Президент Галереї мистецтв «Міріам», що в Тихах (Польща) Ярослав Баниш ось уже понад 12 років їздить в Україну – привозить книги в бібліотеки Кременця, Шумська, Скалата, Тернополя. Навчає студентів польської мови. Дивишся, – простий чоловік, любить студентів, щиро бажає навчити їх всьому, що сам знає. Він – свій, бо, їдучи дорогою і помітивши якусь цікаву йому будівлю, кермує на подвір’я, розмовляє з господарями, фотографується з ними. Знайшов нових друзів. А ще пан Ярослав завжди хоче комусь допомагати, повідомляє Про. те.

– Що кличе вас сюди, в Україну?

– Я приїжджаю сюди кілька разів на рік, ось уже понад 12 років! Це такий поклик історії, через походження, спільність. Бо насправді польсько-українська спорідненість існує з давніх-давен. То для мене важливо віднайти те, що майже відійшло в минуле, стало історією – в культурі польській, в мові, в чомусь матеріальному й духовному. Для цього їду сюди, в Україну, шукаю тут своє серце, свою любов…

– Ваші рідні теж приїжджають з вами?

– Так, мій син Тобіаш – дуже часто. Коли жила мама, то теж приїжджала. Мій син навчався за напрямком – українська філологія в Ягелонському університеті в Кракові. А також був студентом у Києві на філологічному факультеті в одному із ваших університетів.

– Чому ви приїжджаєте саме на Тернопільщину?

– Я побував уже в багатьох містах, не тільки в цій області. Але Тернопілля – то для мене особливий край. Тут є Кременець, де є славна Кременецька академія. Там студенти цікавляться польською культурою, вивчають мову. Тому й відчуваю обов’язок їх вчити. Я завжди казав, що вони – українці, які дуже люблять польську культуру, а я люблю їх. Туди також довозимо книжки в бібліотеки. Так само працюємо з Шумськом, де є мала польська спільнота. Теж у цьому переліку присутній Скалат. Там теж є невелика, але хороша польська громада. Так, українська, римо-католицька, але польська в етнічному аспекті.

– А почалось все дуже просто. 14 років тому хтось розвісив у моїх Тихах оголошення, що збирають польські книжки для шкіл у Львові, Тернополі і так далі. І ті книжки збирали у моїй Галереї мистецтв «Міріам» в Тихах. Зібрали дуже багато від приватних осіб, бібліотек. Ну, а потім стали думати, як завезти. Я відгукнувся. Завіз вперше. А потім вдруге…і так далі. Вважаю це своїм обов’язком – возити книги в українські бібліотеки.

– Ви організовуєте також поїздки до Польщі нашим студентам. Як це відбувається?

– Ті виїзди – то навчальні табори в Польщі. Організовую їх для кременецьких студентів, а точніше, для кращих студентів, які навчаються польської мови і культури. Ми дивимось, хто справді зацікавлений і пропонуємо таким поїхати до нас. Вже в Польщі на таких завжди чекає дуже насичена культурно-освітня програма. Ваші й наші студенти знайомляться, відвідують Ягелонський університет, також Аушвіц, дізнаються нашу спільну історію, відвідують різні школи. Розповідаємо про можливість вступу до наших вишів. І, звичайно, ділимось досвідом, як можна допомагати людям. А ще маємо такі українсько-польські діалоги між студентами.

– Що плануєте ще зробити на Тернопільщині? Знаю, маєте цікаві ідеї.

– У мене є друг в Скалаті – ксьондз Михайло. І от ми з ним якогось говорили, що було б добре організувати у Тернополі або десь в околиці такі дні трьох культур – українсько-польсько-єврейської. То аж проситься, бо ті культури тут роками функціонують. Молодь – це чудовий елемент нашої спільності.

– Думаю, що польська культура діє в Тернополі досі, бо діяла у важкому 20-му столітті. Так, вона жива тут досі. На жаль, не можу зараз поіменно назвати осіб, бо не личить говорити без їх дозволу. Але маю на думці людей, які зараз доводять, що в них тече польська кров. То не змінює їхнього зв’язку з Україною, але збагачує. Проте це звертає увагу до людини, яка тут живе, розвиває ту культуру і ділиться нею з іншими. Для нас головне – польсько-український діалог. Я ж теж привожу сюди молодь з Катовіц, Шльонска, Тихів. Вони спілкуються з українськими хлопцями й дівчатами, знаходимо історичні згадки про наших спільних предків.

Насправді, інколи серце плаче, коли йдемо і бачимо, як впав дах, побиті, а то, дай Бог, ще й замуровані вікна святинь римо-католицьких і єврейських, бо нема того, хто б відремонтував. Чомусь народ не зацікавлений порятунком культури польської чи єврейської, хоче це й ваша історія, ваші надбання теж. Це матерія, якої може забракнути. То, наче злий стоматолог вирвав живий, здоровий зуб і після нього залишилась культурна дірка. У вас така дірка по культурі польській і вона болить. То варто б на це звернути увагу.

– Так. Я на своєму прикладі скажу. Я розумію Україну, розумію вас, бо дивлюсь українське телебачення, а під час Революції, взагалі не відходив від екрану. Я стежив за подіями через Інтернет, дивився й польські новини, які подавали все так, як є. Я так і вивчив мову ще краще. Також маю добрі стосунки з друзями з України. Повірте, в Польщі дуже малий процент незацікавлених людей, які противляться Україні. Велика кількість поляків – молодих чи старих – пов’язані з Україною. Вони стежать за тим, що тут відбувається, переживають, підтримують і допомагають чим можуть. Хтось, як не має чим, то хоча б духовно. У нас, в костелах і синагогах, вкінці кожного служіння ви почуєте молитву за Україну. Може, то вас здивує, але ми любимо Україну. Це так.

– Що побажаєте жителям Тернопільщини, які прочитають наше інтерв’ю?

– Я вже знаю що. Але може мої слова будуть вам трохи дивними. От, ви згадували про мою галерею в Тихах, де все відбувається. Але є іще дещо. Там є фундація, яка працює з вашими і нашими студентами. Її назва в перекладі означає «Світло зі Сходу». Вдумайтесь, що то для нас, поляків, значить. То не просто так. То свідомо. Тут не йдеться про світло із Заходу. То світло зі Сходу. Чому так? Чи то в нас нема світла? Ні! Шукаймо разом світла на сході. Навіщо? Бо воно тут є. І в Україні, і в Ізраїлі. Шукаймо світла Божого, а також світла нашої спільної культури. Це те саме. Ми – близькі братні народи. І ми можемо подати те світло Європі. Світло зі Сходу. Дякую.