У своїх роботах Станіслав Ковальчук поєднує побутові й надреальні пласти, історичне та сучасне середовища — так об’єкти знані набувають метафористичності, і, здається, у просторі відбулись ледь відчутні зсуви. Ось-ось щось відбудеться.

Митець народився у Тернополі 28 березня 1942 року, закінчив Львівське училище прикладного мистецтва (нині — Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша). Заслужений художник України, член мистецького гурту «Хоругва», лауреат премії ім. Братів Бойчуків. Мешкає у Тернополі, автор монументальних розписів, займається станковим живописом, працює у жанрах натюрморту, пейзажу та портрету.

— На моєму першому етюді — дамба в гідропарку. Для малювання використав, що мав під руками — у залізну коробку від кави накидав фарб, шматок фанери був палітрою. Мій перший вчитель малювання — друг Вітя. Ходили ми з ним на етюди, ходили, я бачу, що в нього роботи кращі, а в мене такі ж, як були, кажу: “Вітя, ну коли я вже намалюю добрий етюд”. Відповідає: “Сто перший буде вдалий”. “А з цими що робити?” “Порви та викинь”. Так я з більшістю зробив. Тепер розумію, що це були цікаві роботи не стільки в плані художньому, як історичному — малював земснаряд, котрий чистив і поглиблював став, Наставну церкву зі старим дахом, давні будинки, — розповідає пан Станіслав. — Коли закінчив училище, думав, ну все, тепер буду малювати. Взявся до роботи — ніц не знаю, знову мука. Поки не визрієш, не переживеш тему — нічого не вийде.

автопортрет в майстерні

Зі Львова співрозмовник повернувся до Тернополя. Невдовзі сюди приїхав і Дмитро Стецько, з яким зналися з училища:

— Коли я був на третьому курсі, а він на першому, в навчальному закладі організували хор, де ми разом співали. В училищі не мали часу на спілкування, вже по поверненню в Тернопіль стали товаришувати. Обговорювали творчі проблеми, ділилися здобутками. Мусили самі всього вчитись. Потім у Тернопіль повернулись Славко Новак, Ігор Зілінко та інші. Ми гуртувались, робили виставки по майстернях. Там показували напрацювання, розповідали що та як робимо — вчилися одне в одного. У нас склалось своє середовище. Так тривало приблизно рік, а потім нас почали викликати відповідні органи. Може, хто доніс, бо ж ми не робили таємниці з наших зустрічей, проте найімовірніше річ у тому, що з нами був Ігор Герета, за котрим давно стежили. Мене теж викликали, але не мали за що зачепитися, та і я знав, що сказати. Мені кажуть: “Ви по-іншому малюєте”. Відповідаю: “Чого це по-іншому. Я закінчив радянський художній заклад, а у них програма одна”. “Але для чого ви з ним ходите (маючи на увазі Ігоря Герету), ви ж добропорядний громадянин”. Кажу: “Я вам друзів не вибираю, то й ви мені не вибирайте”. У Дмитра якось виник конфлікт із органами через натюрморт, де він намалював картоплю та зіжмакану газету “Правда” — за це у нього відібрали майстерню та позбавили можливості виставляти свої роботи.

Із Дмитром Стецьком об’єднувало не тільки мистецтво — обидвоє любили книжки. Пригадує, міг на свою роботу проміняти бажане видання. Вірші Гарсія Лорки, Івана Драча, “Собор” Олеся Гончара… — художники полювали за цими книжками.

— Якось прибігає Дмитро, каже: “Збирайся, книжки завезли”, зриваюсь, ми біжимо в книгарню і аж там згадую, що забув виключити газ під каструлею з яйцями — коли вернувся, вони вже чорні були, — сміється співрозмовник.

Для того, щоби бути в курсі світового мистецтва, пан Станіслав та інші митці їздили в Москву на виставки. Співрозмовник каже, що чи не всі експозиції вражали, надто із творами старих художників, котрих особливо любив. Пам’ятною стала виставка колекції національного іспанського музею Прадо — Веласкес, Тиціан, Ель Греко…

У вісімдесяті основним джерелом заробітків були монументальні розписи. Співрозмовника працював, зокрема, над кількома тернопільських школах, серед них — у нинішній гімназії ім. І. Франка, щоправда, його на першому поверсі не зберігся, а той, котрий виконав Дмитро Стецько, досі є.

Організовуючи “Хоругву” наприкінці вісімдесятих, каже Станіслав Ковальчук, з Дмитром Стецьком передовсім хотіли згуртувати активних художників, аби було чому одне в одне в одного навчитись, організовувати спільні виставки. У планах було створити свою премію для допомоги молодим митцям (щоправда, цю ідею так і не реалізували). Кожен учасник “Хоругви” мав свій стиль і теми, проте у кожного був високий художній рівень.

натюрморт з соняшниками

Перша виставка гурту відбулась 20 травня 1990 року в картинній галереї Тернопільського краєзнавчого музею. Співрозмовник каже, й самі учасники “Хоругви” не сподівались, що буде такий щирокий розголос і збереться так багато людей.

— На першій експозиції серед робіт, котрі представив, була присвячена пам’яті Сальвадора Далі, на другій — твори християнської тематики. На кожній виставці “Хоругви” показували найновіші роботи, їх обирали самі, — каже Станіслав Ковальчук.

памяті сальвадора далі

Співрозмовник працює в різних жанрах, проте чи не найчастіше створює натюрморти. Пригадує, колись сказав Дмитрові Стецьку, що починати треба з того, що найкраще вдається, а вже потім братися за решту:

— Я почав із натюрмортів. Але не таких, як тут малювали — відро з бузком, котрий відбивається у склі. Я тяжів до сюрреалізму та надреальності, класичну основу я розвивав по-своєму.

Однією з головних ознак робіт митця є рух. Часто використовує рельєфні мазки, у гладкому живописі досягає динаміки завдяки лініям. Це життя передається зображеним речам й оживають старі речі, котрі привертають особливу увагу співрозмовника. До речі, багато на роботах Станіслава Ковальчука старосвітських місць Тернополя. Деякі об’єкти добре впізнавані — став, центральні давні вулички та дворики. А є ті, що постали в уяві — церкву на рогатці зобразив такою, якою вона була колись, показав старе Підзамче, де провів дитячі роки. Часто вдається до темної палітри — це й нагадування про майстрів старої школи, до яких у нього особливі сентименти, й відголосок того, що у старій майстерні була низька стеля, котра “тиснула”.

старий непотріб

Останні в часі твори Станіслава Ковальчука — рельєфні й нефігуративні, виконані в авторській техніці. Каже, треба пробувати щось нове, аби цікаво було, тому активно експерементує з матеріалами й техніками.

Анна Золотнюк