В усьому світі на атомних електростанціях гасять пожежі за методом Максимчука – уродженця Доброводів.

Наш земляк був першим заступником начальника Головного управління пожежної охорони МВС колишнього СРСР. У трагічному 1986 р. ще в чині підполковника Володимир рятував Україну, рятував нас із вами, ліквідовуючи пожежу на 4-му реакторі Чорнобильської АЕС, пише narodne-slovo.

Працював у самому пеклі, розуміючи, що сам собі підписує вирок. Про вибух у ніч на 26 квітня знав весь світ, а про пожежу, що спалахнула майже через місяць після фатального вибуху, мовчали декілька років, навіть у період гласності про неї говорили пошепки. А на її ліквідацію було кинуто більш як 300 чоловік: усі підрозділи, дислоковані в зоні, – харківський і чернігівський батальйони, житомирський збірний загін, пожежні частини Чорнобиля, Києва та Київської області. Якби тоді не зупинили вогонь – наслідки могли бути набагато страшніші від самого вибуху.

– Володя потрапив до першого випуску Львівського пожежно-технічного училища, випускників якого направили у Москву, – розповідає його сестра Валентина Михайлівна. – Там він і залишився працювати. Коли гримнув Чорнобиль, він був уже на ЧАЕС. І отут вночі 23 травня сталася та страшна пожежа…

Горів 4-ий блок, зал циркуляційних насосів, горів кабель – найстрашніше, чого ніхто не чекав. Виникла загроза поширення вогню в машинний зал 3-го блоку, а там – тонни мастил! Спочатку вирішили зробити розвідку. Максимчук із бойовим розрахунком з одного боку, Чухарєв та Гудков – з іншого вирушили шукати місце загоряння. Уявіть собі: йти їм довелося довжелезним транспортним коридором у повній темряві. Ось як відгукнулася бездумна гігантоманія будівельників, коли з’єднання блоків єдиним машинним залом не дає можливості локалізувати біду!

Потім Володя з гіркотою скаже Валентині: «Уявляєш, ніде не було схем приміщень. Ми тикалися, мов сліпі, боячись оступитися. Один колега таки впав у діру реактора». Сам Володимир тоді дуже сильно обпалив ногу. Вона перетворилася в «слонячу». Потім, у госпіталі, шкіру із ноги зняли разом зі шматками розплавленого взуття. Але це було згодом, а тоді Максимчук про себе не думав.

«Товаришу підполковнику, зашкалює!» – донісся голос молоденького дозиметриста. Ага, значить там зруйнована частина коридора. Саме так і було. В пекельних умовах заміряли радіацію. Молодчина Чухарєв, бо зумів прокласти робочі лінії до місця пожежі. І тут почули : «Увага! Негайно покинути територію! У зоні пожежі 250 рентген на годину!»
Як бути? Бойовий устав диктував залишити людей у радіаційному пеклі на невизначений час. Але Максимчук, маючи за плечима 20 років практики, скомандував: техніку залишити, а бойовому розрахунку відступити до адмінкорпусу. Потім часто будуть запитувати: як він винайшов тактику, що не мала аналогів у світі? Та у нього був свій розрахунок: ні в якому разі не дати переопромінитися людям. У гіршому випадку кожен нехай отримає 70-80 рентген, але ж не фатальні 100, бо це уже – променева хвороба!

До слова, рятувальники повинні були працювати там, у зоні пожежі, не більш 10 хвилин. А їх було 318. Якщо до зміни включали п’ятеро пожежників, то людей вистачало на 10 і більше годин. Але Максимчук намагався не думати про повторні відвідини пожежі. Він замахнувся на неможливе: і осередок вогню ліквідувати, і пожежників не загубити. Це було жахливо: відмовляв голос, сам ледь стояв на ногах. Пожежу гасили цілу ніч, і тільки о 8 годині ранку домоглися головного: вогонь не перейшов по насосах у 3-ій блок. Тоді практично усі потрапили в госпіталь. У тому числі й Максимчук. Одразу після пожежі його із променевими опіками ноги та дихальних шляхів, безголосого, нерухомого відвезли на “швидкій” у Київський госпіталь МВС.

