«Мій досвід в Тернополі навчив мене любити всю нашу країну, цінувати безпеку та спокій рідних. В якому саме місці України це буде — вже не таке важливе питання, як могло здаватись раніше». Project Manager Андрій Семешкін ділиться своїми враженнями від вимушеного переїзду всередині України. Свою історію він розповів на сайті найбішої IT-спільноти України DOU.

Привіт! Мене звати Андрій Семешкін, я Project Manager у ІТ-компанії. Родом з Харкова, але 24 лютого 2022 року вимушено переїхав до Тернополя з сімʼєю. За цей рік встиг збагнути і відчути різницю між двома містами, порівняти життя там і тут, тому хотів би поділитися своїм досвідом. Адже Харків з мільйонним населенням до війни та порівняно невеличкий Тернопіль — це міста з різною атмосферою та стилем життя, – розповідає чоловік.

За словами Андрія, ще не всі ще знайшли собі постійний «новий» дім, тому він сподівається, що ця стаття, можливо, стане в пригоді тим, хто ще шукає для себе місто для релокейту.

Напередодні вторгнення. Або як ми поїхали з Харкова

Напередодні повномасштабного вторгнення у моєму оточенні було багато чуток та обговорень головного питання: буде напад чи ні? Звісно, ми з дружиною і наша родина не дуже переймалися, бо, як і більшість українців тоді, просто не вірили в подібне, але активно слідкували за цією темою.

Компанія заздалегідь пропонувала фінансову підтримку процесу переїзду на захід України всім співробітникам, але це було більше як план «Б» на «чорний день». Не дуже хотілося все кидати на невизначений період часу, піддаватися істерії, саджати сімʼю в машину та їхати в невідомість.

Вирішальний момент, як і для більшості з нас, трапився саме в перший день повномасштабного вторгнення. Ми прокинулись від дзвінків рідних посеред ночі, витратили ще декілька годин для того, щоб в це повірити, усвідомити та почати діяти.

Початковим планом було зібрати необхідні речі, доїхати до моїх батьків, які живуть поруч, та слідкувати за новинами. Поки пакував речі в машину, на рівні колін відчував вібрації від вибухів.

Дорога на захід

Коли початковий план виконали, вже була десь 9 година ранку. Якраз в цей час зʼявились перші новини про ворожу техніку на обʼїзній Харкова. Це був вирішальний момент, тому ми сіли в машину з моїми батьками, дружиною та 9-тимісячною дитиною і вирішили спробувати рушити на захід країни.

Чому спробувати? Тому що на той час вже було багато чуток, що з міста не випускають. Проте, нам пощастило.

Дорога була дуже важкою, адже я був водієм-початківцем і їздив лише на невеликі відстані, не більше 100 км за одну поїздку. Забігаючи наперед, довелось проїхати близько 1,100 км за 23 години.

Величезні затори на виїзді з міста та ще більші потім — від центральної частини нашої країни. Багато ДТП з летальними наслідками, адже на фоні стресу та втоми водії втрачали контроль над своїми автівками.

Пошук безпечного місця

Від початку планували їхати в Івано-Франківськ. Поки були в дорозі, дружина шукала знайомих, хто готовий нас тимчасово прийняти, та радилась де, куди краще. Таким чином визначили, що в Тернополі майже нема критичної військової інфраструктури, а значить прилітати туди не мало б нічого від росіян.

Ближче до вечора домовились з батьками наших знайомих про тимчасову зупинку. Це якраз була Тернопільська область. Через декілька днів поїхали далі, в інше село, де знайомі знайомих були готові нас розмістити в себе. Вирішили перші декілька місяців перечекати саме в селі, бо боялись обстрілів. Також можна додати на користь проживання там те, що постійні повітряні тривоги в місті не додавали б нам спокою.

Після двох місяців життя в селі ми почали вже відчувати загальне покращення морального стану та думками вирушили в напрямку життя у місті. Звісно, у Тернополі, бо там вже зʼявилися знайомі, та і один з моїх тиммейтів теж мав ті самі думки. А разом воно вже й веселіше.

Також ми розуміли, що вже дуже хочеться повернутись в більш звичне середовище, де можна займатись активним розвитком з сином, та й побут з ним же буде трохи простіший, ніж у приватному будинку.

