У Тернополі виконавиця ролі Марічки Лариса Кадочнікова пригадала, як 50 років тому знімали фільм “Тіні забутих предків”.

На ювілейний перегляд фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у Тернопіль приїжджала виконавиця головної ролі Марічки, Народна артистка України Лариса Кадочнікова. Заради фільму свого часу вона залишила московський театр “Соврємєннік”. Зараз живе у Києві, грає в Театрі російської драми, знімається у серіалах, а також пише картини та влаштовує виставки.

Тернопіль близький актрисі, вона бувала тут багато разів, бо тут народився її покійний чоловік Михайло Саранчук, який деякий час був директором Театру російської драми.

– Цей фільм приніс славу Україні, адже має понад ста міжнародних нагород, – зазначила Лариса Кадочнікова. – Тому це мій захист, моя гордість, це те, що називається – в житті актрисі пощастило. Можна ж зніматися у мільйоні стрічок і не знятися у такому фільмі, як “Тіні забутих предків”. Тому я щаслива, що працювала з прекрасними людьми: унікальним Сергієм Параджановим, який безмежно любив Україну, Юрієм Іллєнком, великим оператором, а також режисером і моїм чоловіком. Кажу “браво” цьому фільму. Мені приємно, що святкування 50-річчя прем’єри відбувається на державному рівні. Схоже в Америці відзначали ювілей фільму “Віднесені вітром” – тоді вся країна дивилася це кіно. “Тіні забутих” предків - теж геніальна стрічка, яка заслуговує на таку шану. І чим більше її переглядаєш, тим більше розумієш, що створили справді шедевр. Це народний фільм. Весь світ знає це кіно і його великого режисера.

Знайомлячись, назвав Марічкою

Лариса Кадочнікова каже, що зіграла багато ролей у театрі та кіно, але роль Марічки любить найбільше, бо вона принесла їй славу.

– Я працювала в Москві у найкращому театрі “Соврємєннік”, грала там головні ролі. У той час була заміжня за Юрієм Іллєнком. За розподілом він поїхав в Україну і завжди приїжджав до мене з величезним букетом квітів. І от одного разу він теж приїхав із квітами й каже, що приїхав Сергій Параджанов. А я навіть не знала, хто це такий і які фільми він зняв. Мовляв, він починає знімати за Коцюбинським “Тіні забутих предків” і привіз сценарій на затвердження. Запропонував познайомити мене з режисером. Я погодилася. Це було влітку. Було спекотно, ми йшли вулицею Горького. Посередині вулиці, серед людей, які сновигали туди-сюди, сидів чоловік на чорній валізі, у чорному костюмі, в чорному капелюсі. Я собі сказала “Чарлі Чаплін, тільки кавказької національності”. Ми підійшли, і Юрій представив мене: „Це моя дружина – Лариса Кадочнікова, актриса театру “Соврєменнік”. Він подивився на мене і сказав: “Марічка”. І ще сказав, що мріє, щоб я знялася в його стрічці.

Увечері актриса отримала сценарій, а режисер поїхав. Вона продовжувала працювати в театрі. Але згодом зателефонували з Києва і сказали, що вона повинна приїхати на проби в Україну. Розмовляти треба українською.

– Тексту було мало, я все вивчила, – пригадує актриса. – Тоді вперше побачила Івана Миколайчука. Який же він був красивий: неймовірні очі, високий, чарівний! У Москві таких не було. Ми відіграли сцену, і я поїхала в Москву. Одного разу мені телефонує Сергій Параджанов і каже, що мене затвердили на роль Марічки. Я повинна поїхати в Карпати на цілий рік. Треба було вирішувати, чи поїду я, чи зніматимуть іншу актрису. Прийшла до Єфремова, головного режисера театру, з записочкою, мовляв, прошу відпустити мене на рік у Карпати. Він запитав про режисера, оператора. Про обох сказав: “понятія нє імєю”. Кажу, що хочу поїхати до чоловіка, прошу, щоб відпустив. Він став похмурим, бо жодна людина з цього театру сама не йшла, хіба звільняли.

Першою актрисою, яка зважилася на такий крок, була Кадочнікова.

– Він підписав записку, – пригадує пані Лариса. – Потім він часто приїжджав до Києва, заходив у російську драму, але зі мною більше не розмовляв. Він не пробачив мені зради театру. Таким він був. А я з легким серцем полетіла в Київ, а потім вся знімальна група зі 100 осіб поїхала на зйомки у Карпати.

Сцену перезнімали 50 разів

У горах актриса була вражена красою природи і спокоєм.

– Зник поспіх, божевільний ритм міста, з’явилася природа, смереки, люди, які не говорили, а співали, усі в народних костюмах, доброзичливі, усі вітаються, – пригадує виконавиця ролі Марічки. – Мені так дивно було, кажу: “Чого вони вітаються, я ж нікого не знаю?”. І я закохалася в цей край.

