Кажуть, що добрі вчинки інших записуємо на піску, а злі – на камені. Ми рідко коли вміємо бути вдячними за добро. І ще.  Не лише комусь  допомогти, а й прийняти допомогу, теж треба уміти. Чому ж це нелегко? Про це розмова із протоієреєм, кандидатом богословських наук, письменником з Тернополя – Євгеном Заплетнюком, повідомляє Про. те.

– У розмові про гординю ми вже говорили, що люди нашого часу (особливо нашого з вами часу!),  часто мають схиблене  розуміння себе самих та власного місця в цьому світі. Безліч людей довкола нас живуть думками про власну самодостатність. І, що цікаво, з роками вони не лише не борються з такими пристрастями,  але навпаки – ще більше в них утверджуються, розвивають та всіляко зрощують їх. Звичайно, це люди горді, самолюбиві, сліпі, як  не мають розуміння того, що всі ми тісно пов’язані між собою невидимими різноманітними ниточками. Ми можемо ще помічати родинні зв’язки, максимум – професійні, якщо нам повезло з колективом. Але для того, щоб усвідомити себе живою частиною вже чогось більшого, скажімо, Тіла Христового – Святої Церкви,  чи навіть, просто – визнати себе українцем, який несе відповідальність за себе та своє місце в середовищі, за майбутнє рідної країни, потрібно прикладати дуже багато зусиль.

Людині потрібна внутрішня сила, певний духовний стержень. Багато простіше сказати, що, мовляв, Церква – це священики та архієреї, і оскільки вони всі погані, я туди ходити не буду, «маючи Бога в душі». Ще часто можна почути, що Україна –  це Порошенко чи  депутати,  які на нас і на війні лише наживаються, а тому ми постоїмо собі збоку, бо все одно нічого змінити не можемо. Краще здалеку розповідати всім, як їм краще себе вести, і як краще всім керувати – державою, верховною радою, національним банком чи навіть Церквою. Це дуже зручна позиція, бо якщо щось піде не так – це все «вони» зробили, а ми – ні до чого.

Здорова людина (я маю на увазі  духовне і психологічне здоров’я) мислить зовсім іншими категоріями. Вона чітко знає власні межі та бачить і приймає межі інших. Вона знає, що несучи відповідальність за власне життя, так само несе певну відповідальність за те, що стається довкола неї. Вона знає свої сильні сторони, але й дуже добре усвідомлює свої слабкості, які варто лікувати та виправляти. Як показує життєвий досвід, неправильне ставлення до власної самооцінки наближує людину або до відчаю та суїциду, або до «комплексу відмінника», що, в свою чергу,  є симптомом не лише постійних дрібних неврозів, але й серйозних психо-соматичних хвороб. Здорова людина розуміє, що є речі, які вона не може зробити, чи є речі, яких вона потребує.

Гордий і самолюбивий цього зробити не може. Це вище його сил. Кожну допомогу собі він вважає приниженням свого «Я». А тому, ні попросити, ні прийняти її він не зможе, не дійшовши до певної межі. Хоч бувають випадки, коли людина, маючи можливість отримати якусь допомогу, не просить її, переконуючи себе, що «впорається сама».  Запитайте лікарів, що вони відчувають, коли змушені повідомляти своїм пацієнтам, що ті звернулися за допомогою надто пізно. Усього лиш трохи більше смирення та любові до себе й людина могла б жити кілька років більше. І так, не лише з фізичними хворобами.

