Кременецькі фотографічні хроніки (фоторепортаж)
Не знаю, як ви, я люблю розглядати міста, в яких бувала, на світлинах інших. Надто ж тих людей, котрі там мешкають. Бо вони найкраще знають місто. А коли ще й вміють його показати, то просто чудово. Так натрапила на світлини кременчанина Валерія Ольшанського.
У нього й колоритні панорами міста, й цікаві деталі вулиці, і миті життя. Тож вирішила розпитати його про світлини й те, що з ними пов’язано.
Співрозмовник спробував фотографувати у шкільні роки, освоїв і проявку, і друк. Повернувся до фотографії після одруження та народження сина, бо хотів зберегти цікаві моменти. Сприяла цьому й дружина Алла, поліграфістка за освітою, вона була обізнана з фотографічними процесами. Робив переважно сімейні фото, звичайно чорно-білі (користувався «Смена-8М», «Зенит-ЕМ»). Пізніше облаштував удома мініфотолабораторію, спочатку розбірну, потім стаціонарну. Зацікавився кольоровим фото. На зламі епох фотографування стало професією в 1990-92 роки працював фотокореспондентом газети «Прапор перемоги» (тепер — «Діалог»).
— Це була хороша школа, що дала практику фотографування в різноманітних, а часом навіть екстремальних умовах. Запам’ятався такий випадок. Літо, спека, жнива. Фотографую комбайнера, оскільки старався не робити постановочних фото, то не звертаю увагу на те, що він оголений до поясу. Коли показав фото редактору Михайлу Баліцькому, той сказав, що якось негоже давати таку світлину, то ж партійна газета. Довелось “одягати” чоловіка в майку. Фотошопу тоді не було, тож намалював її, — усміхається співрозмовник. — Цікаво, що в 2000-ні фотокором газети «Діалог» стала моя дружина, вона ж започаткувала сторінку в Instagram «Кременець-City».
Потім уміння фотографування сприяли входженню в професію експерта-криміналіста.
— У цій роботі було дві частини, так би мовити, — на огляді місця події та при дослідженні слідів, речових доказів. Огляд проводиться в будь-яку пору доби та при будь-якій погоді. Необхідно ретельно та швидко, бо ж “дощ змиває всі сліди”, зафіксувати всі моменти. Абсолютно всі, бо ж повторити зйомку неможливо. Що стосується другої частини роботи, то треба було чітко й так, аби було зрозуміло, показати на фото всі доказові моменти. Треба розуміти, що речові докази могли бути дуже різні, в тому числі мікроскопічні, — провадить мову далі пан Валерій.
Поступово почало зацікавити й місто на світлинах.
— Кременець — моє улюблене місто. Воно своєрідне, специфічне, різне. Його стара частина розташовується обабіч довгої вулиці, котра звивається серед гір (так ми їх так називаємо). Найчастіше буваю на горі Воловиця. Люблю спостерігати звідти за містом — відкривається панорама майже на весь старий Кременець, гори Бону, Черчу, дещо приховані деревами Дівочі скелі та Богоявленський монастир, — пояснює фотограф. — Цікаво, що Воловиця свого часу була «лиса», як і Бона та інші «горбаки». В радянський час там планували заснувати комсомольський парк із виходом від міста, оглядовим колесом. Висадили дерева, розрослись вони тільки в недавньому часі. Хочеться надіятись, що парк все ж колись постане.
А ще Валерія Ольшанського завжди цікавила архітектура:
— Варто сказати, що місто суттєво змінився після знищення єврейського кварталу під час Другої світової війни. Відбудова міста в основному завершилась ще до мого народження. Дещо розвалили вже за мого свідомого життя. Цікаво, що це сталось в суто радянському стилі. Було колись кафе, майже ресторан, «Веселка». Перед святковим парадом провели ремонт фасаду, опісля параду зруйнували, на тому місці тепер бар «Бона». Серед будівель, котрі встигнув сфотографувати перед тим, як вони зникли — колишнє парафіяльне приміщення, пізніше у цій будівлі розташовувались різноманітні установи. З часом споруда стала напіваварійною, згодом її знесли.
Запитую пана Валерія про нетипові місця у Кременці, на котрі цікаво було б глянути.
— Одразу спадають на думку Дівочі скелі, ще каменоломні, вони недалеко, там колись нарізали плити для поховань на єврейському цвинтарі. Місце неординарне, проте не зовсім безпечне. Варто побачити П'ятницький або ж козацький цвинтар, каплицю Богдана Хмельницького у селі Підлісці, що поруч міста. У місті та неподалік є багато місць із природою та краєвидами, що вражають. Приміром, кар’єри біля об’їзної Кременця та с. Підлісці; скелі Словацького; кар’єри по дорозі на Почаїв; Соколина гора; звичайно ж Дівочі скелі. Краєвиди кар’єрів і Дівочих скель мені нагадують парк юрського періоду — такі вони фантастичні. Цікавими прогулянками могли б бути ті, котрі проходять коридорами колегіуму, а ще не всі знають про підвальну церкви собору.
Наостанок цікавлюсь, чому співрозмовнику подобається фотографувати:
— Навіть не знаю! У моєму житті було багато фотографії, можливо, просто звичка. Хоча можна перефразувати вислів Тараса Григоровича Шевченка: «Дивитись і не малювати — це така мука, яку зрозуміє тільки істинний художник», то вийде «Дивитись і не фотографувати — це така мука, яку зрозуміє тільки істинний фотограф» — і це мені ближче. Ні в якій мірі не претендую на істинного фотографа. Фотографія, можливо, привчила до прискіпливості й уважності, розвинула вміння бачити по-різному один і той же об’єкт.
121477284_397154301299086_1902397110812325128_n
Інна Віконська
Фото надані Валерієм Ольшанським
