Начальниця медичного пункту першого батальйону безпілотних систем 105-ї окремої бригади територіальної оборони Марія із позивним Багіра пішла до Збройних Сил України добровільно на початку повномасштабного вторгнення. До того вона працювала операційною медсестрою. Коли її лікарню почали готувати під госпіталь, Марія зрозуміла, що її знання та досвід потрібніші там, де тривають бої. Історію жінки розповіли у пресслужбі бригади.

Попри те, що вдома залишалися двоє неповнолітніх дітей, вона вирішила йти до війська. Свій шлях розпочала санітарною інструкторкою, згодом стала фельдшеркою, а на початку 2024 року перейшла на посаду начальниці медичної служби батальйону, яку нині й обіймає.

За словами Марії, найскладніше у роботі медика — не фізичне навантаження, а моральна відповідальність. Два роки Багіра провела на евакуації, чергуючи безпосередньо в районі бойових дій.

Складно тим, що на тебе дивляться очі, які хапаються за соломинку, за життя. І дивляться як на бога, як на рятівника, — говорить вона.

Каже, особливо важкою стала осінь минулого року, коли група бійців батальйону понад місяць перебувала в оточенні. Через постійні обстріли евакуювати поранених було неможливо. Найнеобхідніше — воду, продукти та медикаменти — їм доставляли дронами. У той час потрібно було не лише координувати медичну допомогу, а й спілкуватися з рідними військових, які телефонували в очікуванні новин:

Мусиш підтримати, бо без того ніяк. Дзвонять родичі: «А що, а як, а чого ви не робите нічого?». Хоча з нашої сторони робилося все на той час можливе.

За роки служби було чимало складних евакуацій. Одним із найважчих випадків став порятунок бійця з тяжкою черепно-мозковою травмою.

Тоді вже не розцінюєш, що це військовий чи не військовий. Це просто людина перед тобою, яка хапається за життя, — каже Марія.

Багіра переконана: попри шалене навантаження, підтримка бійців — це не лише про медичну допомогу. Багато військових приходять до медпункту просто поговорити. Іноді саме така розмова допомагає людині витримати пережите:

Я тут для того, щоб максимально полегшити життя хлопцям і максимально допомогти їм не тільки з медичної точки зору, а й з психологічної.

Попри отримані відзнаки, Марія не любить про них говорити.

Нагороди треба давати тим хлопцям, які в окопах. Ми тут для того, щоб вони могли бути там, — переконана військовослужбовиця.

Найбільшою нагородою для себе вона вважає зовсім інше — своїх дітей, які чекають її вдома. Старшій доньці вже 20 років, молодшій — 12. Вони навчилися давати собі раду самостійно, підтримують одна одну та щодня переживають за маму.

Діти і те, що вони здорові — це найголовніше. Оце нагорода, — ділиться військова.

Читайте також: Від операційної до передової: історія військового медика

Багіра переконана: попри шалене навантаження, підтримка бійців — це не лише про медичну допомогу

Фото 105-ї окремої бригади територіальної оборони