут є зв'язок із сьогоднішньою ситуацію?

  - Безумовно. Урок в тому, щоб ми вели таку державну політику, аби вдруге за нашу новітню історію не втратити ті колосальні можливості, які ми мали на початках Незалежності. І сьогодні ми маємо шанс «відірватися» від Росії через її війну з Україною і через те, що світ відкрив Україні всі двері…  

Книга Юрія Костенка – це дійсно «навчальний посібник» не тільки для політиків, керівників держави, але й для всіх нас, аби  ми, аналізуючи уроки історії, вимагали у своїх керманичів завжди відстоювати національні інтереси України.

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора