11 вересня 2016 року життя теребовлянця Ігоря Сороцького розділилося на до і після. Він отримав важку травму, пірнувши у річку. Навіть бачив біле світло потойбіччя. Однак бажання жити, допомога реабілітологів, батьків та друзів зробили неймовірне. Нині теребовлянець активно працює над собою і мріє створити сім’ю та мати діточок.

Того дня Ігор Сороцький поїхав у сусіднє село Семенів у гості до товариша. Там вони відпочивали на березі річки Серет, пише gazeta1.

– Незважаючи на те, що була осінь, надворі було доволі спекотно. По обіді наша компанія вирішили скупатися. Той берег мені був невідомий, однак товариш, до якого ми приїхали, впевнено стрибнув, тому поганих передчуттів не було. За ним пірнув я і головою вдарився об дно. Не сподівався, що річка може бути такою мілкою. Друзі не надали моєму зникненню особливого значення, адже всі плавали. І лише один, який не пірнав, а знаходився на березі, запитав інших: «А де Ігор?» Ті відповіли: «Напевно, ще плаває». Незадовго він побачив мене за кілька десятків метрів, куди мене віднесло течією. Навіть тоді товариш подумав, що я просто розслабляюся, лежачи на поверхні води. Мене ж повністю всього паралізувало, зовсім не міг рухатися. Голова була у воді, я захлинався, перед очима навіть побачив біле світло, подумав, що вже потонув. Що було далі – не пам’ятаю. За розповідями, товариш стрибнув за мною у воду і погукав інших. Витягнути мене з води також допомагав старший чоловік, який неподалік працював на городі, – розповів про той трагічний випадок 28-річний теребовлянець Ігор Сороцький.

«Лікарі сказали, що я ось-ось помру»

На нашого героя махнули рукою теребовлянські лікарі, однак наполегливість його брата та хороший фізичний стан самого Ігоря дозволили йому повернутися до життя.

– Автівкою мене привезли до теребовлянської лікарні. Місцеві медики фактично мене поховали. Зробивши рентген, вони констатували, що в мене перелом 5-го шийного хребця або по-простому – травма пірнальника. Лікарі сказали рідним, що нічого зі мною не можуть зробити і я ось-ось помру. Однак приїхав брат, наробив переполоху, він не міг зрозуміти, чому лікарі просто так залишають людину помирати. Медики підготували «швидку» і відправили мене до Тернополя. Одразу по приїзді зробили операцію, яка тривала близько п’яти годин. Після того, як прийшов до тями, відчував, що щось тут не те. Лікарі до мене приходили зрідка, майже нічого не говорили. Не знаю, чи вони так переживали, чи вперше робили подібні операції, але щось підсвідомо мені підказувало, що операцію зробили невдало. З реанімації виписали, однак легше мені не ставало, навпаки – все гірше і гірше, – пригадує Ігор.

За життя чоловіка продовжував боротися його брат, який відіслав знімки МРТ та результати аналізів у клініки столиці та за кордон.

– Першою відповідь прийшла з Києва. Там сказали, що операція зроблена погано.  Зі слів столичних лікарів, мені не зняли тиску зі спинного мозку, залишили осколки. Майже через тиждень у київській клініці швидкої допомоги зробили другу операцію. Вона тривала 40 хвилин. Могли і швидше, адже окрім того, що витягнули осколки, лікарям довелося знімати пластину, яку поставили в Тернополі, і встановили штучний хребець. Замість кістки у мене стоїть металевий імплантат, – розповідає теребовлянець.

«До сказу доходило, коли ніс чухається, а ти нічого не можеш зробити»

У лікарні швидкої допомоги Ігор перебував три тижні, а коли стало легше, поїхав на реабілітацію у 4-ту київську лікарню. Потім – у приватний реабілітаційний центр у Модричі, що біля Трускавця.

– Одна доба перебування там вартувала 3200 грн. Тоді думав, якщо там настільки дорого і це ледь не найкращий реабілітаційний центр в Україні із сучасними технологіями, то мене доволі швидко поставлять на ноги. Я тоді не розумів, що ця травма – на все життя! Тебе тільки можуть навчити пристосовуватися до тих умов, які склалися. Там і справді було класно, бо працюють професіонали своєї справи. Але ні я, ні моя родина не мали великих коштів на тривале перебування у Модричах, і за два тижні звідти поїхав додому. Вдома зі мною трішки займався батько мого товариша. А у квітні 2016 року я поїхав у реабілітаційний центр до Луцька. Це вже була некомерційна структура, хоча і там довелося платити за перебування, харчування, догляд. Однак сума 500 грн. за добу вже не була такою величезною, як 3200. Планував бути на реабілітації в Луцьку один місяць, за який і оплатив кошти, однак власники центру вже самі знайшли меценатів і я там пробув ще два місяці, – пригадує наш герой.

Перші етапи реабілітації проходили дуже важко, Ігор Сороцький часто був у депресії і ні з ким не хотів навіть розмовляти.

– Перший тиждень нічого не міг робити, морально було важко – не хотілося ні з ким говорити і навіть жити. Спочатку думав: чому я не потонув, краще би помер і скінчилися б ці всі страждання для мене і батьків. Зараз же я так не думаю, зрозумів, що світ не без добрих людей. Побачив осіб, які мали схожі проблеми, але живуть якщо не повноцінним життям, то своїм – життєрадісні, спілкуються з іншими людьми, можуть самі себе обслуговувати і навіть заробляють собі на життя. Найперше, що я навчився ще в Києві, – це почухати носа. Тоді не міг нічого робити, навіть голови повернути у бік, тільки лежав і кліпав очима. Мав спеціальний комірець, який фіксував шию. До сказу доходило, коли ніс чухається, а ти нічого не можеш зробити. Київський реабілітолог показала, як можна зігнути руку і рухати кистю до носа. Спершу вдома як мінімум потрібно було двоє чоловік, щоби мене підняти з ліжка і посадити у візок.

У Луцьку відійшов спершу морально, на хорошому рівні там пройшов фізичну реабілітацію. Навчився сідати у візок, потрібно лише комусь його потримати, щоби він не поїхав. Зараз можу обпертися на руки і перенести себе з ліжка у візок і навпаки. Пробую виходити з положення лежачи в положення сидячи на прямих ногах. Якщо дуже «припече», можу й сам одягнутися. Правда, щоби повністю одягнутися (футболка, куртка, штати), мені потрібно години дві, – каже Ігор.

«Кожен день доводиться себе ламати»

Чоловіку дуже важко дається будь-який рух, і щоби його зробити, доводиться ламати себе в прямому розумінні цього слова.

 – Усі мої відчуття закінчуються до передпліччя, нижче нічого не відчуваю. Руки не працюють, тільки можу їх згинати, а так вони просто самі падають, пальців рук не відчуваю, не розгинаю і не згинаю їх. Можу хіба рукою щось пересунути. Важко, особливо вдома, змусити себе щось робити. Були такі дні перед Новим роком, коли лінь перемагала. Підсвідомо думаю: ну навчуся я швидко одягатися, а що далі, буду сидіти у візочку і дивитися телевізор? Але проходять погані думки і розумієш, що це потрібно мені, а не комусь. Тому доводиться кожен день себе мучити, ламати, щоби відточувати техніку, підлаштовуючись до таких життєвих умов, у яких опинився. Всі мої пристосування – це я сам! Тут немає такого, що ось тобі тренажер і ти на ньому розробляєш травмовану ділянку тіла. Потрібно проявляти особливу винахідливість. Так, я можу подивитися, як хтось це робить, але все одно виконую ту чи іншу вправу по-своєму, як зручніше, щоби втримати баланс, – зазначає Ігор. – Щоби досягнути результатів, потрібно не тиждень і не місяць. У когось на це пішов рік, у когось – два. Для цього необхідно багато часу і безперервна робота над собою. Всі нові справи планують із понеділка або з нового року. 2018 рік припав на понеділок, тому з подвійною енергією робитиму все, щоби цей рік став для мене переломним.

