«Істина одна на всі віки: «Лікарю, вилікуй себе сам». А тоді даруй здоров’я іншим. Поки людина щаслива - дієва. А вже треба бути матір’ю Терезою чи відлюдником, аби допомагати іншим через власні страждання...», — переконана тернопільська лікарка, художниця, літераторка, композиторка, співачка Наталя Волотовська з Тернополя.

Тому, читаючи, чи то її матеріли на медичні теми, чи то поезії чи романи, чи то розглядаючи художні роботи, відчуваєш непідробний оптимізм та радість авторки. І сам наснажуєшся цим почуття.

Тож нині поспілкувалася із Наталією Волотовською про її творчість та оптимізм.

— Скільки на вашому рахунку виданих книжок? Над чим працюєте нині?

— Всього видано 10 поетичних збірок та два романи. У збірках є і музично-поетичні композиції, присвячені Голодомору та УПА, унікальне музичне обрамлення для яких здійснив композитор Леонід Міллер, а в збірку «Схилюся Україні на плече» увійшли твори на музику різних композиторів (Р. Рудий, М. Болотний, Л. Попернацький).

Нині завершую роботу над ілюстраціями «Рідної абетки». У 2014 році в мене народився малюк – тільки йому хотілося співати, щось розповідати… Події в Україні того ж року не могли не позначитися на тематиці – тому однозначно та впевнено на папір лягли вірші про найважливіші, на мою думку, символи для українця – вишиванку, калину, святого Миколая, Кобзар (як Шевченко чи книжка?) та… еміграцію. Залишається ще зовсім трошки до завершення. Тепер найголовніше – знайти меценатів для народження книжки. Навіть не уявляю, як це зробити зараз, але вже двоє людей зголосились, причому найнесподіванішим чином. Залишається чекати чуда та вірити, що випадковості невипадкові…

unnamпed

— Обшир того, з чим ви працюєте, вражає: ви – і лікарка, і художниця, і літераторка, і композиторка, і співачка. Котре з занять було першим та дало поштовх до розвитку інших?

— Нині важко вже згадати, бо все настільки переплелось… Скільки себе пам’ятаю, мені ніколи не забороняли щось робити, творити (в розумному сенсі цього слова) і завжди підтримували. Малювати дитині на стіні цікаво до певного часу (сміється — А. З.), а потім приходить час ремонту, або килимок можна повісити. Тому, коли наш малюк розмалював стіну, ми спочатку засмутились, а потім посміялись. Звісно, провели роз’яснювальну бесіду, а згодом на стіні мама намалює, мабуть, якусь картинку.

Я завжди мріяла вчитися в художній школі. Однієї неділі з бабусею та подругою поверталися з магазину. Я нагадала про своє бажання. Бабуся запропонувала зайти і запитати про вступ, хоча в душі, певно, сподівалася, що школа буде зачинена, та й вже був жовтень – пора екзаменів минула. Художня школа виявилася відчиненою… Для мене зробили виняток і зарахували на основі моїх малюнків. За тиждень я вже відвідувала омріяний заклад. Хоча тоді навантаження на мене, п’ятикласницю, яка крім того закінчувала навчання у фортепіанній студії, було чимале.

unnaіmed

— Розкажіть, як ваші заняття й захоплення переплітаються та впливають одне на одного.

— Будь-яке творче заняття виникає не лише як потреба вираження особистості, своєрідне психологічне розвантаження, а й як віддзеркалення часу. Також мені подобається творити на задану тематику – це не тільки малюнок на замовлення, а спосіб знайти нові теми, спробувати свої сили в чомусь іншому. Часто люди, коли перед ними зачиняються одні двері, впадають в розпач, і не бачать відчинених. Легко говорити, та тяжко втілювати в життя… Однак, хіба не є помилкою стояти на місці? Ось так, спершу зображуючи світ, мені згодом захотілось про нього розповідати. Так і з’явилися перші вірші, розповіді.

unnфamed

— Читаючі ваші тексти, стає зрозуміло, що ви значну увагу приділяєте психології. Тож розкажіть звідки берете людські історії, як відбувається заглиблення у психологію персонажів?

— Тексти для сайту та газет – це одне. Там моя мета – медичне просвітництво. Ми часто не задумуємося навіть над найелементарнішими речами, наприклад, забуваємо помити руки, чи перевдягнутися, коли приходимо з вулиці. Але ж інфекція повсюди — її не треба панічно боятись, але й давати додатковий доступ в свою оселю не варто.

Психологія мене цікавила завжди. Тому в своїх романах «Рецепт на любов» та «Дружина для Президента», приділяю значну увагу внутрішнім переживанням головних героїв – для того, щоб багато хто міг побачити себе зі сторони і відчути не лише повагу до себе, підтримку, а й знайти сили рухатися вперед.

Що ж до коротких есе-історій… Якби я могла тут зробити оголошення: «Пишіть мені ваші історії, дорогі друзі» я б залюбки це зробила. А так – доводиться ставити себе на місце частково вигаданих головних героїв і уявляти, як би вони прожили певні ситуації. Коли вдається налаштуватися на потрібну хвилю, тільки встигай записувати. Таке враження, що хтось диктує… Свого часу Віктор Женченко, український співак, поет і перекладач, представник Українського фонду культури сказав: «Цій дитині достатньо було б написати тільки вірш про Голодомор і «Доля матері в ХХ столітті». Я в силу свого малоліття не зрозуміла цього, а просто продовжувала писати. Тоді, коли хтось зверху давав знаки… З Небесного верху…

u1nnamed

— Причитала, що свою першу книжку «Наталчина абетка» ви написали в одинадцять років. Що стало причинком до її створення, що нині спонукає до творчості?

