Залізці, очевидно, не з тих місць, про які залишаться феєричні спогади, але тут варто побувати. Може, не так заради того, що там є, як для того, аби уявити, що було, й просякнутись атмосферою відстороненості й закинутості, полишеності на себе (зрештою, то суб’єктивне, просто тут оглядали здебільшого руїни й залишки).

DSC_7904

Ми з подругою приїхали, коли накрапав дощ, і потім він супроводжував нас майже весь час. Такий собі бонус до настрою, а ще універсальний звуковий супровід.

Від когось я почула, що тут лишилась міська забудова. Зважаючи на те, що перша писемна згадка про Залізці 1483 року, місто мало магдебурзьке право, був замок (1516 року зведення), могли бути і старі кам’яниці. Але їх не було чи майже не було. Натомість у центрі міста натрапили на костел Непорочного зачаття. Красивий та зачинений, зі стрімкими вікнами та делікатною сигнатуркою. Найяскравіша точка - скульптура Матері Божої над входом, а вгорі найголосніша - у піддашші заселились голуби й спостерігали, переговорюючись, за тим, що робилось внизу.

Далі вирушили до Старих Залізців, де, власне розташовані костел і залишки замку. Не без сентиментальності гарна мандрівка ранньоосінніми пейзажами повз став (найбільша водойма Тернопільщини, до речі) й городи.

DSC_7914

Навіть з того, що залишилось від замку, ясно, що колись він був монументальний. Зрештою, можливо, річ у склепінчастих стелях і ребрах каменів - вони завжди діють магнетично, розбурхуючи уяву. Сліди пікніків свідчать, що у місцевих це місце теж викликає особливі сентименти.

DSC_7908

Інакше з костелом святого Антонія XV століття. Якщо руїни замку сприймаються як щось органічне та романтичне, то руїни костелу викликають якісь незручні почуття. Потрапити всередину можна без проблем, а ось пересуватись там важко - стихійна оранжерея серед кам’яних стін - даху більше нема, ніж є, нагорі ростуть дерева, так, що бачиш коріння, така собі сакральна гідропоніка, ага.

І, як завжди, неодмінною частиною мандрівки є бодай невелике, а все ж блукання, така собі ініціація, випробовування на міцність. Замість того, аби просто дійти з точки А у Б, наробили трохи петель, побували на чужих городах, на секунду помислили, аби перейти річку вбрід. Але таки знайшли путь праведний та вийшли на окописько. Поки подруга фотографувала мацеви - дощ саме перейшов із накрапання у помірний та наполегливий - я їла назбирані горіхи. І мушу сказати - то була одна з прекрасних точок мандрівки - сидиш собі під деревом, шумить дощ, поруч траву наминає корова, і почуваєш себе далеко від всього, поглинений спостереженням, заколисаний звуками.

DSC_7905

А далі вже не цікаво - дорога до центру, автобус додому. Так, і вибір наступної точки для подорожі.

Анна Золотнюк

Фото автора