Великий плюс у тому, що Ігор вже може сам харчуватися.

– Вже понад півроку їм і п’ю без сторонньої допомоги. Для цього вигадав собі спеціальне пристосування. Просту гумку одягаю на руку і за її допомогою притримую ложку, ручка якої товщиною з п’ять копійок. Раціон практично не змінився, але, що цікаво, «присів» на солодке. А ще багато п’ю води (до 2 літрів на день), а от чаю і соків зовсім не вживаю, – розповів Ігор Сороцький.

«У мене велике бажання мати сім’ю, дружину, діточок»

Попри важку недугу, наш герой вірить, що всі його проблеми залишаться  в минулому.

– Жалкую, що до травми не створив сім’ї. Нині намагаюся спілкуватись у соцмережах, в тому числі і з дівчатами, з якими був на реабілітації у Луцьку. Дехто був навіть у мене в гостях у Теребовлі. Це теж свого роду реабілітація. З ними можу поговорити про те, про що не можу з іншими людьми. Загалом є велике бажання мати сім’ю, дружину, діточок. Думаю, що така перспектива у мене є, адже немає нічого неможливого. Нещодавно прочитав книгу про Ніка Вуйчича – американця, який народився без рук і ніг, однак у нього є повноцінна сім’я, а кілька тижнів тому дружина подарувала йому двійняток. Ще один приклад – родина Бойчуків, які є засновниками реабілітаційного центру в Луцьку. Жінка мала аналогічну моїй травму. Лікарі говорили, що дітей у неї не може бути, але через три роки в цій сім’ї народився хлопчик, якому зараз уже 17 років і він повністю здоровий. Тому я вірю, що і зі мною все буде добре! – з оптимізмом дивиться у майбутнє 28-річний теребовлянець.

«Коли теребовлянська «Нива» виступатиме в другій лізі, то на її дебютний матч я потраплю»

На сьогодні найактивніше Ігор Сороцький, окрім батьків, спілкується з футболістами та активними вболівальниками теребовлянської «Ниви». І не випадково…

– У дитинстві грав у футбол, тренувався у теребовлянській ДЮСШ, однак професійним спортсменом не став. Зате завжди вболівав за теребовлянську «Ниву», яку тренував мій дядько, а нині за неї грають два моїх двоюрідних брати. У 2014 році став одним із засновників фанатського руху в Теребовлі. Пригадую, перша наша нечисленна пробна поїздка відбулася до Заліщиків. А вже на наступний матч у Чортків приїхали дуже багато вболівальників. Щойно ми зайшли на стадіон, як одразу нагадали про себе петардами і фанатським гаслом «Ми приїхали, щоби перемогти!» Стадіон був весь у диму. Тоді на воротах у «Ниви» стояв Михайло Чорний, який після матчу розповів, що у нього аж мурашки пробігли по шкірі. Для матчів обласного рівня таке активне вболівання було диковинкою, а ультрасів мала хіба що тернопільська «Нива», – із захопленням пригадує ті часи молодий чоловік.

Що цікаво, ультраси теребовлянської «Ниви» справді підтримували свою команду, а не влаштовували махачі. З 2014-го по 2016 роки Ігор Сороцький знаходився у складі ультрасів, нині на місце перших фанатів прийшла молодь і їй продовжувати започатковану Ігорем і його однодумцями справу. А наш герой продовжує вболівати за «Ниву».

– На жаль, минулого року відвідав лише один поєдинок за участю теребовлянської команди. У моєму стані не так просто спуститися по сходах з другого поверху і дістатися на стадіон. Але я точно можу сказати, коли теребовлянська «Нива» виступатиме в другій лізі, то на її дебютний матч я потраплю! – впевнений Ігор Сороцький.