Чудовим чином знайомі одного з мешканців будинку, де нас прийняли, мали вільну квартиру на Дружбі. Тож в один з разів, коли ми відвідували Тернопіль, вирішили одразу подивитись цю квартиру. Ми просто закохались в неї, коли побачили ціну, простір та розташування біля затишного парку. Крім цього, господарі також були дуже приємні. Тож, рішення про переїзд ми прийняли швидко.

Життя в Тернополі

Перші тижні були про облаштування нового побуту, прокладання звичних маршрутів до цікавих закладів і торговельних центрів, вивчення потрібної номенклатури на кшталт прихованих парковок в центрі (яких, до речі, досить багато).

Повернутись до життя у великому місці було дуже приємно, Тернопіль швидко прийняв нас і все навколо сприяло тому, щоб дуже швидко звикнути до цього міста та комфортно почуватись.

Перші місяці в Тернополі, як, втім, і пізніші, можна сміливо назвати дивовижними! Свіже повітря, приємні люди, значно приємніші ціни, ніж в рідному місті. Був так приємно вражений, що навіть моя команда, коли дійшло до вибору локації нашого тимбілдінгу, проголосувала за Тернопіль.

Ще з цікавого — нарешті спробував кінезіологічні вправи. З нашим пасивним способом життя це дуже корисно, адже є можливість свідомо та під наглядом експертів правильно тренуватись. Також Тернопіль став першим містом, де я вирішив стати донором крові.

У Тернополі Андрій вперше став донором крові

Розвиток ІТ-спільноти

Поки ми обживалися в новому для себе місті, в листопаді компанія відкрила повноцінний офіс у Тернополі. Це було важливо для мене з кількох причин. По-перше, офіс став порятунком у часи відключень світла. Скаржитись тут банально нема на що, але працювати в таких умовах дуже важко. Тому безмежно це ціную та вдячний.

По-друге, це живе спілкування та нові знайомства, які допомагають адаптуватися.

Офіс допоміг краще роззнайомитися з колегами, знайти нових людей. Так цей період для мене асоціюється з теплою спільнотою, активною практикою української мови, різними внутрішніми подіями.

Наприклад, вперше був на дні компанії саме в Тернополі. Також, тут отримав можливість дати офлайн-виступ — мав честь поділитися своїм досвідом на події для проєктних менеджерів «Однодумці», яку організовував SoftServe. Були дуже цікаві питання і класний досвід взагалі. Загалом наразі я час від часу даю лекції студентам в Тернопільському ЗУНУ.

Ціна життя в Тернополі

Жити в Тернополі — не дуже дорого. Стосовно цін на житло, з того що бачу та чую від знайомих, за $250-400 можна знайти 1-2 кімнатну квартиру з файним ремонтом та умовами.

Якщо ділитись улюбленими місцями, то «The River» та «На Небі» — мають високий рівень сервісу, але ціни на рівні довоєнних харківських, які є трохи високуватими для Тернополя. «Файне місто Тернопіль», «Ковчег», «Старий млин» трохи дешевше та простіше, але кухня у всіх закладах чудова. Є купа місць з крутезною шаурмою, в центрі дуже смачне морозиво.

Деякі медичні послуги або такі забаганки як IMAX екрани при великому бажанні можна знаходити в більших містах поруч, але для мене це дрібниці.

Повертатися не можна залишитися

Тернопіль зараз для мене став звичним та рідним. Все досить близько і це дуже зручно з маленькою дитиною. З безперечних плюсів — приємні люди, доступні ціни, чисте повітря. У кожного міста є й свої мінуси, але під час воєнного стану, як на мене, їх тут просто немає.

Точно планую залишитися в Тернополі на довше. Мати таких «дивних» створінь росіян сусідами — небезпечно. До Харкова може добивати навіть артилерія. Знаю, що значна територія області ще замінована, що теж небезпечно. Інфраструктурні питання також залишаються, як-от опалення та інше.

Мій досвід в Тернополі навчив мене любити всю нашу країну, цінувати безпеку та спокій рідних. В якому саме місці України це буде — вже не таке важливе питання, як могло здаватись раніше.

Фото DOU