Людина гордлива – вічно всім незадоволена. Поведінка людей у її власному, нафантазованому світі не співпадає з поведінкою тих реальних і живих людей, які стоять перед нею. А тому, вона не тільки не буде просити в них допомоги, але й буде прямо відмовлятися від неї, якщо її запропонують.  Зрештою, мова може йти навіть про подарунки. Чи зустрічали ви людей, яким було особливо важко догодити з подарунками?  То в них усе є, а то вони хочуть таке саме, але з перламутровими ґудзиками, то вже читали таку книжку, чи слухали інший диск цього виконавця  і він їм не сподобався. І навіть, якщо ви захочете просто покласти такій людині в гроші в конверт, щоб вона купила собі все, чого побажає її  душа, вона все одно буде незадоволена тим, що ви «не змогли їй зробити сюрприз», і переклали всю магічність цього моменту на неї, чим цілком знівелювали його. Причина такої поведінки – непомірна людська гординя, яка заважає жити повноцінним життям: бачити свої потреби, просити допомоги чи  тішитися від подарунків.  І, вже напевне, гордлива людина не вміє бути вдячною.

– А, хіба люди не вміють бути вдячними?

– На жаль, ні. Ми надто часто перестаємо помічати людське добро, сприймаючи його за норму. Звісно, добро – це норма. Але норма в благодатному середовищі Царства Небесного. Але  поки ми з вами туди не потрапили, то маємо постійно нагадувати собі, що кожна добра справа має свою ціну з боку того, хто її для нас зробив. Це не лише можуть бути гроші, але й час, зусилля, власні емоції та переживання. Іноді те, що нам видається банальщиною та дрібницею, яка нічого не вартувала, насправді, для іншої людини була справжнім подвигом. Людина боролася сама з собою, і в ній перемогло рішення зробити щось для нас, замість того, щоб обрати власні лінощі чи байдужість. Уявляєте? Вона могла обрати себе, а обрала нас! Навіть склянку води подати – це вже подвиг. Годі вже говорити про безліч значно суттєвіших речей! У цьому сенсі в нас дві біди. Перша в тому, що ми надто «справедливі» та вимогливі до інших, а інша – що до себе ми надто поблажливі. Частіше помічаємо те, як можуть недобре повестися з нами, але вперто не хочемо бачити, як самі цинічно, жорстко, а часом і жорстоко ставимося до своїх ближніх, часто найближчих. Ось, така в нас «подвійна бухгалтерія». І вся причина тут теж, у нашій гордині та самолюбстві.

Ми на повному серйозі вважаємо себе настільки значним подарунком людству, що вони мають сприймати вже саму нашу появу біля них щастям і радістю. Знаєте, як виправдовується чоловік перед дружиною, якій забув купити навіть найпростішу дрібничку на чергову річницю? «Я – сам найкращий подарунок». Це, начебто жарт. Але, в кожному жарті є доля жарту. Саме за цим девізом живуть нині мільйони людей. Горді та егоїстичні люди відчувають усім своїм єством, що весь світ – їх боржник, а тому, ні за що дякувати просто не потрібно. Горді люди найкращою вдячністю своїм благодійникам вважають те, що вони приймають щось від них.

– Кажете, що люди більше пам’ятають про ворогів, про тих, хто образив чи заподіяв зло, аніж про тих, хто зробив щось добре… Чи не тому, що нам врізаються у пам’ять ті обставини, при яких  відчували найсильніші емоції? Саме, коли нам вчиняють щось недобре, й відчуваємо сильні емоції – негативні…

– Це також, у певній мірі, може бути правдою. Але це – не повна відповідь. Емоції незалежно від їх характеру, добрі чи злі,  це щось досить тимчасове. Ними керує стан нашого серця, а не навпаки. Якщо наше серце чисте, то бачити ми в інших будемо лише чисте. Якщо наше серце брудне, закам’яніле в гріхах – в інших ми будемо бачити лише брудне й гріховне.  Пригадуєте відомий афоризм: «Те, що ти бачиш у мені – не моє, а твоє. Моє те, що я бачу в тобі». Це дуже точний, і я б навіть сказав, по-християнськи точний вислів.

