Мандрівка в Зелений Гай на Тернопільщині і мідна штольня
Жежава – жива вода На початку ХХ століття, як кажуть «за Польщі», на Тернопільщині добували мідну руду. Про поклади міді над Дністром відомо давно. Однак, в наукових роботах ніде не згадується, що між селами Зелений Гай та Іване-Золоте є штольня.
Щоб знайти вхід у мідне підземелля Дністровського каньйону, прямуємо на південь в Заліщицький район.
Від Заліщик до Зеленого Гаю 7 км на північний захід. З райцентру ходить маршрутка кілька разів вдень. Можна добратися й автостопом.
Село невелике, близько 600 мешканців. Свою теперішню назву отримало в 1950 році. До того століттями називалося Жежава. У місцевому фольклорі походження назви пояснюється легендою.
– За переказами, прийшла в село якась жінка і померла. На очах людей ожила, і люди почали говорити «вона же жива», – розповів про походження назви села директор Заліщицького районного краєзнавчого музею Віталій Каспрук.
Подібну легенду розповідають в селі.
– Ніби йшов чоловік, йому стало погано та й вмер. Чоловіка скропили водою і він ожив. То почали говорити, що в селі є жива вода, – каже місцева жителька пані Любов Хом’як.
Поблизу села в лісі, якраз в сторону мідної штольні, є джерело. Вважається, що має великий вміст срібла. Місцевий хлопець, старшокурсник географічного факультету Ярослав Хом’як не раз проводив екскурсії приїжджим туристам. Про цікаві місця навколо села знає багато.
– У тому джерелі багато срібла і різних мінералів. І навіть за часів радянського союзу, 85-86 роки, від джерела до села Торське був прокладений трубопровід. Там мали воду розфасовувати. За результатами аналізів казали, що в Тернопільській області такого вмісту срібла у воді нема ніде. Її навіть мали використовувати на спиртзаводах, – розповів Ярослав.
Трубопровід в землі лежить до нині. За словами хлопця, ще кілька років тому над джерелом можна було побачити вихід труби. Але вона вже прогнила. Промислового використання «живої води» з Зеленого Гаю так і не було.
Джерело знаходиться над яром, що веде в долину Дністра. Стежки до срібної води вже й не помітно. Тепер рідко хто сюди приходить, хіба-що звірина, сліди якої помітні на снігу.
Вибравшись з яру на узлісся, прямуємо далі до каньйонів Дністра.
Штольня в каньйоні Дністра і села, які стерли з землі
Ліс в Зеленому Гаю називають Стінкою, від нього тягнеться польова дорога до Іване-Золотого. Відразу за лісом розкриваються краєвиди на Дністер, Прикарпаття, та село Іване-Золоте. Частина його хат на горі, яку називають Івановою, частина в долині річки.
– Літом з Іванівської гори колись займалися дельтапланеризмом. Але в нас вітер швидкий, буває поривами, тому всяке могло бути… І вже не приїжджають сюди з дельтапланами, – каже місцевий гід.
Зимою, коли сніг, важко спустись до штольні. Вона відразу за лісом на схилі обриву. Входу зі схилу не видно. Ярослав Хом’як каже, що поляки не надто надали значенню покладам міді. Штольню заклали в міжвоєнний період, але масштабних розробок не робили і за якийсь час законсервували. Причина – малі поклади руди.
Спуститись за сухої погоди туди можна, щоправда грот штольні незначний. Проте невідомо чи за стінами гроту ще тягнуться тунелі. Штольню час від часу навідує місцева молодь заради екстремальних відчуттів.
У Заліщицькому краєзнавчому музеї є експозиція корисних копалин району. Серед іншого, на виставці показаний мідний пісковик – камінь з вмістом руди, зібраний поблизу Іване-Золотого.
«Прояви міді виявлені в районі сіл Устечко, Іване Золоте, Хмелева, Червоноград і м. Заліщики. Площа виявлених мідепроявів – близько 50 кв км», – так згадують в Інвестиційному паспорті Заліщицького району, створеного відділом економічного розвитку та торгівлі Заліщицької районної державної адміністрації.
Крім того, недалеко штольні за якихось 100-200 метрів в сторону Іванової гори є водоспади.
– Ці водоспади невеликі, але вони гарні тим, що падають так як стіною прямо з обриву. Їх там багато, а вода б’є джерелом з каньйону. Зараз вони замерзлі, їх важко здалеку побачити, – продовжував опис місцевих краєвидів хлопець. – Ходіть, є ще місце, де печера, вам покажу.
