31-річний тернополянин Максим Грищук змінив прокурорське крісло на бронежилет і автомат.

Більше року він провів на Сході — мужньо захищав Донецький аеропорт. За це його представили до нагороди орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня. Більше місяця тому Максим повернувся додому і помалу звикає до мирного життя. 23 жовтня у нього був перший після служби в АТО робочий день.  Максим займається справами неповнолітніх у міській прокуратурі Львова. Днями приїжджав до Тернополя, щоб відвідати батьків.

– Максиме, більшість чоловіків намагаються «відкосити» від мобілізації, ви ж навпаки, попри високу посаду, попросилися на Схід добровольцем…

– Це – моя країна, тут живуть мої діти. Нині на нашу землю прийшов ворог, тому треба її захищати. Я б не хотів, щоб мені було соромно перед моїми дітьми, коли вони запитають, що я робив, коли в Україні була війна. Рішення піти добровольцем у мене визріло після анексії Криму, однак у військкоматі мене відразу не взяли. Мусив через місяць знову туди йти. Аж торік, у серпні, отримав повістку. Упродовж двох місяців проходив вишкіл на Яворівському полігоні. Хлопці не вірили, що я прокурор, дивувалися, запитували, чи я часом у такий спосіб не тікаю від люстрації, але потім звикли, навіть позивний у мене був «Прокурор». Свого часу я дуже багато військової літератури прочитав. Навіть хотів вступати до військового училища, але потім передумав.  Прочитане мені дуже стало у нагоді в АТО. Адже без розуміння тактики бою там дуже важко, особливо у скрутних ситуаціях.

– Скільки разів доводилося бути за волосину від смерті?

– Страх на війні завжди є, але у мене чомусь було внутрішнє переконання, що все буде гаразд. Окрім того, на Сході я дізнався приємну звістку, що вдруге стану батьком, тому це додавало стимулу вижити. А за волосину від смерті я був двічі. Обидва рази – у Донецькому аеропорту, у складі 80-ої окремої аеромобільної бригади. Перший раз – 8 січня, коли мене обстрілювали на спостережному пункті. Тоді я фактично залишився сам на  сам з ворогом.  Від пострілів у мене аж дихання забивалося, підкошувалися ноги, але вдалося опанувати себе і я почав відстрілюватися, чим і врятувався. Іншого разу, це було 20 січня, я вибіг на ротаційна зміну, не вдягнувши бронежилет, і за кілька метрів від нас розірвалася міна. Від несподіванки ми аж поприсідали…

– Кажуть, на війні атеїстів немає…

– Коли по тобі стріляє танк чи артилерія, тобі нічого не залишається, як молитися. Бувало, промовляв «Отче наш» і рахував, загинаючи пальці, до наступного пострілу, після шести лунав новий вибух. При собі завжди носив іконку, яку дала перед від’їздом дружина. Думаю, її молитви мене повсякчас оберігали.

– А як Вікторія поставилася до того, що йдете воювати?

 –  Звичайно, була проти, як і всі жінки, які хвилюються за своїх чоловіків. Однак потім змирилася. Я щодня намагався їй зателефонувати, сказати, що все гаразд. А те, що воюю в Донецькому аеропорту, не говорив… Не хотів, щоб Вікторія хвилювалася, та й у її стані це могло бути небезпечно.

– Чию смерть в АТО ви найважче пережили?

– Це окрема тема… Я був на Яворівському полігоні, коли дізнався про смерть мого товариша Віті Гурняка. Тоді я зрозумів, що війна підкралася до мене впритул. Коли гинуть найближчі друзі – це найважче. Мені довелося переносити в мішку тіло мого товариша Любомира Подфедька, ми служили в одній роті… У такі моменти світ зупиняється. Ще сьогодні він з тобою говорив, ви ще жартували, а за мить його не стало… Мене дратували написи на дверях помешкань: «Здесь живут люди»,  адже ці «люди» самі накликали війну і тепер через них гинуть побратими.

 –  Про що мріяли, коли закінчували службу в АТО?

– Найбільше хотілося поїхати в Карпати, піти у гори. Цього тепер дуже бракує. Але поки що нема як здійснити цю мрію, може, випаде нагода на новорічні свята.

– Важко тепер звикати до мирного життя?

– Помалу звикаю, хоча й досі сниться війна… Намагаюся постійно гнати від себе неприємні спогади. У цьому дуже допомагають донечки – 2-річна Анна та Оля, якій нещодавно виповнилося чотири місяці. На війні все простіше, там усі щирі, відкриті, адже кожен знає, що за хвилину тебе може не стати. А тут дехто застосовує подвійні стандарти, може обмовити за спиною… Там вбивають, а тут працюють, відпочивають, веселяться, наче війни нема. До роботи знову важко звикати.

– Прокуратуру вважають однією з найкорумпованіших державних структур. Як гадаєте, чи легко зламати стару систему? Особисто вам давали хабарі?

– Думаю, це важко, але можна. Впродовж 25 років ми жили за однією системою, а тепер її водночас зламати дуже важко. Звісно, побороти корупцію необхідно, та якщо в країні не відбудуться зміни, виникає питання, за що тоді стільки хлопців полягло?  А щодо хабарів, то їх пропонували ще на початку моєї кар’єри, але я всіх виганяв з кабінету.

– Як особисто вас змінила війна?

– У мене ще більше загострилося відчуття справедливості. Особисто по собі змін особливо не помічаю. Дружина каже, що став трохи іншим. Сподіваюся, що не жорсткішим…

Джерело: ternopillive.com.ua