Куди пливуть кити у новій поетичній збірці Василя Махна?
У цій книжці багато океану та заокеання, екзотичних країни та міста, проте знайшлося місце для Тернопільщини, зокрема, Тернополя, Чорткова, Бучача. «Одновітрильний дім» Василя Махна, побудований із віршів 2018–2020 років, об’єднав простори й часи. Вийшла книжка у «Видавництві Старого Лева». До речі, незабаром, 12 вересня «На пошті» у Тернополі відбудеться презентація збірки за участі автора, початок заходу о 18:00.
Нагадаю, що народився Василь Махно у Чорткові, понад двадцять років мешкає у Нью-Йорку. Він — автор поетичних збірок, збірок есеїв та книжки оповідань, роману «Вічний календар», перекладач. Твори письменника перекладені багатьма мовами, зокрема: польською, англійською, сербською, німецькою, грузинською, вірменською, російською, румунською, словенською, малаяламською, литовською, чеською, портуґальською, іспанською, їдиш та іврит, окремими виданнями виходили в Ізраїлі, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії та США. Василь Махна лауреат літературних відзнак Фонду Петра і Лесі Ковалевих (2009), Міжнародної сербської премії «Повеље Мораве» (2013), «Книга року BBC» (2015) та Міжнародної українсько-єврейської премії «Зустріч» (2020).
У віршах, як занотовано в анотації: «океанічні простори та безмежжя атлантичних узбереж, над якими пролітають кити, серпневі комети й серпокрильці, кукурікають дощі, а Бах, замість музики, займається плеканням бджіл. З вікон поетового дому, що пливе під одним вітрилом, видно найдрібніші деталі світу, чути, як баламкають бакени і з’являються рідні та далекі береги». Так воно і є — книжка насичена образно й сенсово. В її густому просторі варто сказати слово — й терени українські перетворюється на терени екзотичні, де океан і серпневі кити. Цей простір вливається до просторів попередніх книжок — прозових і поетичних: роману «Вічний календар», збірки оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов», поетичної книжки «Листи у зиму» та інших. У кожному з цих творів маємо справу з не стільки наново створеним світом, скільки із таким, що логічно влягається у світ побудований — де Чортків і Джуринка, а ще Нью-Йорк та океан.
Ці вірші про час. Його багато. Час побутовий — той, який перепускаємо через щоденну свідомість, той, що позначений рутиною; час сакральний — той, де всі події не закінчуються та не починаються, а тривають вічно; час пам’яті — той, у котрий втрапляємо, пригадуючи.
Тому й живуть у віршах буденні події, що вкладаючись у риму, набувають знаменного звучання: «попсулося авто — знайшовся механік... не знав що потрапить до вірша й поеми», сподівання, що «минеться зима і забудеться ковід // і кульбабка проб’ється з-за будки». А разом із ними нескінченні чи нескінчені серпні (здається, віршів, де згадується цей реченець літа особливо багато): «... а серпень пахтить медами // і пожовклих яблук медалі // дзеленчать — як мої вітряки», і зима, що «вже чатує на тебе», і весна, коли пробудився з зими «срібний карась // у камзолі з луски — видно що князь». А разом із ними вічно триває зима, коли «десь поруч нас народжується Бог», а «річка пливе над самотою і медом» і «цвітуть пшениці // гранатовий кущ і зелені етроги», і ось-рсь «царів й верблюдів жовта вервиця // наблизиться...».
Це вірші про простір. Калейдоскоп із Єрусалима, Парижа, Франкфурта, Стамбула, Тбілісі, а поміж тих величезних територій знайдеться прихисток для Бучача з Федір-горою. Іноді вірші нагадують нотатки про подорожі, десь важлива людина, десь — вулиця. Проте називання простору іменем, його локалізація — лише частина, сказати б прелімінарія. Посвячення у місце відбувається через занурення у звуки та запахи: «піють в Нью-Йорку нічні когути // на всі чотири кінці і кути», «ось про стамбульську вуличку // де трамвай дзеленчить і пахне халва». А ще ж є фауна — чаплі та зимові гуси у Стамбулі, «піяння курей» у Тбілісі, «дві субмарини китів» у Массачусетсі. Ці образи лягають у книжку спогадів (не твоїх, але їх можна пережити, домисливши), точки образів обростають плоттю та кров’ю — стають майже реальними.
Рядки снують вимір, де все на відстані між літер: «коли вимовляєш Царгород — дивуються навіть торговці // у кожного золото й срібло і перламутр на оці // ніхто не знає про Язлівець — не чули ніколи Чорткова», а ще є згадки про Бучач, де «Стрипу сторожить ребе Аґнон» і Базар. Є вірш про Тернопіль — «Тернопіль запитань» — з такими рядками.
з тою яку любив — нині дружиш
у її квітнику — іриси; в твоєму — китайські ружі
приятель на хіднику — зірка з бронзи
інший — з студентських — старіє як пес
сонми метеликів й молодих поетес
а місто для мене — порожнє
Окремішній — простір дому. Дому, не визначеного певним місцем, дому відкритого, безкордонного, ключі до якого губляться «я ж не маю й найменшої гадки // що отут замикати крім хатки?», «я забув від «тойоти» і дому ключі», «в лопушиній хатці без стелі — // без дверей без замків і ключів». Дому, де кропива, лопухи, будяки, молочай, «кріп — бараболя». Дому, де мама «шукала мене за лисячими слідами», «частує мене баяном». Дому, де мама, де лопушина хатка «без стелі — // без дверей без замків і ключів». А ще дому, де поблизу «Океану риплять розсохлі шухляди», де «відкидання снігів під супровід арфи // та лютневі синкопи й зсинюшені барви», «.. білка тепер в сусідстві // іі дрозди і над дахом яструб // океан — як синонім вічності // із хмарками із алебастру».
Океану у цих віршах багато, а ще дощів і рік. І в тому є і те, що всі річки течуть до океану, і кругообіг води в природі, і те, що людина створена з води, і те, що без води не можна прожити, як без дому. Так чи інак, вода просочується у вірші, справно виконуючи закон сполучених посудин. Риби, котрі запливають на площу Марка, ті ж, котрі можна ловити у Джуринці чи мілководні карасі у Стрипі, а риба-кит — майже «срібний карась», що «крає річку».
Зрештою, це ще й вірші про людей, вірші про образи, вірші про слова, вірші про вірші. Властиво, останній вірш, однойменний збірці — «Одновітрильний дім» закінчується так:
тож потрібно було щоб із палуби
проглядалися бухти і пагорби
чорні пірси — а з коминів дим
щоби дім виростав з глини й ґрунту
дна морського — й мабуть за покуту
віршем плив під вітрилом одним
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото Володимира Івченка