У дійсності людина не робить спонтанних вчинків. Усі вони є плодом її внутрішнього пережиття перед цим. Це те, що було в неї в підсвідомості та серці. Це ззовні може здаватися, що той чи інший вчинок людини був непродуманий,  але насправді він був продуманий давно, тільки втілений у життя саме за ті кілька хвилин. Святі отці розрізняють кілька сходинок того, як гріх в людині розвивається від самого зародку до свого втілення, від гріховної необережності перетворюючись в наш характер.  Ось, що важливо розуміти, коли ми говоримо про свою чудову пам’ять на зло. Ми пам’ятаємо зло і носимо його в серці не тому, що воно було викликане нашими негативними емоціями, але навпаки – саме тому в нас з’явилися негативні емоції, бо вони відповідають загальному стану нашого серця та природи.  Наші емоції, видимі переживання – це дзеркало нашого внутрішнього стану.

– Чому вважаєте, що коли не дякуємо, то й не цінуємо когось або щось?

– Це ж очевидно. Подяка – це наслідок того, що людина подолала свою гординю, визнала, що в неї чогось не було без іншої особи, прийняла це як факт, а згодом – погодилася іншому собі допомогти, а вже потім – висловила власне ставлення до цієї допомоги . Людина, яка не дякує – не цінує праці інших людей, фактично, це цінує не лише чужої праці, але й ставить у ніщо саму ту людину. Ідея вдячності настільки важлива для нашого повноцінного життя, що про неї неодноразово навчає Сам Господь зі сторінок Святого Писання. Скажімо, пригадаймо історію про зцілення Христом десяти прокажених, з яких лише двоє повернулося подякувати за своє зцілення  (Лк. 17:12-19). Хіба Богові потрібні людські слова? Ні, звичайно. Це людям потрібно повертатися до норми, потрібно навчатися цінувати допомогу чи участь інших людей, і вже безперечно, слід вчитися їм не лицемірно дякувати. І це ми говоримо зараз лише в контексті розмови про вдячність до людей. А що вже сказати про нашу вдячність Богу, яку ми так до кінця ніколи не зміг висловити? Він не просто зробив для нас дуже й дуже багато, він зробив для на все, і продовжує робити!  І як шкода, що ми, називаючи себе християнами, забуваємо дякувати за все Богу хоча б у елементарних речах. Промовити кілька слів подяки після їжі, після сну, після повернення з роботи додому, з довгої дороги… Не робимо не тільки тому, що важко, але найперше тому, що не цінуємо всього, що для нас робить Господь. Вдячними Богу та людям можуть бути лише здорові особи .

– Як таки не зациклюватися на негативі і негативних людях?

– Здається, ми щойно про це говорили. Негатив і негативні люди існують лише в нашій свідомості. Це ми маємо здатність приймати певні речі чи не приймати. Наділяти їх певним змістом, чи не наділяти. Це ми самі для себе вирішуємо, ображатися чи не ображатися. Треба чітко розуміти, що наші негативні емоції – це наш особистий вибір. Ми можемо не приймати їх, розуміючи всю їхню згубність для нас, а можемо вперто та мазохістично насолоджуватися ними, звинувачуючи в своїх муках інших людей. Християнство дає нам ключ до життєвого успіху, серед іншого, вказуючи на головного винуватця всіх наших проблем, яким є кожен із нас, сам для себе. Найбільший ваш ворог – не в телевізорі, а у дзеркалі. Як тільки ми зрозуміємо це,  будемо знати не лише те,  як звільнитися від негативних, незручних нам думок, але й дізнаємося, як можна ліквідувати цю проблему ще в зародку.

– Як змінюється життя і внутрішній стан людини, якщо вона більше акцентує свою увагу на добрих вчинках оточуючих і вдячності їм?

– Насправді, якась особлива акцентуація на добрі чи захоплення модними нині «позитивним мисленням» мають лише дочасну цінність. Справа в тому, що всі ці речі доволі поверхові. Безперечно,  всі ми можемо себе змусити посміхнутися, коли нам погано, можемо вичавити з себе щось схоже на посмішку, але до того часу, поки не буде радіти наше серце – все це буде лише маскою та обманом.

