Від козаків - до повстанців: Волинське Тернопілля має стати «живим» музеєм бойової слави українців (фото, відео)

Волинське Тернопілля треба перетворити на «живий» музей української збройної слави, відвідавши який будь-хто відразу зрозуміє: українців треба мати – на своєму боці.

Такої думки - лектор, краєзнавець і літератор із Шумська Сергій Синюк.

До речі, під час фестивалю-реконструкції «Луни повстанського краю» він усім охочим пропонував придбати витання про нові дослідження історії УПА на Тернопіллі, а також художню літературу такої ж тематики. Про те, що відбувалося на території колишнього штабу воєнної округи УПА «Волинь-Південь», що у лісі за селом Антонівці, «Терен» докладно писав ТУТ, ТУТ і ТУТ.

«До цього цвинтаря ніколи не заростала стежина»

Як часто ви буваєте у місцині, де колись був табір військової округи УПА «Волинь-Південь»?

Напевно, кілька разів на рік. Причому обов’язково щороку відвідую «Луни повстанського краю». Цей фестиваль відбувається регулярно, і я його не пропускаю.

Нагадаю, організовано «Луни повстанського краю» проводять із 2005 року. Хоча тихенько фестиваль тут відбувався завжди. Ті, хто був у Антонівському лісі, точно бачив повстанський цвинтар. Так, от… Його регулярно рівняли із землею «таваріщі бальшевікі». А перед Різдвом і Пасхою тут обов’язково чергував оперуповноважений. Але вже наступного дня, у свято той «особіст» був на смерть п’яний. І на заново впорядкованих могилах, якщо це було Різдво, стояла кутя, а на Пасху – бабки, і горіли свічки. Саме тому, що до цього цвинтаря ніколи не заростала стежина, його врешті знайшли і реконструювали.

Власне, у цих місцях ніколи не забували, що це за земля і чиєю кров’ю вона полита. Закарбувалося і те, який вплив мав цей табір не тільки на перебіг війни у цих околицях. Адже цілком впевнено можна сказати, що це місце, без перебільшення, вплинуло на перебіг Другої світової війни в цілому.

Чи дійсно тут все відновили так, як це було на початку 40-х ХХ століття?

Насправді, нам дуже пощастило, що у діаспорних виданнях і в кількох особистих архівах збереглися докладні плани цього табору. Просто люди, які тут свого часу несли службу, чи ті, кому довелося тут побувати, розуміли свою причетність до чогось великого. Адже тут постійно функціонував штаб провідника Крука. І цей факт цілком спростовував думку, що українське військо – це щось стихійне, дике, напівграмотне, босе і напівголодне.

Власне, тут люди отримували якісну зброю, а також знання із тактичної, бойової і вогневої підготовки. Окрім того, усіх забезпечували обмундируванням і навіть присвоювали військові звання. Тобто тут люди потрапляли в українську армію! Оскільки завдяки документам чітко відомо що тут було і де, то реконструювати це – не проблема.

«Для українців вступ у вищі військові навчальні заклади був ускладнений»

Серед відновленого – літній клас. Для чого його облаштували у таборі? З якою метою використовували?

Насправді, літній клас – це унікальне явище. Адже через певну політику окупаційних режимів – і російського, і польського (особливо!) – для українців вступ у вищі військові навчальні заклади був ускладнений. Так, у польській армії українських офіцерів фактично не було. А кілька військових, яких поляки прийняли, то були офіцери Української народної республіки. Вони служили як іноземці – за контрактом.

Відповідно, в Українській повстанській армії був шалений брак керівних військових кадрів. Отже, довелося їх готувати. І дуже добре, що за основу все-таки взяли західноєвропейську модель. Тут людей навчали від 1,5 до 3 місяців. Школа називалася «підстаршинська», тому що випускали звідси не офіцерів, а булавних, тобто це – ближче до німецького фельдфебеля, аніж до радянського прапорщика. Тобто це людина без вищої військової освіти, яка може виконувати офіцерські функції. Перше офіцерське звання – хорунжого – булавні отримували лише після того, як проявляли свої знання і вміння у боях. Додам, взимку навчання тривали. Але їх проводили у селах. Адже тут, у довколишніх селах і близько не було жодного німця. Нацисти пробували суди носа потикати, навіть каральні акції влаштовували. Але врешті все вирішувалося дуже просто. «Совіти», втікаючи, залишили чимало зброї, навіть 45-міліметрові гармати і снаряди до них. Першим снарядом розбивали бронетранспортер у голові колони, другим – у хвості… Тож утекти вдавалося одиницям…

До речі, а чим вони воювали?

Тут траплялися дивовижні зразки зброї. Частину із них здобували у боях. Частину відкопали зі сховків, залишених радянською армією, яка втікала у 1941 році. Досі деякі фахівці дивуються, як таке могло сюди потрапити.

Тут було доволі багато кулеметів. Зокрема, такі унікальні речі, як кулемет Токарєва. Це була спроба інженерів переробити «Максим» на ручний кулемет. Врешті ця «штука» заважила близько 30 кг. Тому на озброєння у радянській армії той кулемет передали із рекомендацією «транспортувати на верблюдах». Із верблюдами тут не вийшло… Але 14-та кавалерійська дивізія, яка «драпала» з-під Кременця, залишила таких кулеметів у лісах Волині досить багато. Як ручний його, звісно, не використовували, але із функціями станкового він справлявся непогано.

«Шили тут не лише портупею, а й ремені до зброї»

У цьому комплексі вже відновили будівлю штабу, пекарню, стайню, літню школу. Це всі об’єкти, що свого часу тут були?

Основні – фактично, всі. Але ви не згадали головного об’єкта, через який саме тут і облаштували табір. Мова – про систему водопостачання. По-перше, цю місцину обрали через те, що це – підвищення серед оточуючих боліт. По-друге, у середині самого схилу є 5 джерел, які стікаються в одне русло, а далі – таким дерев’яним жолобом - вода подається у криницю. Охороняти і доглядати ці джерела доводилося постійно, адже хімічна боротьба із повстанцями і в нацистів, і в «совітів» була поставлена добре…

Вода йшла не лише в пекарню чи на побутові потреби. Дуже багато води потребував цех із обробки шкіри. Шили тут не лише портупею, а й ремені до зброї, яку тут ремонтували. А роботи було багато. Тут постійно стояв один курінь – це 760 чоловік. Вони ходили в рейди, але – недалекі. Адже його завданням був контроль цього терену і однієї із найважливіших магістралей Другої світової війни – траса, яку тепер називають Київ-Чоп.

Як ви вважаєте, що треба зробити, аби про повстанців, про їхні подвиги дізналися якомога більше людей, причому – не лише в Україні?

Я дуже хочу, щоб Шумщина, все Волинське Тернопілля працювало як єдиний комплекс. Адже Антонівці – це лише одна сторінка військової історії. Насправді фронти і битви тут проходили навіть у давні часи.

Усе це треба відновити! Щоб було зрозуміло – ми тут не вчорашні. Ми – не вигадка «австрійського генштабу», як кажуть одні «асвабадітєлі», і нас сюди не привезли «бальшевікі», як кажуть інші «визволителі». Усі мають усвідомити, що українці у цих місцях – як мінімум два тисячоліття. Тому Волинське Тернопілля має стати «живим» музеєм під відкритим небом. Музеєм української збройної слави! Відвідавши його, представник будь-якої держави врешті зрозуміє: українців треба мати – на своєму боці!

Фото і відео автора