Сержант 28-ї окремої механізованої бригади Юрій Філіпович з Одещини став на захист України в перший день повномасштабного вторгнення. Чоловік каже, від зневіри його врятувала жінка з Тернопільщини. Свою історію захисник розповів на фейсбук-сторінці Чортківської міської ради.

Із Чортківською громадою Юрія поєднало одруження молодшого брата Дмитра з жителькою села Біла. Роками дружили сім’ями, їздили один до одного в гості. Але війна все змінила. Юрій пішов до війська у перший же день, брат – трішки згодом. 4 грудня 2022 року Дмитро загинув на Донеччині.

Я у той час воював теж на тому напрямку, між нами було якихось сто кілометрів, але ми так і не зустрілись… Бо військо – це коли ти вже не належиш собі, ти на «робочому місці» 24/7, там по-іншому не буває. Це тут, у тилу, ми о 17 чи 18 годині вийшли з роботи і повертаємось до сім’ї, плануємо відпочинок з друзями. А там, на жаль, такої розкоші у нас немає… Тож побачив я брата вже у могилі, – розповідає захисник.

Під час великої війни Юрій остаточно розлучився зі своєю дружиною. Вона теж військова, медикиня. Чоловік каже, міг взагалі не служити, оскільки у неї контракт із ЗСУ і в них є неповнолітня дитина, але такого варіанту навіть не розглядав.

Що трапилось далі? Розлучення, загибель брата, постійні важкі бої, відсутність ротації… Я був у дуже важкому морально-психологічному стані. Випадково познайомився із мешканкою села Біла Олександрою Савіцькою, у котрої теж загинув чоловік – ось у вас на площі є банер із його фотографією та біографією… І лише вона мене врятувала. Своєю підтримкою, добрим і влучним словом. Я повертався із похорону свого брата знову на фронт, і подумки просив Бога, щоб він допоміг мені не перетнути межу, не перетворитись із людини на звіра, бо стільки у мене було злості та ненависті до ворога, – каже Юрій Філіпович.

Олександра його підтримала, спілкувались у телефонному режимі.

Вона завжди знаходила правильні слова. І з часом я почав відчувати, що вона – моя споріднена душа. І коли я через пів року приїхав у відпустку, ми зустрілись, краще познайомились і зрозуміли, що хочемо бути разом. Станом на сьогодні я збираюсь купити будинок у с. Біла! Так вийшло, що Дмитро, який загинув, звів двох інших людей, – ділиться Юрій.

На війні чоловік починав бойовим медиком розвідувального взводу, потім побачив війну з іншого боку, потрапивши у піхоту. Коли звільняли Херсонщину, сам виявив бажання стати протитанкістом, бо відстань до ворога була досить велика, а війну «рухати» потрібно було.

Зараз, коли нас перевели на східні рубежі, там все зовсім по-іншому. Дуже і дуже важко з логістикою. Все перекрито… Що тільки не доводиться видумувати, щоб привезти їжі, води, припасів на «передок». Багато військових, і про це треба говорити, «пішли у СЗЧ» (самовільне залишення частини). Ми ж південна бригада, і коли нас перекинули на схід, багато хто не захотів воювати на цьому напрямку, бо тут зовсім інша специфіка, багато «ждунів» у селах, які не допомагають нам робити свою роботу. Дуже важко із мотивацією особового складу. А я ж сержант, це власне якраз і моя робота. Девіз «Роби як я, іди за мною». Завжди контролюєш, щоб хтось не загубився, щоб не залишили пораненого, завжди ведеш людей вперед. А люди дуже різні трапляються, – розповідає боєць.

На війні чоловік починав бойовим медиком розвідувального взводу, потім побачив війну з іншого боку, потрапивши у піхоту

Чоловік вважає, що в тилу дуже багато недопрацювань:

Більшість людей живе так, ніби немає війни, ніби вона торкається лише якоїсь певної касти, а не всієї нації. Тому часто буває, що до мене у підрозділ приходять нові люди – дорослі та зрілі чоловіки, які, здавалось би, все мають чудово розуміти та вміти відділяти зерно від полови, а на ділі – все навпаки. Доводиться пояснювати їм, чому і за що ми воюємо, чому саме на цьому напрямку, що таке лопата і що з нею робити. Нам усім треба зрозуміти одне – ворог ніколи і нікуди не дінеться. Якщо ви думаєте, що підете захищати країну тоді, коли ворог прийде у ваше місто чи село – це дуже велика помилка. Тоді вже буде пізно. До війни треба готуватись всім і вже. У нас не вистачає водіїв, вдумайтесь! А ще механіків, операторів, зв’язківців…

Юрій каже, в нього немає права загинути. Бо треба передавати свій досвід, який здобув за 2,5 роки на війні, своїм солдатам. І особливо передати досвід своїм дітям.

До слова, днями Юрію Філіповичу вручили найвищу відзнаку Чортківського міського голови «За честь і відвагу» за служіння народу України, вірність військовій присязі, особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальній цілісності України.

Фото Чортківської міської ради