Але що важливо. Як тільки входили в 4-ий блок, батьківський годинник, із котрим Володимир ніколи не розлучався, раптово зупинився. Він подивився на товаришів і сказав: «Усе, хлопці. Нам кінець. Годинник зупинився». Йому тоді було 39 років. Його батько пішов із життя в такому ж віці. Власне, так усе й вийшло, оскільки 8 років після опромінення Володимир не жив, а існував. Перші 4 дні він перебував між життям і смертю. Потім пішли операції одна за другою: рак «щитовидки», рак шлунку. Володимиру навіть не сказали, що у нього повністю вирізали шлунок. Зате повідомили, що потрібна пересадка кісткового мозку. Про це він нікому із рідних не сказав – не хотів травмувати їх. Його лікували кращі фахівці Києва, Москви, навіть незвичайний народний цілитель із Ташкента. Коли стало зовсім нестерпно – його відправили у Швецію. Там запропонували видалити кишечник, але Володимир відмовився: занадто великі кошти потрібно було витрачати на спеціальне харчування. І все це відбулося протягом року, який перетворився у рік тортур. Він твердо вирішив: усе це лікування зайве.

– Якось я на прохання брата привезла у Москву всі компоненти для домашньої ковбаси, – згадує Валентина. – Він попросив зробити ковбасу відразу, при ньому, у духовці. Поки я готувала, Володя блаженно насолоджувався пахощами, зітхав і майже плакав. Потім підніс гарячу із жару ковбасу до рота, останній раз вдихнув м’ясні пахощі і сказав: «Дякую, я наївся. Коли прийдуть друзі, пригости».

Страждав він жахливо. Але в дні поліпшення продовжував працювати, очолюючи управління пожежної охорони Москви. Причому, він встиг зробити дуже багато. Сформував команди швидкого реагування, а ще домігся створення єдиної в Росії протипожежної вертолітної служби.

Військовим не так часто присвоюють два звання підряд. А Володимирові Максимчуку присвоїли звання полковника і майже відразу – генерал-майора. Його шанували і цінували. Перед ним схилялися. А він залишався простим і скромним. Їздив у метро, відмовившись від службової машини, незважаючи на нестерпні болі в нозі. Не любив зайвих балачок навколо своєї персони.

Помер він 22 травня 1994 р. – рівно через 8 років після тієї фатальної пожежі на атомній станції, наслідки якої вирішили усе подальше життя Максимчука. Поховали Володимира Михайловича на Митинському цвинтарі поруч із меморіалом пам’яті жертвам Чорнобиля. Люди казали, що навіть Брежнєва не проводжали в останню дорогу із такими почестями. Прибули делегації з 15-ти країн світу, весь московський транспорт на хвилину припинив рух. На цвинтарі було море народу. Над цвинтарем зробив прощальне коло вертоліт пожежної охорони. Шум його двигунів перекривали залпи зброї.

Дружина стала вдовою, а неповнолітня донька Марічка залишилася без батька.

– Якось у розпачі я дорікнула Володі: «Невже ти не міг послати у вогонь кого-небудь замість себе?» – зізнається сестра Валентина. І зустрілася з таким красномовним поглядом брата, що злякалася. «Як ти можеш так говорити, Валюшо? Мені було майже сорок, а інші молоді і зелені хлопці ще й життя не бачили. Хотів уберегти їх від загибелі. І не шкодую за цим».

Ім’я Максимчука носить одна з пожежних частин Москви, пожежний катер управління державної протипожежної служби Москви. Указу Президента Російської Федерації від 18 грудня 2003 р. він, звичайно, не читав і не бачив. А саме цим указом Володимир Михайлович Максимчук посмертно став «Героєм Російської Федерації» – за мужність та героїзм, проявлені при виконанні спецзавдання у Чорнобилі.

Зараз в усьому світі гасять подібні пожежі на атомних об’єктах за методом Максимчука.

Микола РОТМАН