Архімандрита вшанували на Тернопільщині
У Почаївському історико-художньому музеї відбувся вечір пам’яті колишнього намісника Почаївської Свято-Успенської лаври архімандрита Якова.
Вечір, де витав дух пам’яті
Архімандрит Яків – один з небагатьох архієреїв УПЦ, які на початку 90-х виступили за створення помісної церкви в Україні та не побоялися діяти усупереч вказівкам з Росії.
Про це йшлося на вечорі пам’яті цього палкого патріота України і борця за духовну Незалежність Української православної Церкви.
На вшанування до Почаєва приїхали рідна сестра митрополита Якова, настоятель церкви села Лосятин отець Василь Хоміцький, котрий заснував і нині завідує музеєм митрополита Якова у цьому селі, мешканці Лосятин, які особисто знали намісника.
Отець Василь розповів про те, як створювався цей музей.
- Напередодні 10-ї річниці з дня смерті Високопреосвященнійшого владики, стараннями священицтва та жителів села, на церковному подвір’ї було створено та відкрито музей митрополита Луцького і Волинського Якова. Це було у грудні 2013 року. Тоді
високопреосвященнійший Нестор, архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький звершив Божественну літургію у Свято-Михайлівському храмі с. Лосятин Кременецького району, будівничим якого був митрополит Яків. Цього дня, розділити радість свята та взяти участь у відкриті музею видатному ієрарху Української Церкви, прийшла чимала кількість жителів села та гостей. Після завершення Богослужіння та урочистого перерізання символічної стрічки усі увійшли в приміщення музею, де було відслужено панахиду за спокій душі владики Якова. Тоді своїми спогадами про високопреосвященнійшого владику поділилися журналіст Галина Садовська, настоятель Свято-Троїцького собору Тернополя протоієрей Анатолій Зінкевич, а вихованці місцевої школи прочитали вірші, написані рукою митрополита Якова. Після урочистого відкриття, тоді й провів першу екскурсію для відвідувачів музею, демонструючи експонати, які розповідають про життя владики, - сказав отець Василь Хоміцький.
Його духовні витоки
16 березня 2004 р. від важкої хвороби спочив у Бозі митрополит Луцький і Волинський Яків. Завершився більш ніж 72-річний шлях земного життя православного архіпастиря і українського патріота.
Як свого часу зазначалося у «Голосі Православ’я», Високопреосвященний Яків, митрополит Луцький і Волинський (в миру — Іван Дмитрович Панчук), народився 5 жовтня 1931 р. в с. Лосятин Кременецького району Тернопільської області. Батько майбутнього владики, Дмитро Іванович Панчук, був теслею, а мати Марія Марківна – домогосподаркою. Родина Панчуків була великою – у майбутнього владики було також три брати та дві сестри.
Іван Панчук виховувався в побожній українській родині. Особливо яскравий духовний відбиток на дитячу душу наклала велична святиня – Успенська Почаївська лавра – неподалік від якої знаходиться село Лосятин. Дмитро Іванович Панчук був співцем у монастирському хорі, тому батьки майбутнього владики часто ходили до Лаври на богослужіння, беручи з собою й малого Івана. Благоговіючи перед святинею, батько мріяв, щоб один з його синів став ченцем у цій обителі.
Як і багато українських родин, лиха година війни не оминула і родину Панчуків – глава сім’ї у 1944 р. загинув на фронті, захищаючи батьківщину.
В 1948 р. Іван Панчук завершив навчання в школі, з 1951 по 1954 р. – проходив строкову службу в армійських лавах.
У вересні 1955 р. справдилася батьківська молитва – Іван Панчук став одним з послушників Почаївської лаври, де ніс послух соборного пономаря. У 1957 р. послушник Іван Панчук вступив на навчання до Ленінградської Духовної семінарії. Після закінчення 1 класу семінарії у 1958 р. у Почаївській лаврі був пострижений у чернецтво з нареченням імені Яків – на честь святого апостола Якова. 4 грудня того ж року у Лаврі архієпископом Львівським і Тернопільським Палладієм був рукоположений на ієродиякона.
Під час навчання у 4 класі семінарії у 1961 р. митрополитом Ленінградським і Ладозьким Гурієм рукоположений на ієромонаха, а у 1962 р., завершивши навчання в семінарії, ієромонах Яків вступає до Ленінградської Духовної академії, навчання в якій завершує у 1966 р. зі ступенем кандидата богослів’я за роботу «Споглядальне і дієве життя за вченням святих подвижників».
Час гонінь та переслідувань
На лихий час припало навчання ієромонаха Якова в ленінградських духовних школах – в розпалі були хрущовські гоніння. Особливо від них страждали монастирі, які масово закривала влада. Але, незважаючи на жорстоке переслідування монахів Почаївської лаври, отець Яків з багажем богословських знань повертається до неї – здійснювати свій чернечий подвиг. З 1966 по 1974 роки він виконує тут різні послухи – від бібліотекаря, уставщика, регента до благочинного Лаври. За ревну службу в 1969 році возведений в сан ігумена.
