Коли дух перемагає тіло (фото)
5 Учасників змагань «Ігри Героїв», які успішно пройшли вчора у Тернополі, поділилися своїми історіями та розповіли, що їх мотивує бути нескореними долі.
Співорганізатор «Ігор Героїв», учасник ГО «Незламний дух Тернопілля» Святослав Олійник розповідає, що займались та готувались до зайнять наполегливо, проте вдалося не все. Для чоловіка такий вид спорту посідає важливе місце у житті. 80% учасників «Ігор»– це хлопці, які отримали поранення в АТО.
Майор державної прикордонної служби України Козловський Юрій не хоче бути тягарем для своїх рідних і це його мотивує найбільше до праці над собою! Чоловік родом з Хмельниччини, зараз проживає у Львові. Травму військовик отримав під час виконання бойового завдання: наступив на невідомий предмет, який вибухнув. В результаті чого дуже сильно пошкодив ступню, яку довелось ампутувати, досить серйозно травмував і праву ногу.
- На проекті я досить давно, але приєднався десь на четвертому змаганні. Раніше мені не дозволяв мій стан і протез, який на той час був. Двічі був на змаганнях. Це завжди нові враження, пригоди і міста. Кожен з хлопців - це дуже цікава особистість. Хтось більше, хтось менше займається спортом, але між нами здорова конкуренція. Хочеться, щоб до нас не додавалося більше, але ті хлопці, які мають подібні травми долучались до активнішого способу життя. Заняттям спортом потрібні здоровій людині, а людині з травмами і інвалідністю – це питання виживання! Мене мотивують безліч речей. Оскільки в мене тітка і сестра мають інвалідність, напевно це така доля в нас, і, сподіваюсь, що буду крайнім. Це величезний стрес, але я старався зробити усе можливе і неможливе, і якщо бути не надією - то не бути тягарем для сім’ї!
Чеберяк Андрій з м.Жашків Черкаської області ділиться, що найважчим завданням було перекидання мішка вагою в 20 кг, оскільки спина не працює в повній мірі, а ноги не мають опори, ще й ручками мішок зачіплявся за гальма на візку.
- Я вже не вперше приймаю участь в «Іграх Героїв». Було важко добиратися, бо в останній день оказалось, що немає потягів і автобусів. Довелось їхати на машині, а дороги в нас дуже погані. Я ще у 2000 році потрапив в ДТП на мотоциклі. Зараз я працюю з бійцями АТО в реабілітаційному центрі: показую як підійматися-спускатися по сходах, як долати перешкоди, проїжджати в пройми, як подолати бордюр. Ми допомагаємо хлопцям наново адаптуватися до нормального життя, щоб вони могли сходити в магазин, кафе, кінотеатр, бо життя на візку не закінчується!
Роман Гуменюк приїхав до Тернополя зі Львова. Хлопцеві 25 років. Ще у дитинстві після невдалої операції отримав травму коліна.
- Це для мене 4 гра: двічі брав участь в Києві, раз у Львові і сьогодні у Файному місті. Ненавиджу етап у змаганнях з канатом - це моє слабке місце. Подібні змагання - мотивація рухатись і розвиватися. Кожен раз собі потрібно ставити виклики і їх переборювати.
Козак Павло також завітав до нас з міста Лева. Чоловікові 34 роки, працює, тренується, займається громадською діяльністю. Його мотивує бажання бути сьогодні кращим ніж вчора.
- В першу чергу це приклад собі, а все решта умовності! Я до АТО дотичний з 2014 року, коли у Львівський шпиталь почали поступати хлопці з важкими травмами, став для них інструктором по техніці по переміщенню на візку активного типу. Надаю базові знання та навички для подальшого повноцінного функціонування в житті.
Ці мужні чоловіки своїм прикладом показують, що потрібно вірити в краще, працювати над собою та досягати поставленої мети не зважаючи ні на що.
Фото автора
