Тернопільська художниця Наталія Басараб створила унікальну колекцію живописних творів, картин із пір’я та оригінальних ляльок – копій відомих персонажів.

Роблю крок  в помешкання пані Наталії і зупиняюсь, зачудований: навколо мене, ніби вікна, кілька десятків вікон. У них - обличчя, квіти, натюрморти, частинки неба і сонця, води і землі, людські емоції і пейзажі – фантастичні й реальні, озера й мости… Це - картини, усі стіни прихожої – в картинах. Написані у різних стилях, ці образки навколишнього світу об’єднує одне – відчувається, що вони написані майстерною рукою.

- Пані Наталю, таке розмаїття стилів, така фантазія, просто дивуюся, як це все так своєрідно можна відобразити у художніх образах…

- Малюю те, що відчуваю, чим живу. Живопис, створення картин – це цілий світ мого захоплення, без якого я не можу жити. Починала як декоратор, тому й ота лаконічність й збереглася у моїх творах. Можливо, якась і недовершеність у них є.

- Але, це, напевно, й добре, що споглядання картини дає простір уяві, будить думку, породжує певні асоціації.

- Можливо й так. Я іноді дивлюсь на свої картини, написані раніше і хочеться щось доповнити, щось змінити, але цього свідомо не роблю. Адже ці полотна народжувались під впливом певних емоцій, у певний час, коли був відповідний  настрій і щось змінити у них – то означає намагатися змінити минуле, а хіба це можливо?

- Бачу, ви вдаєтеся до різних технік – є акварельні роботи, тут же – пастель, полотна, написані маслом, акрилом. Чи не важко щораз використовувати іншу техніку?

- Розумієте, коли сідаю за мольберт, то вже знаю, що власне, певний образ варто відтворити саме так – написати його олією чи акварельними фарбами. Все залежить від задуму, від того, що ти хочеш сказати, що донести до людей за допомогою свого твору. Часто використовую техніку імпасто. Широкі, швидкі мазки за допомогою мастихіну, динаміка, рух, немає часу на деталізацію, розцяцьковування кожного листочка чи квітки, усе, як думка, має творитися швидко, як лет птаха, як порив вітру…

- Дійсно, я бачив Ваші, пані Наталю, твори на багатьох виставках. Й можливо і в цьому велика сила таланту художника - зуміти із ,здавалося б, розрізнених кольорових часточок створити цілісну картину. Мене, скажу відверто, дивує діапазон Вашої художньої творчості. От, хоча б, Ваші графічні твори. Отой лаконізм, про який Ви говорили, мені здається, найбільше у них й проявився.

- Щодо графіки скажу, то дійсно, без лаконізму тут не обійдешся. Я часто пишу те, що навколо себе бачила з дитинства в селі, де виросла – квіти, дерева, ліси, літній дощ, зміна пір року. А ще у графічних творах не обходжу оголеного людського тіла. Бо воно – як вершина, навколо якої - сама природа. Тому так часто й переплітаються в моїх графічних роботах людські тіла й квіти-трави. Завжди хотіла за допомогою ліній передати людські переживання, стан душі, А те, що людські фігури часто оголені, то я далека від того, щоб за допомогою олівця, туші чи пензля намагатися зобразити якійсь еротичні елементи. Кажу, що пишу оголені фігури, як часточку природи. Бачу оголену людину красивою, а що більше зображаю жінок, то ж хто, як не жінка може знати сутність того, чий образ відтворюєш?

- Не торкалися ще одного Вашого захоплення – створення картин із …пташиного пір’я.

- Мене завжди зачудовував політ птахів. Й колись, як підіймала загублене пташине пір’ячко, то завжди, розглядаючи його, дивувалась отим чудернацьким орнаментам, лініям, симетрії і асиметрії, підпорядкованим певним законам природи. Не раз прикладала оте пір’я до щоки аби відчути, можливо, мить польоту, високості. А пізніше вирішила із сукупності різного пір’я робити спочатку невеличкі картинки, а потім вже більші картини. Пір’я – чудовий, якщо можна так сказати – живописний «матеріал»…

- …якщо він в умілих руках. Вам вдалося створити цілу колекцію «пір’їнних картин». Вона, ця колекція, наче пір’їнка, випурхнула із Вашої домівки аж у Францію?

