Я часто думаю про те, чому наші люди такі некультурні, дбають про тіло, а не про душу, хоча регулярно ходять у храми…

Нам так багато чого треба навчитися, аби змінити себе й світ навколо на краще. Бракує нам людяності, милосердя, вміння поважати думку іншого, ставитися уважно і до ближнього свого, і до братів наших менших. У школах вчать християнської етики – любити Бога й молитися, а ось самої етики й правил поводження не вчать. Скільки разів, бувало, йду біля навчальних закладів, а пройти тротуаром, коли школярі висипали на перерву, неможливо — йдуть, як вівці, матюкаються, на зауваження — хамлять. А в транспорті? Мало хто з молодих поступиться місцем. І що з таких виросте? А ось таке й виросте, як ті водії маршруток — вмикають голосно музику і байдуже їм, що не всі їхні пісні хочуть слухати, а може, й горе в когось. А про те, в якім стані маршрутки, й говорити не доводиться! А в потягу? Сидіння знищені, через вікно дивишся, то мовби світ хтось туманом за-стелив, бо ж так давно їх не мили. І отак глянеш, а там стоїть на пероні хтось і курить, навколо багато людей, але ніхто не зробить зауваження. Чи, може, то для нас вже норма? А спробував би запалити отак у Німеччині… То одразу б отримав чималий штраф, пише vilne.org.ua.

А ще мусимо вчитися відповідального ставлення до тварин. Ніхто того в садках і школах не вчить. Нещодавно у Теребовлі побачила страшну картину. Біля дверей м’ясного магазину стояв собака — худющий, аж світив ребрами, шерсті майже не було, а шкіра вся у кривавих виразках. Коли продавчиня кинула м’ясних відходів, чотирилапий з’їв усе відразу. Без болю та сліз не могла на ту тварину дивитися. Купивши їй попоїсти, пішла до ветаптеки й придбала ліки. Але, побачивши щось не зрозуміле в моїх руках, хвостатий тікав від мене… І як то можна було довести до такого стану тварину! Вигнати на вулицю, не лікувати.

Зате височать у тій же Теребовлі золоті бані церков. Замість того, аби збудувати бодай один притулок для бездомних тварин на район, дають пожертви на будівництво чергового храму чи поліпшення тих, що є. Не зупиняє навіть, коли запальні гульки церковнослужителів показує телебачення чи висвітлює аварію, котру спричинив церковник. Впевнена, люди, котрі викидають собак на вулицю чи знущаються з них, самі не бідні, регулярно ходять до храму.

Уже який день не можу забути того собаку під магазином. Його спухлі, вкриті засохлою кров’ю лапи, погляд сумних очей. Сподіваюся, трапляться йому добрі люди, що допоможуть. Поміркуйте: ніхто не знає, чи завтра ми не станемо такими ж беззахисними, чи не захворіємо, чи не потребуватимемо шматка  хліба, чи не знемічніємо…