Майстриня з Тернополя Марта Чопик за фахом логопед. Та розмовляємо не стільки про складності і премудрості її професії, а про справу, яка для Марти Теодорівни не менш важлива. Її захоплення, яким володіє бездоганно, - витинанка. Воно давало і дає їй стимул до праці і до життя.  

Ця красива жінка і в свої поважні роки зуміла зберегти особливий внутрішній вогонь, котрий додає тепла кожному, хто з нею спілкується. Саму ж пані Марту вже багато років поспіль вабить світ витинанок, паперової пластики, аплікацій та поезії.

- Коли почалося це ваше знайомство із дивовижним світом паперу, пані Марто?

- Скільки себе пам’ятаю, любила щось вирізувати, малювати, писати. Я народилася серед гір, на Прикарпатті. А там чи не у кожній сім’ї хтось займається народними ремеслами. Я виросла у родині ремісника. Батько був прекрасним ковалем, чудовим майстром, який міг на замовлення зробити будь-яку річ. Не раз бачила, як із звичайного шматка металу народжувались предмети, що потім довго служили людям. Ми виростали у зовсім іншому світі, у ньому були живі казки з маминих вуст, легенди, перекази. З вікном були гори, річка, ліс, трави. Це все давало грунт до фантазії, творчості. Хотілось якось те все передати через малюнок, вишиття, витинанку. Брала до рук ножиці, папір чи стару газету, і починалося народження тобою придуманої казки. Скажу відверто, я завжди займалася витинанками чи створенням певних образів із паперу не задля того, щоб ці вироби десь комусь продати чи виставити “на люди”, щоб похвалили. Просто робила це для себе, згодом – для дітей, внуків.

- Зрештою, захоплення переросло у творчість, якою захоплюється не тільки Ваша родина, а й тисячі людей. Яким чином люди дізналися про ваше хобі?

- Починалось все з подарунків знайомим. Дарувала свої вироби, які їм подобалися. Поступово про моє захоплення витинанками та аплікацією почали говорити, запропонували організувати виставку, деякі роботи помандрували у Київ, за кордон. Спеціально для виставок я ніколи щось не робила. Ото що було у хаті, те й передавала “на оглядини”. Хотіла, щоб у музеях, бібліотеках мої твори були довше, бо де ж у хаті це все тримати? Нема місця… У  Тернопільській міській бібліотеці №2 завдяки її завідуючій Галині Компанієць створила постійно діючу виставку своїх робіт. Сюди щодня приходять десятки хлопчиків та дівчаток. Вони дивляться на мої твори, що постійно поповнюються, приходять самі і разом з  батьками. Дорослі просять навчити дітей робити щось подібне.

- Галина Компанієць розповідала, що діти з нетерпінням чекають зустрічі з Вами, приходять у бібліотеку, де є окрема кімната для занять паперопластикою, - така собі своєрідна кімната Казок.

- Ніколи не відмовляю тим, хто хоче опанувати мистецтво витинанок чи аплікації. Знаєте, це захоплення дуже допомагає у роботі з дітьми, особливо з тими, в яких є певні проблеми з мовою, із вимовлянням певних літер. Адже коли я кажу, тримаючи ножиці і папір, що зараз, діти, “будемо виРізати гаРне чеРвоне небо, у якому летить чоРна воРона”, то дитина, повторюючи ці слова і мої рухи, поступово удосконалює свій мовний апарат. Виробляється певна психомоторика, коли рухи пальців синхронізуються із словесним апаратом дитини.

- Тобто йдеться про певний аспект психотерапії, вірніше, - “паперотерапії”?

- Саме так. Я завжди кажу, що мистецтвом можна зцілити тіло і душу. Бо кожна людина має певну внутрішню потребу якось себе проявити, повідомити оточуючих про своє “я”, свою оригінальність, самобутність, неповторність. І саме малюнок, робота з папером, аплікацією дають таку можливість. Особливо це стосується дітей. Погодьтеся, не кожна дитина може пояснити, що вона думає, відчуває. А за допомогою олівця, кольорового паперу, ножиць перед нами постає цілий світ дитячої уяви. Це ж стосується і дорослих. Наше життя – це суцільні перегони, гонитва за явними і уявними благами. Треба іноді зупинитися, оглянутися, побути наодинці із собою і своїми думками. І щасливий той, хто має якесь захоплення, що дозволяє зняти внутрішню напругу, притаманну усім нам, позбутися певного незадоволення.

- А чому, власне, папір, пані Маріє, Ви вибрали за основу свого хобі?

- Бо папір має особливу властивість. Ось він перед вами – звичайний білий аркуш. А візьміть його, зігніть його раз, потім ще раз, а тоді ось так, зробіть тут і тут надрізи. А тепер розгорніть оце все. Бачите – вийшла сніжинка. Народилася нова річ. Вона має певний настрій, свою енергетику, свій емоційний заряд. Папір, а надто білий має чудесну здатність перевтілення в об’ємні форми. Ось ці мої твори - з білого паперу. Але світло і тінь дають певний образ, багато залежить від спрямування світла на сам виріб.

- Ваші витинанки, аплікації несуть особливе філософське навантаження. Самі назви робіт говорять за себе – “ Опале листя”, “Місячна ніч”, “Музика”, “Материнство”, “Молитва”, “Нова радість стала”…

- А таким є життя зі своїми радостями, болями, добром і злом. Я завжди прагну, щоб кожна робота спонукала до певних роздумів, а не просто була красивим образком, затисненим у певні рамки. Власне, хочу, щоб моїм роботам не було тісно у тих рамках, щоб вони ніби летіли до глядача, брали його з собою, будили уяву, викликали нові почуття і відчуття.