У Карпатах знімальна група жила цілий рік. Вранці знімалися, а ввечері йшли в хату до Параджанова.

– У нього збиралося все село, там ввечері був свій театр, – розповідає актриса. – Село перестало працювати. Він так любив Україну, народ, що за деякий час уже говорив українською, співав українських пісень.

Згадує Лариса Кадочнікова і про надзвичайну вимогливість режисера.

– У “Тінях” ми могли виїжджати на об’єкт десятки разів, – каже вона. – Наприклад, Срібний ліс, де я з простягнутою рукою кличу Івана, знімали 50 разів!

На зйомках відмовилася від "барахла"

Коли вийшов перший відзнятий матеріал, актрисі він не сподобався. Параджанов покликав усіх дивитися перший матеріал у сільський клуб. Це ще був не змонтований фільм, а усі дублі. Люди кричали, якщо бачили себе в кадрі.

– Я подивилася і кажу Юрі Іллєнку: “Я в такому барахлі зніматися не буду”. Коли закінчився перегляд, Параджанов був задоволеним. Каже: “Геніально, правда?”. А ми з Юрієм сказали, що йдемо зі стрічки, бо не розуміємо, що ми знімаємо.

А потім приїхала актриса зі Львова, її одягнули в костюм Марічки і знімали біля будинку, де жили Кадочнікова та Іллєнко. Зйомки тривали, але Кадочнікова не знімалася. І в цей час знімальна група отримала наступний матеріал.

– Коли я побачила ці кадри - копиця сіна, і там Палагна спускається вниз в обійми Миколайчука, я кажу: “Боже, як гарно, як сексуально, які ж вони гарні!”. Ми подивилися один на одного і сказали, що залишаємося. Підійшли сказати про це Параджанову. А він каже: “Юра, ти можеш їхати, а Кадочнікову я не відпускаю”.

Через багато років актриса дізналася, що між Параджановим та Іллєнком була дуель на річці. – А потім настав мир, і ми з Юрою усвідомили, що не розуміли великого Параджанова, який повернувся до поетичного кінематографу, продовжив справу Довженка, знайшов новий хід у розумінні стосунків між чоловіком і жінкою, – каже актриса. – Недарма французи назвали цих персонажів гуцульськими Ромео і Джульєтою. У Парижі цю стрічка показували під назвою “Вогняні коні”. Я пам’ятаю, як у складі групи приїхала в Нансі, опівночі Франції. А в неділю там зазвичай у кіно не ходять. А коли ми прийшли вдень у кінотеатр, я побачила молодь на підлозі, зал був переповнений. Наприкінці всі встали і пролунали оплески. Глядачі кричали „Па-ра-джа-нов!”.

На фестиваль – по долару

Згодом Кадочнікова з Миколайчуком полетіли в Аргентину на міжнародний кінофестиваль. Параджанова не пустили, бо десь він сказав, що йому потрібен квиток в один кінець. Про це донесли куди потрібно, і режисер не поїхав. Іллєнка теж не пустили.

– Грошей тоді не давали, – пригадує актриса. – Ми мали кожен по долару. Що хочеш, те і роби з тим доларом. Нарядів у нас, як зараз прийнято, в акторів не було. Я мала вишиту блузу, спідницю, сукенку. Іван позичив на студії чорний костюм, два светри – в Івана Гаврилюка. Але ми були в центрі уваги.

Перегляд стрічки відбувався у величезному залі на 4000 місць.

– Коли закінчився показ, зал встав, – пригадує Лариса Кадочнікова. – Хвилина мовчання, а потім пролунали такі аплодисменти, що ми тиждень почувалися зірками.

Актриса пригадує, що всі жінки були закохані в Миколайчука, вона навіть дивується, чому його не запросили в “Голлівуд”. На фестивалі всі запитували, мовляв, як таке може бути, щоб таких геніїв не пустили на перший фестиваль, на який повезли стрічку.

Привезли кокос

Коли актори поверталися додому, не знали, що подарувати Параджанову.

– Фруктів тоді таких не було, як тепер, і ми привезли йому кокос, – розповідає актриса. – Ми прийшли до нього, а в нього двері завжди були відчинені. І за столом міг сидіти хто завгодно – двірник, академік чи якийсь бідний італієць. Усі брали участь у творчому житті генія. Всі приходили до Параджанова за порадою щодо своїх фільмів. Це владі набридло. Він був надто центральною фігурою у мистецтві. І з неймовірним злетом почалося його падіння. Його посадили. Ніхто не знав, за що. Ми всі були перелякані, боялися ходити в гості один до одного. Колишній міністр якось сказав: ви зараз - єдине ціле, але вас розіб’ють і кіно на Україні не буде. Влада так і зробила. Але я сподіваюся, що буде ренесанс в українському кінематографі. Адже з’явилися дуже талановиті режисери, оператори й актори. Дай Боже, щоб кіно України піднялося на рівень “Тіней”, які отримали більше 100 нагород і принесли славу Україні.

Джерело: te.20minut.ua