Бучач у вертикалі (фоторепортаж)

На моє тверде переконання, місто можна пізнати, лише виходивши його. Не тільки вздовж і впоперек, а й згори вниз.

Про те, що в під’їздах особливий дух, було й буде ще чимало сказано, проте нині я не про це. А про сходи. Про ті, котрі драматично закручуються та неспішно виводять нагору, про металево-бетонні та дерев’яні.

У Бучачі різнориб’я та різнопташшя сходів. Ба навіть більше, можна було би пафосно сказати, що це місто створене для них. Через те, що розташоване на горбах, постійне піднімання та простування вниз — це органічний вид пересування. Він захоплює майже з того моменту, коли сходиш із автобуса й вирушаєш до центру. Заходиш у один із під’їздів, і розумієш, що перший поверх знадвору — це третій-другий, якщо рахувати з іншого боку. Як не думати, що без сходів ніяк не обійтись.

Одна з особливостей цього міста, як на мене, що через перепади висот і планомірну забудову тут одні й ті ж споруди можна побачити з різних ракурсів та висот. Мандруючи, не полишає враження, що ратуша ходить за тобою назирці.

За кілька відвідин уже маєш друзів серед сходів. До них приходиш щоразу, розглядаєш, випитуєш, що там і як. І щоразу здобуваєш нових. Цього разу я вперше підіймалась сходами, виходженими до такої міри, що здавалось, ходжу по живому — вони тремтіли під ногами. Було трохи лячно, проте не таким, знаєте, неприємним страхом, а радше тим, що під’юджує у приємних пригодах. Взагалі у старих будинках чуюся захищено та комфортно. Здається, з віком вони набирають якоїсь м’якості та дотульності.

З особливого цього візиту — сходи ратуші. Канонічно гвинтові, на перших поверхах дерев’яні, далі — металеві. І той горішній відтинок долати було досить лячно, проте й страшенно атмосферно — в оцих закрученнях навколо своєї осі є щось від містичних ритуалів. Та й шлях, подоланий таким чином, геть відмінний від того, який подолала би за допомогою сходів ординарного формату.

А ще з цієї мандрівки мені лишилось багато спогадів точкового формату: тіні на сходах, полишені речі на сходовому майданчику, перехняблені поштові скриньки, виполірувані до блиску поручні…

Усі вони складають особливі відчуття міста.

Анна Золотнюк

Фото авторки

Вибір читачів за тиждень

Відео