- Так, коли свого часу приїжджала до Тернополя заступник мера французького міста Март де Вейр, то вона дуже захотіла, щоб мої роботи із пташиного пір’я побачили у Франції. Отож, вона й запросила мене туди із роботами. Вони тривалий час виставлялися у різних містах. На жаль, деякі з них вже не повернуться до України. Їх придбали французькі шанувальники мистецтва. Кожна така картина – то дні, та що там дні, тижні роботи у респіраторі, бо пух, пір’я вдихається разом із повітрям і може викликати легеневі захворювання, як і алергію, що не раз зі мною було, але не могла покинути це захоплення.

- Як й інше, не менш захоплююче для Вас хобі – створення ляльок?

- Ця справа мене останнім часом поглинула повністю. То дійсно хобі, бо ніякого доходу мені не приносить – тільки певні фінансові витрати і величезне душевне задоволення, яке компенсує їх. Спочатку використовувала пап’є-маше. Ляльки виходили цікаві, але такі, як в ляльковому театрі, щось їм бракувало, «душі», напевно.

 Поступово перейшла на глину. Вона, коли підсихає, іноді тріскає, але зате у глині можна найтонші риси передати.

- І це Вам вдається дуже реалістично. Обличчя, міміка лялькового героя, витончені риси – усе, ніби зменшена у десятки разів копія реальної людини.

- Останнім часом я використовую спеціальні пластичні маси, вони вже не такі крихкі, але на них важче передати дрібні деталі того чи іншого образу.

- А цих образів у Вас зібралося понад півсотні. Відомі кіногерої, казкові персонажі. І кожен має свій, одяг, зачіски, навіть очі – вони, ніби віддзеркалюють внутрішній світ персонажу. 

- Щодо очей, то на перших зразках я їх створювала за допомогою фарб, але тепер добираю відповідні намистинки, так виходить більш правдоподібно. А щоб «одягнути» своїх «підопічних», використовую шматочки матерії, папір, фольгу, усе це після відповідної обробки перетворюється на «вечірні сукні», «капелюшки», «модне взуття».

- Скільки ж часу йде на створення однієї ляльки?

- Важко сказати, бо спеціально це не фіксувала. Але, з перервами – від кількох місяців – до півроку. Я ж роблю це не для продажу, щоб бігом – зробити і продати. Це, повторюю,  моє хобі, тому йому приділяю увагу, коли того потребує душа.

…Мерилін Монро і Луї де Фюнес, Кларк Гейбл й Людмила Гурченко і ще кілька  десятків кіногероїв, вірніше, їхні маленькі копії, виготовлені Наталією Басараб знайшли собі місце проживання у тісненькій квартирі у центрі Тернополя. Але, зрештою, їм, як і їхній «мамі», що їх створила –  тут, серед різножанрових полотен не тісно. Більше того, упевнений,  знайдеться серед них місце і новим персонажам, як от – композиціям «Гола Правда і красива Брехня» за мотивами пісень Володимира Висоцького, ляльковим фігуркам «День і Ніч». Так що, своєрідний, тернопільський варіант музею «мадам Тюссо» має цілком реальний шанс з’явитися в цьому галицькому місті. Бо ж таку красу треба побачити багатьом.

    …Останній фотокадр у квартирі-музеї Наталії Басараб  зробив у ту мить, коли вона вдивлялася у щойно завершену роботу. Назвала її – «День». У казковому вбранні - тендітна фігурка юнака із сопілкою.  Глянув на них двох – саму авторку і її чергове дітище й ніби почув мелодію, що линула із мініатюрної сопілки у витончених юнацьких руках.  Хтозна, може її, цю мелодію  вже давно почула  Наталія Басараб... Бо тільки така  лірична, мелодійна душа може давати наснагу для глибокого захоплення, яким є те, що  творить і що любить вона, Наталія Басараб…

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора та з домашнього архіву Наталії Басараб