Чому тернопільський фотограф Іван Поливода хоче відзняти сто портретів?
Проект тернопільського поета й фотографа Івана Поливоди «Стіна» — серія зі ста чоловічих портретів. Максимально лаконічних, мінімалістичних і промовистих.
Наразі серія майже наполовину готова — є понад сорок світлин. Серед тих, хто сфотографований, купа відомих — українські письменники Юрій Андрухович, Іван Байдак, Юрій Завадський, Юрій Матевощук, шотландський літератор Раян ван Вінкл, музикант Любомир Мельник, а також просто цікаві люди, бо, як каже Іван, у проекті хотів показати, що навколо багато непересічних особистостей.
Я розпитала Івана Поливоду, зокрема, про сенси фотографії, відчуття моменту, чорно-білість та важливість головного героя.
— Почнемо з головних координат проекту «Стіна», принаймні, як то мені бачиться, а ти виправ/доповни. Отже: чорно-біла фотографія, стіна, портрети.
— Краще так: я, фотоапарат, людина, стіна, портрет.
— Виглядає на те, що ти свідомо поставив собі певні обмеження, обравши такий формат. Навіщо?
— Я вважаю це проектом і, вочевидь, він має свої рамки. Коли ти щось робиш, то складаєш, мабуть, якийсь план і ньому слідуєш. Тут те саме.
— Чорно-біла фотографія, як традиційно вважають, відсікає зайве, а ще вона дуже арт-хаузна. Які в тебе були мотиви її вибору?
— Я дуже погано працюю в кольорі. Колір — це ще один виразний фактор, який потрібно тримати в голові. Я не можу вибрати з двох по-різному покадрованих фото одне. Якщо буду ще й сидіти над кольором, то можу і з розуму зійти (сміється — А. З.).
Французька фотографиня Сара Мун казала: «Колір — патологія в фотографії». Чорно-біла фотографія ірреалістична вже сама по собі, вона цим і зачіпає. Від початку колір у фотографії взагалі не було.
Здебільшого, коли йдеться саме про колір, я більше керуюся відтінками. Коли проходив тест на дальтонізм, правильних відповідей було вісім із двадцяти трьох.
У чорно-білій фотографії ти керуєшся структурою та світлом. І відчуваєш, що так правильніше.
— Не можу не запитати про стіну. Прекрасного кольору та злегка облуплену. Чому саме вона?
— Хе-хе, стоп. Всі фото чорно білі, а ти кажеш «прекрасного кольору». Погоджуюся. Власне, стіна не так була важливою у виборі, як місце. Там чудово падає світло — воно досить м’яке і приємне, немає різких тіней.
— Мені так здалось, найбільше серед тих, кого ти фотографував, тих, котрі причетні до мистецтва. Чому так?
— Це швидше просто вийшло так. Був «Фестиваль Ї», приїхало багато митців. Звісно, вони досить харизматичні. Олег Каданов надзвичайний. Він і Раян Ван Вінкл були мені дуже схожі. Відмінність тільки в тому, що з Олегом я розмовляв значно більше і він мені дещо відкрив.
— До речі, у тебе суто чоловічий проект, чого?
— Бо я не вмію ретушувати шкіру. Вчуся, але ще не вмію так добре, як хотілося б. Так, проект суто чоловічий. Але якось я знимкував одну дівчинку в схожому стилі. Вийшло дуже добре. Навіть я засумнівався ледь, чи не включити сюди всіх. Все ж ні. Варто дотримуватися цілісності проекту від початку. Я так вважаю.
— Як ти обираєш людей для фотографії — важить зовнішність, заняття, твоя симпатія до людини?
— Та все важить. Моя симпатія до людини найменше. Мені хотілося б показати, що є такі люди, які можуть захоплювати собою, і що їх доволі багато. Часто запитую друзів, чи мають вони знайомих, які займаються чимось цікавим. (Я думаю, що й займатися собою — це також займатися цікавим чимось).
— Що тобі головне показати на фотографії?
— У кожної людини (моделі) є щось дуже виразне та суто її. Я намагаюся це роздивитися, або бачу одразу й хочеться зробити фото. Хочеться просто зафіксувати форму та спроектувати її на площину. Все.
— До речі, помічав різницю в баченні людини через видошукач і у звичайному режимі?
— Тут можна відповісти однозначно так. Але це «так» має дві гілки. Одна — це коли людина, яку фотографуєш, хоче від початку здаватися іншою. Вже у процесі вона забувається, ким хотіла себе показати, стає вільнішою та собою. Тому в такій гілці різниця, звісно, очевидна. Друга гілка — це коли ти бачиш людину по-одному, а коли фотографуєш, вона зовсім інша. Вона особлива. Не можу це пояснити, але відчуваєш, що людина через призму інша, але й та сама. Якось так.
— Як думаєш, фотографія у цьому випадку що — схоплена емоція, певний образ, просто мить… ?
— Швидше це комплекс всього названого.
— Як ти зазвичай працюєш з людиною, котру фотографуєш? Який її стан для тебе цікавий?
— Я розмовляю з ними. Це корисно, бо я більше дізнаюся про них. Коли фотографував Олега Каданова, він розповів мені про акторські системи Чехова та Станіславського. Частково я роблю те, що є у цих двох системах.
Коли ми розмовляємо, я ловлю ті моменти, які мені цікаві.
— Розкажи про якусь зйомку, яка тобі найбільше запам’яталась
— Раян ван Вінкл. Я не володію англійською. А він добре не знає української. І у нас мовний бар’єр. Маленькими фразами ми обмінювались через перекладач. Та це й не потрібно було. Він чудовий і на якісь базові питання я міг відповідати. Вийшло доволі динамічно та артистично з його боку.
— Ти бачиш наперед, якою буде фотографія, чи обдумуєш її в процесі?
— Не завжди. Часто виходить зовсім не те, що хотів.
— Як розумієш, що це саме той момент, коли треба натиснути спуск. І далі, обираючи серед відзнятого, якими критеріями для вибору керуєшся?
— Відуття. Немає тут чіткої відповіді. Я просто роблю цей знимок.
— А як ти бачиш свій портрет?
— Раніше мене часто фотографувала одна жінка. Мені подобалося. Тепер її немає. Іноді Ромко Воробйов теж знимкує, якщо попадає в руки камера. Виходить доволі круто. Хотів би побачити себе через об’єктив Юрка Гудя. У Наді Ротман я вийшов доволі милий.
А от як я себе побачу? Дізнаюся, коли перейду на авто фокусну оптику. Ні, не перейду.
Запитувала Анна Золотнюк
Фотографії Івана Поливоди