Їх вітали Відень, Варшава і Прага. Знаменитий стоголосий хор о. Йосифа Вітошинського із села Денисів, про славу якого писала майже вся західноєвропейська преса, вперше у Галичині виконав пісенний твір «Ще не вмерла Україна». 

Поряд з іменами Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького до першопробудників духовної культури на Західній Україні по праву відносимо й ім’я о. Йосипа Вітошинського. Як уславлена «Руська трійця» увійшла в історію, видавши українською мовою славетну «Русалку Дністрову», так о. Вітошинський у другій половині ХІХ століття створив у тогочасній Галичині, в числі перших, великий хор і ділом доказав, яка мелодійна та пісенна наша мова.

Цей пристрасний ентузіаст культури народився на Станиславщині 1838 року і був дев’ятою дитиною у сім’ї священника о. Сильвестра Вітошинського. Дорогу до світла знань він торував, навчаючись у гімназіях Чернівців, Перемишля, Самбора та у Львівській греко-католицькій семінарії. Допитливий студент зблизився з багатьма тогочасними представниками творчої інтелігенції. Ще будучи гімназистом, Йосип Вітошинський захопився мистецтвом співу, яке опановував від диригентів гімназійного й кафедрального хорів – Л. Седляка та Ф. Лоренса. А під час навчання у Львові знаходимо відомості у пресі, що крім інтересу до співу, він відзначився і добрим голосом та організаторськими й диригентськими здібностями. Як один із кращих співаків, Йосип Вітошинський невдовзі заприятелював з Н. Вахнянином, Й. Савчинським, о. Боревичем, диригентом Бохеньским, котрі організувалися у хоровий кружок і під час канікул із публічними концертами їздили від села до села, славили українську пісню. Це була перша мандрівна стежина, яка вивела о. Йосипа Вітошинського на велику артистичну дорогу. З «Хроніки Львівської семінарії» довідуємося, що Вітошинський був активним членом студентського духового оркестру, керованого О. Лаврецьким, організатором відновлення музично-декламаційних вечорів семінаристів. І на першому з них хор під керівництвом Йосипа Вітошинського виконав в’язанку українських народних пісень, а його побратими по духу декламували поезію Тараса Шевченка, Миколи Устияновича, Сидора Воробкевича… А вже у два останніх роки навчання Йосиф Вітошинський керував студентським хором. Свій перший хор, після висвячення 1864 року, о. Йосип Вітошинський організував у Зарваниці і управляв ним упродовж 1864–1867 рр. Та найвищих висот у культурно-громадській діяльності досягнув у селі Денисові, що на Козівщині. Відомо, що 1868 року у Львові було закладено читальню «Просвіта». А другими після Львова, зусиллями о. Йосипа Вітошинського, «Просвіту» організували у себе денисівці (1870 р.), а також перший чоловічий селянський хор, який поступово переріс у мішаний. Хор цей співав із нот, а диригентом його був згадуваний священник. Демонстрував він своє пісенне мистецтво переважно у більших містах Західної України. У його репертуарі була понад сотня творів композиторів Д. Бортнянського, М. Лисенка, І. Лаврівського, М. Вербицького, А. Вахнянина, М. Рудковського, В. Матюка, О. Нижанківського, С. Воробкевича, а також отця Вітошинського. До речі, пісенний твір «Ще не вмерла Україна» вперше було відтворено хором о. Й. Вітошинського у селі Денисові, а вже згодом його виконували цим же колективом на масових заходах в інших населених пунктах Галичини. На концерті у Львові віденські знавці співу підозрювали, що в хорі беруть участь оперні артисти, одягнені у селянський одяг. Тодішня преса писала: «Денисівські драбинясті вози із співаками, одягненими в сіраки, вітали Відень, Варшава і Прага». Не помилився сучасник, бо справді про славу хору писала майже вся західноєвропейська преса. Безперечно, що це не залишилося поза увагою ясновельможного цісаря. Він вирядив свого сина Рудольфа, щоби той ознайомився із мистецтвом і побутом тих людей, які жили на «східних кресах» підвладної йому Галичини. Готуючись до зустрічі наслідника австрійського престолу архикнязя Рудольфа, Тернопільська міська управа створила оргкомітет. Його очолив власник маєтку в селі Вікно, що біля Гримайлова, Владислав Федорович, а секретарем – педагог, учений і громадський діяч Олександр Барвінський. Для привітання почесного гостя, оргкомітет доручив о. Йосипу Вітошинському з Денисова та о. Амвросію Крушельницькому з Білої організувати хор. «Хто мав нагоду вправляти селянський хор до виконання поважного твору такого роду, як кантата, а відтак ним управляти під час єго виконання, сей зрозуміє, яку трудну задачу мали оба диригенти – вивчити стоголосий хор, зложений із кільканадцяти селянських дружин», писав згодом Олександр Барвінський. Настала урочиста мить. «Місто Тернопіль було святково прибране і приготовлене на приїзд архикнязя. Перед двірцем і вулицями нагромадились тисячі народу. Коли вже смеркалося, а вулиці засіяли рясним світлом, прибув архикнязь Рудольф із свитою і намісником П. Залеським. Після привітань із автономічними, державними, духовними та військовими властями достойний гість подався до Полковничої палати, що при площі Собєського». Коли архикнязь вийшов із палати на балкон, звідусіль залунали оклики «Слава!», а селянський хор під орудою о. Вітошинського відспівав «Народний гімн», кантату, що уклав А. Вахнянин та «Многая літа». Наступного дня високого гостя вітали представники українських товариств. Після того архикнязь у супроводі членів організаційного комітету вирушив до міського парку оглянути етнографічну виставку майстрів і народних умільців із Поділля і Покуття, яку експонували 5 та 6 липня 1887 року, а хор під керівництвом о. Вітошинського проспівав кантату, укладену на честь приїзду гостя та твір П. Ніщинського «Закувала та сива зозуля». Як кореспондент польської газети «Kurijer Lwowski» на виставку прибув й Іван Франко. Газета «Діло» подала написану ним інформацію, що хор цей складався із 122-х співаків. Учасниками його були селяни з Білої, Чистилова, Вороб’ївки, Курівців, Цеброва, Березовиці, Настасова, міщани з Тернополя, а осередок його творили співаки з Денисова, Купчинців і Городища. На виставці в Тернополі віденські гості, фахові знавці співу не вірили, що так мелодійно і професійно співають сільські хористи. А переконалися лише тоді, коли оглянули мозолясті порепані руки аматорів. Гостей надзвичайно вразили, писала віденська преса, високохудожній рівень, колорит мистецтва народу, з яким вони зустрілися. Наступного дня архикнязь Рудольф у супроводі почестей поїхав у село Мишковичі, очевидно, щоб уладнати деякі фінансові справи. У цьому населеному пункті перед його величністю знову виступили денисівські аматори – хор та духовий оркестр. Ознайомившись із таким багатим витвором мистецтва і культури, престолонаслідник австрійського імператорського трону, повернувшись додому, в захопленні почав вивчати українську мову. Це було щось набагато більше, ніж визнання й повага до українського народу та витворів його мистецтва, що до того зробив у межах етикету його батько. У цьому дописі подано лише один аспект із десятків тих добрих діянь, які започаткував та понад чверть століття проводив денисівський священник о. Йосиф Вітошинський. Про все можна дізнатися, побувавши у згадуваному селі, у його краєзнавчому музеї – пам’ятці культури ХІХ століття, в якій колись жив і витав високих гостей наш славний духівник і громадсько-культурний діяч Галичини.