«Любов завжди прощає, а кохання – ні», такий цікавий вислів сказав тернопільський дяк Богдан Коропецький.

У церкві мовчу, що володію бойовими мистецтвами. Там я – дяк, і не більше. Хіба свічку запалю, як попросять. Часом храм треба прибрати, повідомляє Про. те.

Почуваюся воїном всюди. Воїн – це бадьорий духом. Не ой, як то воно буде, а вйо – і пішли. Треба, то треба – я вже тут. Цього багато в кого вчився. Вражав отець Микола Шаверин у 92 роки. Хотів прислужитися йому після служби. Кажу: отче, поможу вдягнути плащ. А він: “Пане Богдане, та що ви коло мене, як коло дами?”

Тесть у 70 з гаком працює, як у 30 років. Раз щось помагав йому. Питає: “Вмієш гуску скубти?” – “Ні”. – “Будеш”.

Найбільше мені довіряють працювати із сапою на городі. Бо ніколи не відмовляюся.

Як людина ниє, ниє – то можна собі й нанити.

Прояви Бога бачу в людях, які добровільно йдуть в АТО.

Ми жили в старій затишній хаті, під солом’яною стріхою. Люди поважали діда й бабцю. Дід закінчив чотири класи школи. Міг пояснити всі побутові питання. Батьки були правдивими, чесно працювали. Вдячний, що виховувався і не в багатстві, і не в бідності.

До батьків звертався на ви.

Мама синичок годувала з долоньки. А тато на схилі літ приручив щура. Давав воду йому в мисочці. Мало не гладив. І той не втікав. Мама не знала, що то саме той щур, і придушила його гаком. Тато жалкував за ним.

Розказував один чоловік про хлопців, які йшли до армії. Один був із заможної сім’ї, а другий – син вдови. Його брали в стройбат, а дитину з багатшої родини – до Афганістану. В­ідкупили. Пішов у стройбат, а напівсироту відправили в Афган. Повернувся. А той у стройбаті – загинув.

У скрутних ситуаціях чоловіки стають загартованими. Хто втікає від труднощів, не може бути другом.

Щоб добре щось зробити, треба зосередитися й відсікти зайве. Як це робить скульптор.

Майстер будівельної бригади навчив приймати рішення й починати робити.

На заводі “Оріон” був інженером. Старався для підлеглих. ­Побачив, що рівень шумів перевищує норму. Викликав комісію, щоб людям підвищили зарплату. Вона все підтвердила. А тут реакція керівництва: “Що? Яке підвищення?” І люди відмовилися.

Якщо налаштуватися доброзичливо до співрозмовника, можна побачити його зсередини. Спокійна людина нагадує озеро. У воді відбиваються гори, дерева, ліс. Розхвильована не бачить реальності.

Повертався з роботи тролейбусом. На зупинці чоловік упав і вдарився потилицею. Я вискочив. Поклали його на лавку. ­Зробив непрямий масаж серця. Десь за 2 хвилини він вдихнув. Біля лавки був бар. Вийшла дівчина. Я попросив викликати “швидку”. За нею виходить кавалєр: “А хто башляти буде?”

Ховали жінку, яка дуже любила котів. Ті три котики прийшли і рядочком чемно стояли на похороні. Сини розповідали, що вона тричі перед тим одягалася в похоронний одяг і лягала в труну. Готувалася. Сковорода теж готувався. Кожному важко розлучатися зі своїми.

Церковний спів допомагає молитися. Тому в храмі не треба співати голосно.

Чоловік буде ставитися до дружини так само, як до мами.

Перед тим як іти до сповіді, треба посваритися з жінкою. Всі твої гріхи розкаже і їх не забудеш. Жінка буває точильним каменем. Вирізьблює з чоловіка досконалішу особистість.

Коли чоловік любить свою дружину і дбає про неї – вона розквітає, свіжішає. А як шарпає її морально – передчасно старіє.

Написано в Святому Письмі: не шкодуй різки, якщо дитина не слухає. Я пробував, але не пішло. Людина в страху не може розвинутися.

Кохання – це пристрасть. Поезія, порив. Воно спонукає стати кращим. Але любов – глибша. Це постійність, виваженість. Любов завжди прощає, а кохання – ні.

Найголовніше – не змарнувати часу.

Богдан КОРОПЕЦЬКИЙ. Народився 18 грудня 1964 року в селі Горигляди на Тернопільщині. Батько – агроном, закінчив партійну школу. Мати працювала в колгоспі, ткала. Подобалась математика. Боксом захопився, коли вступив до Львівського політехнічного інституту на радіотехнічний факультет. Кандидат у майстри спорту. Практикує кікбоксинг, шотокан-карате, тайцзицюань, рукопашний бій, джіу-джитсу, айкідо, дзюдо. Служив у білоруському селищі Печі. Працював на заводі ”Оріон” у Тернополі. 1992-го поїхав із батьком на заробітки на Кіровоградщину ”для чорнобильців будували хати”. Два роки грав на сільських весіллях на бас-гітарі. 10 років працював у міському радіовузлі. З 2009-го – дяк у архікафедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Тернополі. Три роки вів службу англійською. Співає в хорі обласної філармонії. Дружина Тетяна – вчитель зарубіжної літератури. Виховують дочку Марічку і сина Богдана. Встає о п’ятій ранку. Пише вірші й новели. Напам’ять знає твори Григорія Сковороди.

Автор: Наталя ЛАЗУКА, фото: Тарас ХЛІБОВИЧ