«Ділитися квітами - це ділитися радістю»: родина з Тернопільщини про квітковий бізнес

Квітковій справі Миколи та Валентини Кобильників уже чотири роки

Фіалки, маргаритки, петунії, бегонію, віолу та ще багато різних квітів вирощує подружжя Миколи та Валентини Кобильників із Теребовлі. Про їхній квітковий бізнес пише Сільський Господар Плюс.

Микола каже, квіти вирощувати не планував, а от аграрієм мріяв бути завжди:

Це та професія, яка допоможе вижити у будь-яких умовах. Люди, які вміють творити своїми руками і працювати на землі, ніколи не пропадуть.

Коли довелося вибирати між навчальними закладами у Рівному, Кам’янці-Подільському й Одесі, Микола зупинився на курортному місті.

Хотілося бути ближче до моря, – зізнається теребовлянець. – Проте спочатку мене зарахували до Рівненського аграрного університету. Та останньої миті зателефонували з Одеського і повідомили, що на механічно-інженерному факультеті звільнилося одне місце. Наступного дня я поїхав до Рівного, забрав документи і передав їх до Одеси. Так у 2014 році здійснилися дві мої мрії: я став студентом аграрного університету у місті на березі Чорного моря.

Під час навчання Микола здобув не лише теоретичні знання, а й отримав величезний досвід роботи. На другому курсі він проходив практику у Баварії, а вже наступного року – на берлінській мініфермі, де вирощували п’ятдесят видів картоплі, моркву, лохину, полуниці. Звідти поїхав до Швейцарії.

Півтора року я працював на молочній фермі, де утримували 30 корів. Також тут вирощували чотири гектари винограду, – розповідає Микола. – Це місце стало для мене доленосним, адже тут я познайомився з моєю теперішньою дружиною Валентиною, яка на винограднику проходила практику як студентка Миколаївського аграрного університету. Через два роки ми одружилися і згодом переїхали у мою рідну Теребовлю. Хоча господар не раз вмовляв мене залишитися у Швейцарії. У нас з ним склалися дуже тісні ділові та дружні стосунки. Та мене завжди тягнуло додому. До того ж робота на молочній фермі була не з легких. Я працював без вихідних по чотирнадцять годин на добу. Коли повідомив шефові, що не хочу присвятити своє життя такій тяжкій праці, а прагну бути господарем на своїй землі, він потиснув мені руку. Після цього ми з дружиною ще трохи працювали на фермі у Ліхтенштейні, а потім зібрали валізи і повернулися в Україну.

Не маючи звички сидіти без роботи, Микола з Валентиною стали міркувати, чим себе зайняти. Вже невдовзі на городі збудували теплицю. В одній половині посіяли зелень, помідори, перець, баклажани, а в другій – квіти: сульфінію, петунію, газанію. Впродовж сезону оцінили всі плюси та мінуси своєї роботи і наступного року прийняли рішення сіяти лише квіти.

Спочатку ми думали, що овочі вигідніше вирощувати, бо люди хочуть їсти завжди, до того ж рання зелень постійно в попиті, – розповідає Микола. – Але згодом зрозуміли, що для такої справи потрібна велика площа, більші вкладення і можливість збуту. З квітами виявилося трохи легше. Ми побачили, що часто люди прагнуть більше наситити не так тіло, як душу. Одна жінка нам так і сказала: «Я не з’їм ковбаску, а краще куплю собі квітку». Незважаючи на те, що початок нашої квіткової справи припав на період пандемії коронавірусу та війни, квіти ні на мить не втрачали своєї популярності і затребуваності. Для багатьох українців вони стали розрадою, єдиною радістю, яка дає змогу їм відволіктися від поганих новин і думок. Скільки є щемливих історій в Ірпіні та Бучі, де люди біля своїх зруйнованих домівок садили клумби. «А ти сій квіти... Навіть якщо завтра – кінець світу. Загоюй рани людям і землі», – велика і болюча правда у цих віршованих рядках.

Квітковій справі Миколи та Валентини Кобильників уже чотири роки. Стільки ж у них і теплиць, де молоді господарі плекають більш як сорок найменувань квітів. Сезон їхнього вирощування триває від вересня до середини червня.

У цей період доводиться добряче попрацювати, але це приносить нам велике задоволення, – розповідає Микола. – Спочатку насіння висіваємо у касети або ящики, за появи перших листочків рослини пікіруємо, потім пересаджуємо їх у великі горщики. Вже у березні милуємося першим цвітом цинерарії, кальцеолярії, примули, ранункулюса. У квітні їх змінюють маргаритки, гвоздика, віола, вербена, лев’яча паща, петунія, сульфінія… Щороку у свою колекцію додаємо нові види, які урізноманітнюють кольорову гаму.

Яскравими та ароматними квітами, виплеканими подружжям Кобильників, захоплюються у різних куточках Теребовлянщини. Ними прикрашають приватні помешкання, ресторани, кафе і магазини.

Ділитися квітами – це те саме, що ділитися радістю, – каже Микола. – Що більше ми її віддаємо, то більше отримуємо.

Авторка: Марія Безкоровайна

Фото: Сільський Господар Плюс

 

Вибір читачів за тиждень

Відео