Сергій Циванюк приїхав на Тернопільщину з селища Димер Київської області, де тривають бойові дії. Кілька днів ховався з рідними у підвалі. Коли ж ситуація загострилася, відправив дружину й дітей, згодом довелося втікати й самому. Дивом прорвався під обстрілами пішки, бо міст поруч підірвали.

24 лютого почалася війна, а вже наступного дня я прокинувся від гуркоту - неподалік сунула велика колона бронетехніки окупантів. Щоб не пропустити її у Димерську громаду, наші підірвали міст через річку Ірпінь, дамбу біля Київського водосховища. Наше селище «відрізали» від автошляхів. Окупанти рушили в напрямку Бучі. Почалися бої. Зникло світло, опалення, вода. Біда в тому, що в нашу громаду виїхало багато киян, бо думали, що там буде безпечніше. А виявилося - навпаки. Наші населені пункти пережили страшне,- згадує Сергій.

Чоловік каже, що у перші дні всі ховались у підвалах, бо були масовані повітряні атаки. Але все ж Сергію Циванюку вдалось разом з родиною покинути зону активних бойових дій.

Зеленого коридору не давали, та ми ризикнули вибратися. Спершу рушили мої дружина й діти, а потім і я прорвався. Взяв лише документи, кота, - з сумом згадує Сергій. - Напад на Україну - це самогубство для росії. В російських військових нема мотивації, хіба помародерити. Та попри це вони чинять страшні звірства. Виловлюють наших людей, кидають у підвали, вбивають... Українські військові дають відсіч, знищують їхні колони, відтісняють. Поступово звільняють наші міста і села. Не знаю, що там у Димері, чи вціліло наше помешкання. У Тернополі нас прихистили знайомі. Не можемо просто сидіти, хочемо бути корисними. Дружина з невісткою плетуть сітки у школі, а я допомагаю фасувати продукти. Вірю в нашу перемогу, - зазначив чоловік.

Фото з допису