«Я втратила єдиного сина» – мати загиблого тернопільського бійця

Андрій загинув 1 березня між населеними пунктами Новоташківське та Гірське Луганської області, за 16 кілометрів від Лисичанська, де дислокувалася його бригада. Машина, в якій він їхав з побратимами, підірвалася на фугасі – троє бійців загинули, а двох викинуло ударною хвилею і вони дивом вижили. Наразі тіло Андрія в дніпропетровському моргу, а рідні чекають на проведення ДНК-експертизи, результати якої мають бути приблизно через два тижні… Після того тіло героя доправлять додому і поховають.

Андрій Питак закінчив українську гімназію ім. І. Франка, навчався на географічному факультеті у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка. До війни працював у відділі обслуговування громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, міського управління соціальної політики. Його мобілізували 6 серпня 2015 року. Спочатку був на військових навчаннях у Рівному, потім – у Житомирі, а наприкінці листопада у складі 80-ої аеромобільної бригади відправили на фронт, пише ternopillive.

– Андрій не служив в армії, але казав, що, коли отримає повістку, піде воювати, – пригадує Мирослава Володимирівна. – Я не хотіла його відпускати, але.. Андрій був дуже відповідальним, ніколи не скаржився, що йому важко. Був патріотом і пишався тим, що потрапив в аеромобільні війська. Він практично щодня телефонував додому. 29 лютого, близько дев’ятої вечора, зателефонував востаннє, а 1 березня його не стало… Того трагічного дня я телефонувала до нього, але телефон був  вимкнений. Я нічого не знала, думала, може, Андрій спить, може, на завданні, бо вже раз було так, що він з побратимами виїжджав на завдання і ночував у лісі. Але навіть подумати не могла, що він загинув – у тилу, де не свистять кулі…

Страшну звістку матері повідомили наступного дня. Близько обіду до Мирослави Володимирівни прийшли із військкомату…

 – Як мені жити далі? – витирає сльози мати. – Я втратила єдиного сина, у мене більше нікого не залишилося… Нині за Андрієм усі плачуть, про нього ніхто слова поганого не скаже, його любили й поважали… За що ж воюють наші діти, тоді як діти чиновників і олігархів стають депутатами, розкошують, розгулюють по закордонах? Хто відповість за його загибель? Та й не тільки його… Якби воювали діти президента і депутатів, то, переконана, війна закінчилася б за кілька місяців, якщо не тижнів. Хіба ж не про це говорив наш президент перед виборами? Чому він не відповідає за свої слова? Народ давно сказав, що вдовині сльози на землю не падають, а на груди кривдника.

Ірина КОШІЛЬ, НОВА Тернопільська газета

Вибір читачів за тиждень

Відео