- Відчувається, що Ви – тонкий знавець психології людини і природи, вмієте відчути кожну травинку, пташину, хмарку, промінчик сонця, ніжні пелюстки квітів. Цікаво, Ви попередньо обдумуєте певний сюжет, наперед малюєте його на папері, добираєте певне кольорове тло?

- Усі мої роботи – то справа певного настрою. Нема так, щоб я сіла і думала, що би таке зробити? Я просто беру ножиці, папір і вирізаю, і тоді виходять різноманітні сюжети. Більше того, я навіть не дозволяю своїм рідним прибирати оці всі висічки, що залишаються після роботи з папером. Наступного дня я можу перебирати оті паперові залишки і зробити з них окрему картинку. У мене навіть є цілі серії з отаких чудернацьких висічок, які спеціально не вирізувала, але які стали основою для окремих робіт, що живуть своїм життям.

- Направду треба володіти неабиякою уявою та мистецтвом творчої лаконічності, щоб народжувались такі довершені роботи…

- У мене рідко коли буває, щоб я щось почала різати ножицями, а тоді переробляла. Кожна лінія, кожен згин – неповторні. Як є, так є, нічого не треба поправляти. Це як в художника – мазок пензля один, а вже інший рух зовсім по іншому сприймається. А штучно щось поправляти, допрацьовувати, вважаю, не потрібно. Робота має бути легкою, як подих, як політ птаха.

- До речі, у Ваших роботах – багато птахів, квітів, дерев, а ще – різноманітні обриси зірок, Сонця, Місяця. Це що – намагання підкреслити єднання людини і природи?

- Не намагання, а, власне, - підкреслення того, що людина є частинкою Природи. І її єство - у природі, кожна частинка її у тому мікро - та макро Всесвіті, що нас оточують. Як можу, передаю через папір могутню силу Природи, увесь колорит навколишнього світу, наше місце у цьому вселенському вічному русі, його вплив на людську природу, стосунки між людьми, між чоловічим та жіночим началом.

- Цими вічними темами пронизана й ще одне Ваше захоплення – поезія. Видали близько двадцяти ілюстрованих власними роботами збірочок своїх віршів, більшість з яких – для дітей. Вас, як майстриню, поетесу не раз запрошували до участі у передачі “Надвечір’я”, маєте низку відзнак, що свідчать про Ваш самобутній талант… 

- Я зараз переживаю “третю молодість”. Саме так. Бо перша – коли тобі 25, друга, коли маєш 50, а третя, коли тобі 80. Все сприймаю філософськи. Узагалі, коли понад двадцять років тому пішла на пенсію, то захоплення аплікацією завжди йшло поруч із захопленням поетичним словом. Перша збірка “Це потрібно мені для життя” вийшла у 1995 році. А потім одна за одною почала видавати дитячі книжечки-розмальовки, збірочки для дошкільнят та молодших школярів. Деякі мої твори покладені на музику. Спочатку писала для своїх внуків, а їх у мене п’ятеро, потім – для більшого дитячого загалу. Шукаю меценатів і таки знаходжу добрих людей, які хочуть, щоб жила дитяча українська поетична книжка.

- Марто Теодорівно, десь на початку 90-х років, коли у Тернополі в художньому музеї демонструвалася Ваша перша виставка аплікацій та витинанок, я запитав про Ваше життєве і творче кредо. Тоді, пригадуєте, Ви відповіли: ”Вміння тішитися гудзику”. Цей постулат не змінився для Вас через отой відтинок час?

- Ні, вміння, мистецтво тішитися гудзику, саме “гудзику”, а не “гудзиком” або “сонцю” чи іншим речам, які тебе оточують, допомагає жити. Тут “гудзик” – як образ. Тобто - тішся, радій, що маєш гудзик чи щось інше. Хочеш більшого - працюй, твори, дерзай, шукай собі розраду у тому, що тебе гріє. Май своє захоплення. І нехай воно буде для когось дивним, не звертай уваги на це. Спіши жити. Радій життю. Живи так, що ніби сьогодні увечері має бути друге пришестя Ісуса і ти має стати перед ним і прозвітувати про свою пройдену дорогу. Тож тішся гудзику – маленькому символу чогось, що ти маєш. А кожен з нас бодай щось, а має. Для усіх же - сонце і місяць, день і ніч, радість від світанку і вечірньої зорі, вранішньої роси і співу солов’я. Тож тіштесь гудзику. І не нарікайте на життя. Шукайте у ньому прекрасні миттєвості, бо їх є багато. Тільки треба бачити їх…

… Я йшов зимовим, цьогоріч безсніжним Тернополем і думав про майстриню. Здається, зрозумів, що хотіла сказати Марта Чопик назвою однієї із своїх поетичних збірок, “Чому в душі вогонь не гасне?”. Не гасне, бо в окриленій душі завжди є вогонь. Такою і є добра душа пані Марти.

…Несу з собою, як дарунок, велику сніжинку, що при мені вирізала із білого паперу Марта Теодорівна.                                     

Олег СНІТОВСЬКИЙ                                                                                           

Фото автора і з домашнього архіву Марти Чопик.