26 листопада лемківському самородкові, скульптору-філософові Івану Мердакові сповнилося б 83.

Цього невисокого на зріст чоловічка з теплотою філософського погляду та неосяжним добром, відданого служінню мистецтву, знали і любили не лише в Тернополі, в Україні, а й у далеких світах. Бельгійці називали його автором живих скульптур, німці — гросмайстром, поляки визнавали, що „таких жезьбів Польска нє відзяла”, американці вважали його найбагатшою у світі людиною, австралійці заздрили, що він не жив у них… Свого часу Іван Мердак входив у десятку найкращих скульпторів Радянського Союзу і виставлявся у всесвітньо відомому московському музеї–майстерні Cергія Коньонкова. Він завжди був і залишився сином Лемківщини, співцем її природи та звичаїв, яскравим продовжувачем традицій лемківської різьби. Він, як ніхто інший, завше мав талан до тонкої спостережливості і дивовижної уяви. У нього рідкісне відчуття дерева — найприроднішого матеріалу, яке щоразу оживало від легенького доторку різця майстра. Він навчився відчувати душу деревини; побачити такі тонкощі в природі може лише людина глибокої і ніжної натури. Кожна його робота давала поштовх до незвичних роздумів: де довершений природній твір, а де його вміло торкалася рука Івана Мердака. Йому вдалося розгадати глибинні таємниці сивої давнини, яка зваблювала і надихала до пошуку незвіданого. Основу творчої скарбниці скульптора становлять лики наших рідних древніх пращурів, котрі генетично пронесли ідею світолюбної і світославної української культури, історії та релігії. За його скульптурами можна вивчати історію Київської Русі. Перше, що кидалося у вічі, — надзвичайна працьовитість і посидючість майстра. Сільський хлопець, вихований змалку в потребі трудитися, він, мов та бджола, постійно і невтомно носив, крапелька за крапелькою, мед до українського мистецького стільника. Кожна робота несла добрий дух, позитивну енергію. Не дивно, що його творіннями захоплювалися всі, вони зачіпали за живе навіть найчерствіші душі. Усе зроблене — наче пісня, найкраща і наймиліша поезія життя. І слава Богові, що вона у Мердака була невичерпною. Вона вічна і віща. У нього були найблагороднії наміри, добре серце і чисті руки. Важко і незвично говорити про цю світлу і надзвичайно добру людину в минулому часі. Був він із своєрідної творчої плоті, зі своїми емоціями, зі своїми діями та незвичними вчинками, зі своїми, як у кожного із нас, смертних, не завжди простими стосунками навіть із близькими людьми.

Для багатьох його переїзд у 70–річному віці з Тернополя в Херсон став несподіванкою. Лемко, який змалечку закохався в рідну українську мову і мав радикальні погляди щодо побудови і розквіту молодої держави і зросійщений Херсон!? Це ніяк не в’язалося. Але і цьому крокові було пояснення. Адже дід Дмитро і батько Григорій свій останній спочинок знайшли саме там. До них 27 травня 2007 року долучився і він — Іван Мердак.