2 червня двоє львів’ян – Сашко Брама та Андрій Бучко – сіли у Львові на потяг до Чопа.

За плечима – два рюкзаки і амбітна мета: пішки пройти Україну від Чопу до першого блокпосту на сході, і створити на основі побаченого та почутого сучасну виставу. Сашко за освітою режисер, а Андрій – актор.

За три місяці хлопці вже пройшли 900 кілометрів Закарпаттям, Івано-Франківщиною, Тернопільщиною, Рівненщиною і навіть встигли тиждень пожити у Чорнобильській зоні.

Чим запам’яталася мандрівникам Тернопільщина, та яка спільна риса об’єднує українців у цих регіонах, Сашко та Андрій розповіли «Українській правді. Життя».

Тернопільщина. Європейські агроорендатори

З Івано-Франківщини хлопці помандрували Тернопільщиною.

Коли проходили один з районів їм сказали, що усі землі там орендувала німецька фірма.

Хлопці захотіли навідатись на фірму.

За 300 метрів до входу вилили воду з пляшок, щоб попросити набрати на підприємстві і таким чином все роздивитися.

Чоловік у військовій формі пропустив їх на територію зі словами: «Підете на кухню, дівчата наберуть».

– Тут дівчата набирають воду, тут уже роблять канапки, заварюють чай. Кажуть: «От у нас є душ, прийміть душ», «У нас можна поспати, відпочиньте».

Ми в шоці, – усміхається Сашко. Незалежно від області, їм рідко пропонували поїсти місцеві. 

Здебільшого хлопці спали в наметі.

Компанія мандрівникам ніби і сподобалась: там робітникам перуть одяг, вони можуть взяти на кухні мінералку чи поїсти, але…

– Слизький момент тут – що фірма орендувала цілий район, і це якось… – протягує Андрій.

Потім дорогою Сашко з Андрієм побачили, що на Тернопільщині французи мають гіпсовий завод, видобуваючи вапняк вибухівкою. Трохи далі свою фірму мають данці.

Однак Тернопільська область все ж здалась їм біднішою, ніж Закарпатська.

Хоча і на Тернопільщині є випадки, коли пів-села виїхало на заробітки.

Однак найбільше зачепила мандрівників ратуша у райцентрі Бучач.

Ратуша має три яруси. Верхній – відреставрований, має годинник, котрий щогодини грає якусь українську мелодію і в певний час – гімн.

А на нижньому ярусі в самій ратуші живе Павло, який слухає метал.

Він народився у Німеччині, служив у внутрішніх військах СРСР, охороняв військовополонених американців у В’єнтамі, а потім грав метал. А потім почав будувати церкви.

– Це доволі абсурдна картина світу. На території життя однієї людини зіткнулись різні реальності. А він це все пройшов, – роздумує Сашко. – Є ратуша, яка відмірює час, напів-розвалюється, її купу років реставрують. І він ніби бореться з силами ентропії, з каменем, який валиться.

Павло деякий час жив на нижньому поверсі й реставрував ратушу сам впродовж року.

– Ратуша цікава тим, що певною мірою відображає процеси в Україні. Верхній ярус пошпакльований і дивитися можна, а заглянеш всередину – сміття, якась вода і хлопці, які там працюють.

Коли ми зайшли, вони одразу почали казати, що у них все згідно з правилами техніки безпеки і що в них найкращий у світі начальник. Потім стали людяніші… – додає Сашко.

Наразі хлопці помітили дві спільності, які є у мешканців тієї частини України, яку вони пройшли.

– Це український паспорт і боротьба за виживання. Люди шукають, як заробити. Про це завжди говорять, – каже Сашко.

– Мені здається, що це перебільшення – називати це боротьбою за існування, – вважає Андрій. – Я називаю це боротьбою за матеріальний достаток. Коли я чую історії своєї бабусі, яка маленькою пережила війну, можливо, це була боротьба за існування. А зараз у людей здебільшого все є.

Цивілізація задовольнила основні потреби. Просто в людей пріоритет матеріальний добробут. Це всюди так. Я теж хочу собі новий фотоапарат, – сміється.

Ірина Андрейців, УП