Роки ув’язнення, втрачені документи, призабуті навички та незнання сучасних вимог суспільства – усе це не заважає розпочати повноцінне життя учасникам адаптаційних центрів для колишніх ув’язнених. Один із таких закладів для жінок вже близько 10 років діє на Тернопільщині у селі Метенів.

Цей жіночий центр адаптації відвідують протягом 11-13 серпня організатори  інших адаптаційних центрів з усіх міст України.

- Почалось усе з ідеї ходити до ув’язнених у заклади позбавлення волі та розповідати їм про Бога, - говорить ініціатор створення центру в Метенові Марія Борисова. – Зрозуміло, що після виходу із в’язниці деяким людям немає куди іти. А тим, котрі мають житло, важко адаптуватись і почати нове життя. Адже починати його потрібно з нуля. Тому ми захотіли дати колишнім ув’язненим цей спокійний перший час адаптації під дахом над головою з турботою наставників та з християнськими навчаннями.

Основна частина програми адаптаційного центру – це вивчення Біблії під час духовних годин. Доповнюють навчання різні роботи по господарству. Паралельно кожен житель шукає роботу, щоб мати змогу покинути центр та почати самостійне життя.

- Ми маємо теплицю, сад, город, - продовжує пані Марія. - Також вирощуємо кози, виготовляємо бринзу. Дівчата мають активний графік. Практично усі, хто пройшли нашу адаптацію, почали життя – працюють, створюють сім’ї. Дехто залишився жити у будинку, бо хоче допомагати разом з нами його новим мешканцям.

Центр розрахований на 20 чоловік. Беруть на адаптацію тих, хто у в’язниці вже прийняв рішення змінюватись.

- Буває, що дівчата втікають з адаптації, знову повертаються, - додає пані Марія. - Тут чіткої схеми нема. Кожен випадок – індивідуальний.

Приклад життя з нуля розповів капелан тюремного служіння в Одесі Олександр Мідянцев. Він провів у в’язниці 15 років. Коли вийшов на волю, твердо знав, йому потрібен адаптаційний центр та церква.

- На адаптації провів два тижні, там познайомився зі своєю дружиною, - розповідає пан Олександр. – Довго в ізоляції сидіти не хотів. Мені вистачило для цього в’язниці. Тому впевнено почав життя за межами центру. Хоча видимих причин для впевненості не було – ні документів, ні грошей, ні житла, ні друзів. Єдине, що я мав, це віру в Бога.

Олександр розпочав із роботи двірника. Сьогодні працює на «Новій пошті», виховує з дружиною дворічну донечку та відвідує ув’язнених в одеських закладах позбавлення волі.

- Після виходу із в’язниці я не шукав друзів чи зв’язків, - каже він. – У першу чергу я знайшов церкву, адже там сім’я християнина. Відрив від сучасного світу був великий. До в’язниці я ще дзвонив по телефоні-автоматі, а тут вже всі використовують сучасні мобільні та плазмові екрани телевізорів. Але трагедії через це не сталось. Я пішов працювати двірником. І було оце бажання все робити гарно, для Бога. А потім з’явилась можливість піти на кращу роботу. Не скажу, що все йде гладко. Але із важких моментів виходимо завдяки вірі. Так сталось, коли я обпік руки, і лікарі хотіли вже їх ампутувати. Після молитви цього робити не довелось. Тому обрати справжнє християнське життя може кожен, незалежно від свого минулого.

2

1

DSCN8770

DSCN8753

DSCN8766

Фото автора