На прохання керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією владики Миколая, який одночасно був і священноархімандритом Почаївської обителі, 8 серпня 1974 р. рішенням Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Пімена ігумен Яків (Панчук) був призначений намісником Свято-Успенської Почаївської лаври з возведенням в сан архімандрита.
З призначенням намісником Лаври архімандрита Якова монастирське життя обителі налагодилося повною мірою. Зокрема, було встановлено суворе уставне добове богослужіння, загальне щоденне читання вечірнього правила, загальний обід та вечерю, під час яких читається «Житіє святих», створено братський та великий святковий хор. За його керівництва збагачено ризницю, забезпечено господарство, встановлено котельню та батареї для опалення всієї Лаври. Немає потреби говорити про зовнішній ремонт та внутрішню реставрацію соборів, корпусів, галереї та всього іншого, бо все це можна побачити, капітально відремонтоване ззовні та художньо відреставроване зсередини. З часу побудови Лаври вперше було проведено таку капітальну її реставрацію.
Право носити другий хрест з прикрасами
Для того, щоб краще зрозуміти справжню вартість праці архімандрита Якова, потрібно відзначити, що час його управління Лаврою припав на роки «застою» економіки, в ретельних планах та рознарядках якої не було жодного місця храмам і монастирям. Можна собі тільки уявити, яким дивом вдавалося отцю наміснику здобувати будівельні матеріали і проводити ремонтні роботи в Лаврі в ті часи, коли влада всіма силами намагалася «привести релігію до природної смерті».
Ретельна праця архімандрита Якова на посаді намісника справді заслуговувала високої оцінки, а тому 1977 року до дня Святої Пасхи він був відзначений найвищою священичою нагородою – правом носити другий хрест з прикрасами. Водночас така діяльність архімандрита Якова все більше не подобалася відповідним радянським органам – і вони поставили перед Московською патріархією ультиматум: «Якова звільнити!» А для більшої аргументованості було розпочато через відомий у радянські часи «відділ по боротьбі з крадіжками соціалістичної власності» – ОБХСС – справу проти «громадянина Івана Дмитровича Панчука» зі звинуваченням його у «крадіжках» цієї самої «соціалістичної власності».
16 липня 1982 р. архімандрит Яків був звільнений з посади намісника Лаври. Більше року радянські органи цькували отця Якова. Єдине місце, куди йому було дозволено виїхати на служіння, був Кавказ, і лише в грудні 1983 р. екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет (нині – Святійший Патріарх) зміг призначити архімандрита Якова духівником і священиком Красногорського монастиря (м. Золотоноша Черкаської області). А з травня 1985 р. по листопад 1990 р. отець Яків був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці м. Черкаси і благочинним Черкаської округи.
Однак пильні органи не полишали своєї недоброзичливості до архімандрита Якова. Саме його кандидатуру пропонував митрополит Філарет, коли у 1988 р. постало питання про призначення намісника відроджуваної Києво-Печерської лаври. Але для цих органів більше підійшов отець Іонафан (Єлєцкіх), який в майбутньому своїми церковними злочинами не посоромив їхнього вибору. На Помісному соборі РПЦ 1990 р. митрополит Філарет звернувся з проханням про висвячення архімандрита Якова на єпископа до новообраного патріарха Алексія II. Лукаво посміхнувшись, Московський патріарх, згадавши слова апостола Павла про характеристику єпископа, промовив: «Отец Яков, подобает Вам имети добро свидетельство й от внешних», – і відмовив.
Важка боротьба за автокефалію
Лише з перетворенням екзархату в Українську Православну Церкву та отриманням нею обмежених прав самоуправління 24 листопада 1990 р. Священним Синодом УПЦ архімандрит Яків був обраний єпископом Почаївським, намісником Свято-Успенської Почаївської лаври. Його архієрейська хіротонія відбулася 14 грудня 1990 р. – в день пам’яті святого праведного Філарета Милостивого – у Свято-Володимирському кафедральному соборі Києва. Очолював її блаженнійший митрополит Київський і всієї України Філарет у співслужінні митрополитів. В слові під час свого наречення в єпископи архімандрит Яків серед іншого сказав: «…Чи вистачить у мене сил для достойного виконання архіпастирського подвигу? Чи зможу я у такий важкий і бурхливий час достойним чином послужити благу і добробуту Церкви? Чи зможу бути для інших прикладом віри?» Відповідь на ці запитання він дав своїм життям, бо, на відміну від переважної більшості тих, хто покладав на нього руки в таїнстві хіротонії, своїм єпископством він послужив не кар’єрі і не Московській патріархії, а Церкві, її благу і добробуту.
