На хуторі при в’їзді у Коханівку на подвір’ї власного дому, який знаходиться на території однойменного фермерського господарства, серед молодого саду та щойно посадженого виноградника, нас зустрічає господар – Михайло Костюк разом із сином Андрієм. Незважаючи на те, що в нашій країні ой як непросто вести бізнес, а ще складніше займатися сільським господарством, він обрав для себе шляхетну справу наших пращурів − став хліборобом.

На вигляд Михайлу Григоровичу не більше п’ятдесяти, незважаючи на сивину та спрацьовані руки, чоловік у сірій спортивній куртці, блайзері та синіх шортах – міцної статури та постави. Пан Михайло − засновник і незмінний керівник невеличкого фермерського господарства «Костюк», яке стало для його родини сімейним бізнесом. В ньому задіяні усі домочадці волинянина − дружина, син з дочкою та зять з невісткою, підростають онуки, пише «Народне слово».

Михайло Григорович пригадує, як з перших семи гектарів усе починалося, як купували першу сільгосптехніку, як хронічно не вистачало грошей, як брав кредити під 360% і як їх виплачував, як викорчовував дерева на полях, які не оброблялися з десяток років і стояли облогом, як важко потрібно було працювати, щоб стати на ноги і не лише зберегти господарство, а й розвивати його.

Нині ФГ «Костюк» у своєму сегменті успішне господарство, яке має в обробітку 200 гектарів землі, з яких 40 гектарів колишніх зарослих деревами паїв. На цих землях фермер з родиною вирощує зернові та технічні культури. Незважаючи на невеликі розміри, господарство пана Михайла займається ще й тваринництвом, зокрема свинарством. Повністю забезпечені фермери й усією необхідною технікою − сучасним імпортним комбайном, трактором, різним обладнанням для обробітку ґрунту. Планують придбати ще один трактор, новий оприскувач та компактор. Оптимізму коханівським фермерам додає і перший врожай. Михайло Григорович розповів, що вже обмолотив увесь ячмінь, врожайність цьогорічного ячменю висока і становить понад 70 центнерів з гектара. На днях зібрав горох, який теж добре вродив. З дня на день у господарстві розпочнуть збір пшениці. А такої розкішної, високої, соковито-зеленої кукурудзи, як у пана Михайла, об’їздивши увесь Збаразький район, ми ще не бачили. Фермер задоволено слухає захоплені вигуки і на питання, як йому вдалося виростити таку красиву «царицю полів», посміхається кутиком очей і переадресовує наше питання та нас самих до свого сина Андрія.

Андрій Михайлович − копія батька, такий же ставний та привітний, працьовитий, фанат своєї справи. Крім молодечого запалу та любові до землі, молодший Костюк − дипломований аграрій. Андрій закінчив Львівський національний аграрний університет за спеціальністю агроном. Андрій змалку допомагав батькам-фермерам і коли, закінчуючи школу, потрібно було обирати майбутній фах, довго не вагався, на кого йому навчатися, адже ще змалку знав, що неодмінно, так, як його тато, буде фермером. Після закінчення університету він повернувся до рідного села, щоби на практиці застосувати отримані знання, новітні підходи та технології у землеробстві і рослинництві у сімейному фермерському господарстві.

– Треба любити справу, якою ти займаєшся, постійно навчатися, бо ми живемо у час стрімкого розвитку нових технологій, а ще переймати досвід у флагманів вітчизняного та міжнародного аграрного ринку, зокрема відвідувати різноманітні спеціалізовані виставки, так звані «Дні поля», – переконаний Андрій Костюк. – Ми з батьком завжди відвідуємо такі заходи, зокрема побували на «Днях поля», організованих «Агропродсервісом», міжнародною компанією «Bayer» та інших.

1

Маючи бажання, наполегливість, знання, можна досягти найвищих врожаїв, переконаний Андрій, а правильний розподіл праці дасть можливість вчасно встигнути усе зробити. На прикладі власного господарства молодший Костюк розповідає, як вони «сімейним підрядом» встигають обробити 200 гектарів та й ще приділити кожній культурі, яку там вирощують, максимальну увагу та догляд.

– Зараз у нас у сівозміні перебуває сім культур, які розподілені по квадратах і займають відносно невелику площу – приблизно по 30 гектарів кожна. Такий розподіл наразі є для нас оптимальним і дозволяє без проблем власними силами впоратися з усіма роботами, правда, доводиться наймати ще одного тракториста.

В розмову знову вступає старший Костюк і зауважує, що за стільки років безгосподарності та відсутності роботи, люди у селах спиваються, тому проблематично знайти для підсобних робіт адекватного робітника, котрий би не зловживав оковитою. А ще обурюється Михайло Костюк відсутністю нормальної державної програми підтримки аграріїв. Існуюча система з грабіжницькими відсотками кредитування сільгоспвиробника та постійними поборами «на соціальну сферу» не допомагають фермерам, а навпаки, заганяють їх у безконечні борги.

– Усі лише просторікують − «соціальна сфера», «соціальна сфера», щоразу збільшують орендну плату, бо ж треба забезпечувати соціальну сферу. Яку таку сферу, коли люди розучилися працювати, а хочуть легких та швидких грошей, усе і одразу. Так не буває, щоб чогось досягнути, треба багато працювати. Накладаючи на сільгоспвиробників все нові та нові зобов’язання, держава не цікавиться, маєш ти з чого платити чи ні. Допоки держава не обернеться обличчям до сільгоспвиробника, така підтримка, як сьогодні, аграріям не потрібна, – вважає пан Михайло, бо за ці роки безгосподарності та «дикого капіталізму» вони вже самі навчилися виживати, розраховуючи виключно на Господа Бога та власні сили.

P.S. Усе живе потребує тепла і любові, так створений світ. Шукаючи багатства та кращої долі деінде, витрачаємо на ці безперспективні пошуки найпродуктивніші роки свого життя та здоров’я. Одразу помічаючи чужий добробут і достаток, ми вперто не бачимо той скарб, який є у нас під ногами, нашу рідну землю. Не хочеться вкотре наводити і так усім відомі зі шкільного курсу географії дані про кількість і якість українських чорноземів, та факт залишається фактом − ми – країна з унікальним потенціалом і природних, і людських ресурсів, просто треба в це повірити і почати діяти. Дійсно, через недолуге законодавство та захмарні відсотки за кредитом, те, що фермерство досі живе і функціонує, є дивом і заслугою таких ось фанатів своєї справи, як пан Михайло з сином. Але на ентузіазмі далеко не заїдеш, українські фермери не в змозі конкурувати із величезними транснаціональними компаніями, які всіляко підтримує держава. Фермери вимагають принаймні паритетних відносин. Сподіватимемося, що держава нарешті почує тих, хто її годує.