Наша ціль – досягнути справжнього, онтологічного щастя. Як християнин я точно знаю, що воно є лише в  Святій Церкві. Всі інші речі, які можуть нас тішити – тимчасові та швидко минають. А от Христос  у розмові з Никодимом обіцяв дати таку воду, напившись якої більше ніколи б люди не захотіли пити. У той час, коли все те, чим хоче напоїти нас цей світ – лише збільшує нашу спрагу.  Саме тому я не тільки постійно запрошую на молитву інших людей, але й сам їжджу до храму так часто, як лише маю змогу.

– Дякувати можна навчитися?

– Це дуже важливе питання, на яке я очікував всю нашу розмову.  Правда полягає в тому, що ми не тільки можемо вчитися вдячності, але й повинні це робити за всяку ціну. Це одне з найважливіших завдань, які стоять перед християнином. Яким способом це можна робити? Поєднуючи правильну теорію з практикою здорового християнського життя. З одного боку, простим людям варто більше читати, дізнаватися більше про ті дива Божі, якими щодня Він обдаровує нас. Із іншого, варто спробувати частіше ставити себе на місце тих людей, яких зустрічаємо на своєму шляху. Можливо чоловік, який наступив вам на ногу в маршрутці, зробив це зовсім не навмисно, а лише тому, що щойно йому самому дісталося добряче від сусіда зліва? Можливо, комусь із нас уже час подумати,  що  від того, що дружина вже тридцять чотири роки поспіль пере йому труси і майки, це з роками так і не стало подобатися їй  більше? Можливо, ваша турбота про дітей не повинна бути настільки фанатичною, щоб аж дратувати їх і виводити з себе?

Давайте частіше ставити себе на місце інших людей і це буде одним із кроків, для духовного і душевного зцілення. А ще, звісно, нічого доброго не відбувається без молитви. Просімо в Бога для себе смирення та розуму, правильно чинити в будь-яку хвилину нашого життя, нікого не кривдячи та всіх належно цінуючи. І так, долаючи власну гординю, ми крок за кроком через наближення до людей, будемо наближуватися до Самого Бога. Чого, щиро я всім нам і бажаю!

Молива оптинських старців

Господи, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені цей день.Господи, дай мені цілком віддатися Твоїй святій волі. Господи, на всяку годину цього дня у всьому настав і підтримай мене. Господи, які б я не одержав звістки протягом цього дня, навчи прийняти їх зі спокійної душею і твердим переконанням, що на все є Твоя свята воля. Господи, відкрий мені волю Твою святу для мене і тих, хто мене оточує. Господи, у всіх моїх словах і помислах Сам керуй моїми думками й почуттями. Господи, у всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все послано Тобою. Господи, навчи правильно, просто, розумно поводитися з усіма домашніми і тими, хто оточує мене, старшими, рівними і молодшими, щоб мені нікого не засмутити, але всім сприяти до блага. Господи, дай мені силу перенести стомлення дня, що настає, і всі події протягом дня. Господи, керуй Сам Ти моєю волею і навчи мене молитися, сподіватися, вірити, любити, терпіти й прощати. Господи, не дай мене на сваволю ворогам моїм, але заради імені Твого святого Сам води й управляй мною. Господи, просвіти мій розум і серце моє для розуміння Твоїх вічних і незмінних законів, що управляють світом, щоб я, грішний раб Твій, міг правильно служити Тобі і ближнім моїм. Господи, дякую Тобі за все, що зі мною буде, тому що твердо вірю, що тим, хто любить Тебе, все сприяє до блага. Господи, благослови всі мої входи та виходи, діяння справ, слова і помисли, удостой мене завжди радісно прославляти, оспівувати й благословляти Тебе, тому що Ти благословен єси на віки вічні. Амінь.