На Соборі УПЦ 1–3 листопада 1991 р. єпископ Яків був одним з найактивніших прихильників автокефалії Української Церкви. Після зради своєму підпису під постановами цього собору єпископа Тернопільського Сергія (Генсицького) Синод УПЦ призначив єпископа Якова тимчасово керуючим Тернопільською єпархією. Якщо на Соборі в Києві в листопаді 1991 р. всі архієреї підписалися під постановами про автокефалію УПЦ, то вже на Архієрейському соборі в Москві у квітні 1992 р. більшість з них зрадила і свого предстоятеля, і самих себе. Серед небагатьох, хто залишився вірним канонам, постановам Помісного собору і своєму предстоятелю, був і намісник Почаївської лаври єпископ Яків. Після беззаконного собору в Москві, де, порушуючи 4 правило святителя Кирила Олександрійського, противники автокефалії УПЦ вимагали від митрополита Київського Філарета: «Зречись!», з предстоятелем УПЦ залишалося все менше ієрархів. Справді – істина завжди в меншості, вона гнана, але непереможна.
10 червня 1992 р. єпископ Яків призначається керуючим Тернопільською єпархією. Ще раніше, після так званого «харківського собору», в дні пасхальних свят вірного Церкві, канонам і предстоятелю єпископа Якова проросійські монахи викинули з Почаївської лаври. Але владика не зламався, не пішов на поклін до того, у кого було право сили, а не сила права. Єпископ Яків співслужить предстоятелю УПЦ митрополиту Філарету під час звершення хіротоній єпископів – спочатку для УПЦ, а потім – і для утвореної через об’єднання УПЦ і УАПЦ Української Православної Церкви Київського Патріархату. Таким чином, було збережено апостольське приємство архієрейських хіротоній, а Київський Патріархат має повне право називатися канонічною Помісною Православною Церквою.
Сан – архієпископ
За свою непримиренну до лукавства і брехні Московської патріархії позицію єпископ Яків був разом з митрополитом Філаретом московським Архієрейським собором «позбавлений сану», але, як і владика Філарет, не визнав цього беззаконного і неканонічного вироку. Він увійшов до складу Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату, постійним членом якого залишався до кінця свого життя. За заслуги перед Церквою у 1993 році владика Яків був піднесений до сану архієпископа. З 12 квітня 1995 року і до своєї смерті керував Волинською єпархією, спочатку у сані архієпископа, а з листопада 1995 року – митрополита Луцького і Волинського. За заслуги перед Київським Патріархатом був нагороджений орденами Христа Спасителя та Святого рівноапостольного князя Володимира І і II ступенів. Також мав нагороди Єрусалимського і Румунського патріархатів.
До останніх днів свого життя високопреосвященний митрополит Луцький і Волинський Яків виконував свій обов’язок архіпастиря. Крім великої Волинської єпархії, під його батьківською опікою була також і Волинська духовна семінарія.
Під опікою – духовна семінарія
Опріч керівництва Луцько-Волинською єпархією УГІЦ КП, під його опікою в усі роки перебувала Волинська Духовна семінарія. Владика Яків надавав великої уваги підготовці майбутніх душпастирів нашої церкви. «Пастир добрий кладе власне життя за вівці», – читаємо в Євангелії від Св. Івана. Саме про таких духовних пастирів думав владика Яків, коли навчав майбутніх душпастирів, рукопокладав їх в священичий сан. До владики Якова завжди з своїми болями, як до доброго батька, поспішали викладачі і учні семінарії, а його батьківське лагідне слово і добра порада заспокоювали, наставляли на дорогу істини.
Владика Яків був великий молитовник, великий знавець всіх треб, канонічного права, історії нашої церкви, великий патріот України. Всі свої знання, любов до Бога і України передавав він своїй пастві, священикам, учням семінарії.
Духовним наставником для вихованців, викладачів семінарії залишався владика Яків до останніх днів свого земного життя. І в пам’яті вихованців, викладачів, вірних він залишається духовним світочем, який свічкою горів, щоб гріти і світити.
16 березня 2004 р. в київській лікарні «Феофанія», куди він, відчувши тиск недуги, прибув на лікування, завершився шлях його земного життя. Мабуть, є сокровенний сенс у тому, що саме на землі колишнього скита Михайлівського Золотоверхого монастиря з символічною назвою «Феофанія» – Богоявлення – митрополит Яків перейшов від осель земних у обителі небесні, де немає ні недуг, ні скорбот, ні зітхання, але безкінечне життя. Своє тимчасове земне життя владика цілком присвятив служінню Православній Церкві і Батьківщині, тому наш християнський обов’язок, обов’язок вірних Церкви – молитися за упокоєння його душі в оселях праведників. Помер митрополит Яків, але здійснені ним протягом життя добрі, справи будуть жити...
Фото автора та з відкритих джерел