— Брала участь у Міжнародному конкурсі «Чарівна книжка» у Дніпропетровську. Випадково побачила, як зацікавлено хлопчик розглядав мою ілюстрацію народної казки «Ходить гарбуз по городу». Відчула, що хочу зробити ще щось для таких малюків – так і виникла ідея «Наталчиної абетки». За рік було створено всі ілюстрації та вірші-загадки, і вона принесла мені «Гран-прі» цього конкурсу. А далі все відбулось як у добрій казці – публікація Тетяни Савків у газеті «Свобода» зацікавила директора видавництва «Богдан» Богдана Євгеновича Будного. Як зараз пам’ятаю день, коли прийшла зі школи і бабуся повідомила мені радісну новину. Я тоді ще не дуже зрозуміла суть слів Богдана Будного: «Хай це буде першою її ластівкою, яку ми випустимо в ім’я України». То виявився дуже сміливий їхній крок – видавництво тільки розпочинало своє становлення і видати 5000 екземплярів саме з такою високою патріотичною і благодійною метою уявити й забути тяжко… Його слова здійснилися – з того часу мені ставало все цікавіше щось писати та описувати, ілюструвати свої твори та інших авторів.

А ось до вокалу прийшла випадково. У школі завжди соромилась виступати в хорі, хоча наш керівник Володимир Михайлович Островський завжди намагався мене поставити десь в першому ряду з моїм тоненьким «дзвіночком». Дізнавшись у серпні, що макет «Абетки» отримав високу відзнаку, я захотіла в подяку підготувати якесь незвичайне привітання для «східняків». Літньої пори непросто було знайти вчителя вокалу, та нині вже народна артистка України Любов Ізотова погодилась мене вимуштрувати. Так і заспівала я у жовтні «Ой піду я до млина» на тисячний зал, незважаючи на протидію режисерки Павліни, яка нічого й чути не хотіла про українську річ, мовляв, конкурс міжнародний, отже має бути щось «міжнародне». Я, тоді 11-річна, запевнила, що виконаю польську пісню а капела. Сама в шоці з себе і нині – побачивши тоді чудову реакцію глядачів, я в душі тупнула ногою і після Zyczenie Шопена заспівала української… Павліна «гасала» внизу перед сценою, думала, відключать мікрофон, але нічого такого не сталося (сміється – А. З.). А після виступу почула багато схвальних відгуків… Ось так, мабуть, в дрібницях повсякденності можна боротись за своє, рідне, українське… Правда, чи успішно, покаже час…

Щодо нинішніх ідей, то це рефлексії часу – народився малюк, і схотілось йому розповісти власні вірші про букви і про все на світі. Я не могла вже просто малювати котиків і песиків, знаючи, що вже пролилась перша кров за національну ідею.

— Як ваша творчість впливає на роботу лікаря?

— Це мій антидепресант, провідник до світла. Це те, що допомагає, навіть не будучи психологом за спеціальною освітою, просто глянувши у вічі людині, зрозуміти внутрішній світ і підказати їй щось. Це те, що допомагає не згоріти, бо робота медика така.

un6named

 — Про художнє і вокальне мистецтво. Чим воно є для вас? Розкажіть трохи і про картини, і про свою діяльність як ілюстратора, співака. Що для вас є найголовнішим у зображальному мистецтві?

 — Можливість шукати гармонію в житті. Баланс між «треба» і «можу». Мені здається, що намалювати можна будь-яку людину, добру людину. Не можна казати, що є некрасиві люди – «взаємокрасивість» по-костенківськи – це передумова виникнення світла, що йде з самих глибин душі. Світла, яке робить її красивою. Тому я із задоволенням малюю обличчя людей і навіть книжки ілюструю реальними людьми – їх стільки в інтернеті й серед знайомих, і всі з задоволенням погоджуються! Свого часу мій вчитель в художній школі, а нині її директор Євген Чопик казав: «Змалювати можна будь-що, а от придумати, по-філософськи поєднати, як це робить Н. не кожен зможе». Завжди мною керує бажання самовдосконалюватись. Купувала книжки на цю тему, радилась із знайомими художниками, зараз взагалі простіше – отримую неймовірну насолоду від споглядання процесу творення ілюстрацій сучасними художниками – Світлана Балюх, Марина Михайлошина, Катерина Дуднік – всіх не перелічити, але в цьому унікальність нинішнього часу – саме життя стає вчителем. Нещодавно брала участь у творчому вечорі Лесі Любарської в Українському домі «Перемога». Найголовніше, мабуть, щоб людина, глянувши на малюнок, сказала «Ой… а добре ж як»!

З чим можна порівняти затамований подих зали, коли слухають вірш про долю матері сьогодення чи пісню про батька в АТО?! Хіба коли відформатуєш випадково карту пам’яті, а далі починаєш все заново – вже впевненіше і уважніше… Хіба, коли тримаєш на руках спляче немовля і долонями відчуваєш, як пульсує його серденько – неймовірна відповідальність і егіда Всевишнього.

Запитувала Анна Золотнюк

Фото Наталії Процик, ілюстрації — роботи Наталії Волотовської — ілюстрації до «Рідної абетки»