До печери, яку в Зеленому Гаю називають Гнилою скелею, вертатися тим самим шляхом, що прийшли. Вона знаходиться в лісі «Стінка». У науковому світі Гнила більш відома під назвою Татарка. Печера невелика, була схованкою для українських повстанців. Тут кілька безіменних героїв загинули.
У 1996 році виміри в печері проводила Південно-Тернопільська археологічна експедиція Заліщицького відділу Тернопільського обласного краєзнавчого музею.
«У 1944-1946 роках кам’яне підземелля служило місцем переховування вояків УПА. У 1946 році первісний вхід в печеру висаджено в повітря», – пише Василь Олійник в описі експедиції, що видана в книзі «Археологія Тернопільщини».
Разом з тим, науковці дослідили, що печера свого часу слугувала схованкою від набігів монголів і татар. Поруч входу знайдено багато уламків посуди ХІІ-ХVІІ століть.
– Он на тому полі колись було село Пожирниця. Коли монголи йшли на захід, то село спалили, – зауважує Ярослав Хом’як.
Пожирниця не єдиний населений пункт, якого стерли з лиця землі. Від Зеленого Гаю на захід до Дністра тягнеться стара дорога. Вона вела через Червону долину до хутора Берега. Від хутора до села Городниці Івано-Франківської області була переправа через річку.
Переправа перестала існувати в середині минулого століття, коли «більшовики» виселили увесь Берег.
– Людей пересилили після війни. Бо казали комуністи, що бандерівцям помагають. А сама переправа була великою, вози навіть переїжджали.
Зараз тут, де був хутір, хащі і верболози. Переправи нема, як нема навіть сліду від хат. Лише про те, що тут проживали люди, нагадує придорожній кам’яний хрест.
Стара церква Вертаємося назад в Зелений Гай. Село відоме ще своєю дерев’яною церквою Святої Параскеви. Датується спорудження 1784 роком. Однак, Ярослав каже, що може бути ще старішою, бо перенесена з іншого місця села.
– Дах церкви колись був оббитий гонкою. Але десь «за Польщі» її перекрили бляхою. То через те ЮНЕСКО відмовилося її взяти під опіку і віднести до світової спадщини.
Костелу в селі не було. Римо-католики відправляли свої літургії в невеликому храмі, що тоді був поблизу цвинтаря, а зараз могили уже обступили.
Цікавинкою храму є те, що в його підземеллі живуть змії. Ховаються на зиму.
За розповідями місцевих, у 30-х роках в селі жив пан Лукасевич. Його мама дуже любила доглядати за квітами. Тож насадила поле мальв. Кажуть, що літом, коли цвіли мальви, з’їжджалось багато панів. За одно і на краєвиди дивились, що біля хутора Берега чи туди, де мідна штольня.
Потім на місці того маєтку був колгосп. Якщо дивитися з колгоспного горба на південь, то між двома горами є долина. Саме по цій долині тягнеться межа між Прикарпаттям і Буковиною, а вже Дністер є межею Галицького Поділля.
155 квадратних кілометрів на заході села належать до Жежавського ботанічного заказника. Ця територія якраз охоплює місце, де срібне джерело, мідна штольня, печера Гнила, скеля-Татарка. Заказник у свою чергу належить до національного природного парку «Дністровський каньйон». Тож будь-які промислові роботи тут заборонені, а значить штольню вдруге поглиблювати не можна.
Це підземелля не тривожили сотню років. Хтозна як там було. Документальних свідчень наразі не знайдено, але вони можуть бути в архівах Польщі.
Срібне джерело.
Краєвиди Дністра. Іване-Золоте (Тернопільська обл.).
Ярослав Хом’як – студент ТНПУ.
Мідний пісковик. З експозиції Заліщицького районного краєзнавчого музею.
Внизу лісу Стінка над Дністром вхід у печеру Татарка (Гнила скеля).
Кам’яний хрест, який встановлений на в’їзд хутора Берег кілька століть назад.
Стара дорога до хутора Берег і до переправи на Прикарпаття.
Церква Святої Параскеви в Зеленому Гаю.
Храм на цвинтарі.
Всередині храму.
Захід сонця над Буковиною і Прикарпаттям. Внизу колись було Жежавське озеро пана, справа було поле мальв.
Назарій НАДЖОГА
Фото автора
До читачів.
Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.
Тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.
