Жителям Тернопілля розповіли про заробітчанок, які хворіють, важко хворіють на «патріотизм».

Вчителі хворіють на серце й на горло. Перукарок болить хребет. А емігрантів чіпається така професійна хвороба як «патріотизм». От виїжджають, акліматизовуються в приязному кліматі – і починають посилено любити Україну, пишуть у blogspot.

Чіпляють на робочий стіл і заставку телефону картинку в жовто-блакитних барвах. На дзвінок ставлять гімн України. Ходять у вишиванках по Нью-Йорку і Варшаві (добре, що тепер в моді етностиль). Хоч вдома вишиванок не мали і на заставці були квіточки і круті тачки.

Це ми, емігранти. Впевнена, що більша половина тих, хто виїхав за бугор, перехворіли (чи ще хворіють) на цю болячку. Коли навіть здається, що ми тут більш українолюбні, аніж українці в Україні. В мене таке було, та ще й донині проявляються залишкові явища. Наприклад, я купила вишиванку, якої ніколи не мала, бо не хотіла.

Ми пишемо на форумах «Слава Україні!». В тих же форумах ділимось впевненістю, що знаємо, як витягнути Україну з «чорної дірки» по аналогії з Швецією. Або ж пишемо, як за кордоном «галімо» і які тут тупі люди. Не те, що наші духовні українці. І як тужимо, і яка в нас любов до України і до садка вишневого коло хати, разом з хрущами.

Нам здається, ми в цьому щирі. І часто так і є. Спробуй не засумувати в незнайомому середовищі. Тому й пишемо.

А українець десь в українському містечку чи селі читає наш форум і його починає нудити. Він щодня живе в тому: болото на вулицях, дорожнеча в магазинах, хамство в маршрутках, корупція з кожної дірки. Це він змагається з тим, що пропонує йому селяві: влада жирує, народ бідує, поліція гірша за мафію. І що з цим всім робити, він теж часом не знає. А тут ще хтось вчить його з-під пальми в Іспанії, як він має любити батьківщину. Або з американським акцентом співає «Ще не вмерла Україна» із сльозами на очах…

Ні, я не пропоную зненавидіти Україну, як тільки перетнемо кордон. Не пропоную також зріктись вишиванок і забути гімн.  Україну справді варто кохати. І того,хто не любить батьківщини - навіть людиною важко назвати.  Тільки, давайте, не будемо дратувати земляків, котрі залишились. Краще, давайте, допоможемо. Хто як може. Без голосних слів і співів. Без показухи. Можна ж це робити тихо і без розголосу. Дати Україні те, чого вона не має: знання, освіта, технології, гроші. Як казала одна відома пані: «Не вчіть мене жити – краще допоможіть матеріально». Мала рацію в цьому випадку.

Або ж – повертаймось додому. І отоді ніхто нам не закине, що ми лжепатріоти.

Я поки-що не готова. Тому й написала те, що написала.