«Мені завжди подобалися розвалини та руїни, особливо костелів, замків і палаців. Вічно тягне полазити у їх підземеллях. Колись займалась спелеологією, можливо, це з тим пов’язано… Історія руїн мене притягує. Маю враження, що набираюсь сили від таких місць», — каже  художниця Тетяна Окальська.

Коли побачила графіку пані Тетяни, виконану в крапковій техніці, не могла не поспілкуватись із художницею. Роботи, на котрих зображені давні споруди, запам'ятовуються не тільки деталізованістю, а тим, що стоїть за цим. А здалось мені, що стоїть за цим не просто інтерес до об’єктів, а власне резонування із ними, перебування на одній хвилі. І я не помилилась.

Ще кілька слів про художницю, перед тим, як перейти до розмови. Тетяна Окальська народилась та мешкає у Борщеві, каже, з місцем пощастило, бо більшість фортець краю, хоч і зруйнована, зберегла автентичність. Понад двадцять років пані Тетяна подорожує районом, іншими частинами області, а також за її межами. По мандрівках постають графічні твори із пам’ятками архітектури. Від 1999 року бере участь у мистецьких виставках. Вона авторка календаря «Архітектурні пам’ятки Борщівського району», серій робіт із сакральними і оборонними пам’яткам України. Твори мисткині зберігаються в приватних колекціях України та за кордоном.

IMG-1a6ac5d49dfb20629aa626a70d0762a5-V

ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ КРАПОК

— Ви працюєте у техніці крапкової графіки. Чому?

— Можна сказати, що це цікава техніка й графіка вдало підходить для зображення особливостей форм і текстур. Але причина, чому починала з неї, проста. У художній школі мені подобались акварель і туш. Фарби були дуже дорогими, тож вибрала друге. А потім, під час навчання у Москві, спробувала перемалювати одну картинку крапковою графікою, потім іншу — працювати у цій техніці мені сподобалось. Тепер уже й не можу малювати по-іншому. Я дуже експресивна людина, холерик — іноді хочеться широку таку лінію зробити. Пробувала. Але це не те.

Якось підрахувала, що для створення однієї роботи потрібно майже двадцять вісім годин. А кожен твір складається з близько двадцяти тисяч крапок. Використовую папір для шрифта Брайля — у нього жовтуватий колір, приємна текстура, висока щільність. Найзручніший формат — 30 на 40 або 50 на 35 сантиметрів.

— Зазвичай працюєте з натури чи з фотографій?

— Раніше завжди малювала з натури. Тепер частіше фотографую, а потім малюю зі світлини.

Колись, як сідала малювати, детально описувала будівлю — скільки поверхів, особливості елементів — бійниць, вікон,  матеріал — яка черепиця, який камінь — йшла вздовж стіни і торкалась її (aортеці збудовані з різних видів каменю — найчастіше піщаника  та вапняка, кожен різний на дотик, коли малюю, передаю особливості текстури). Все це в пам’яті детально залишалось. А тепер, коли є телефони, фотоапарати, уважність знижується. Тому фотографую місце, деталі, але то вже, знаєте, таке ледаче мистецтво (сміється — А.З.). Не так цікаво. Бо, коли торкаюсь стін, то здається, навіть відчуваю людей, котрі колись були у цьому місці.

Двадцять років тому, коли тільки починала малювати давню архітектуру, не завжди було як дістатись до деяких пам’яток, бувало, довго йшла пішки. Траплялись різні історії. Поїхала колись в Микулинці, а в тамтешньому замку на мене псів спустили — я ж не знала, що там живуть не дуже привітні власники.

IMG-3cc040412afa82cbaf60e14fb5f0f554-V

— Мені дуже подобається ваш підхід не тільки спостереження за місцем, а й його пізнання на дотик. Власне, саме графіка мені завжди й асоціювалась із деталізацією зображення не тільки на рівні візуальному, а, властиво, якомусь тактильному. Але зараз про практичне. Думаю, аби промалювати всі ці деталі, треба добре заморочитись

— Я, певне, мазохістка (сміється — А. З.). Помаленьку, як зернятка, крапочки розставляю, виписую гонточки старих дерев’яних церков. Вимальовую, як мереживо, камінці. І коли малюю, то таке враження, що наче вимуровую заново. Колись зі мною художники «сварились» — нашо, кажуть, ти то рахуєш те каміння, тобі ж головне структуру передати.

— А що, рахуєте?

— Не кожен камінчик, але більші елементи так. А, малюючи стіну, намагаюсь прорахувати приблизну кількість камінців, аби правильно передати масштаби, витримати структуру.

IMG-6af4265661ab162348ef1b7ac1694e94-V

МЕНЕ ПРИВАБЛЮЮТЬ ДЕТАЛІ

— Є вас улюблені архітектурні елементи?

— Особливо мене приваблюють бійниці, арки, люблю розглядати, як викладені віконні прорізи та вхідні портали, як, власне, вимурувана будівля. Мене приваблюють деталі.

— Ви об’їздили всі замки області. Напевне, є серед них особливі?

— Мабуть, найулюбленіші — скалаподільський і кудринецький.

Склаподільський під боком, поїхала б туди просто посидіти біля нього, аби мене ніхто не чіпав. Його руїни такі масштабні, що під різними кутами мають абсолютно інший вигляд.

Коли вперше побачила двадцять років тому кудринецький замок, запам’ятався його вигляд із в’їзної брами. Замок стоїть на горбку, внизу — кар’єр, де добувають камінь. І ось видовбана скеля, темна, така сумна  брама. Так це місце мені й врізалось у пам’ять, хоча потім і малювала замок з різних ракурсів. Здається, туди я б поверталась і поверталась, але в Кудринці далеко їхати та й дорога не дуже добра.

— Часто повертаєтесь?

— Трапляється. Минулого року побувала в багатьох замках, де раніше була. Знову поїхала до Сидорівського, приміром. Вперше побувала там двадцять років тому. Я не дивилась на нього під тим ракурсом, з якого його зазвичай фотографують. Я побачила його страшним, у руїнах, загадженим. А ще довелось майже тікати від незрозумілої компанії. Коли минулого року приїхала туди, побачила його іншим.

IMG-36a4837a2fe61eb3e0e9639a468b1b1e-V

МЕНІ СТАЛО ЇХ ШКОДА

— Мені здається, що художники дивляться глибше, ніж обивателі. Вони наче відтворюють те, що було.

— Так, перш за все, намагаюсь зрозуміти, яким був комплекс будівль цього місця. Побачити їх цілісними. Це бачення потрібне для відтворення, навіть коли передаю той стан, у якому пам’ятки зараз — розвалини, запущеність.  Мох, котрий прикрашає камінь, ховає нерівності, інша рослинність… Ці деталі додають смаку, як приправа.

— А ще ви малюєте сакральну архітектуру…

— Люблю дерев’яні церкви. На жаль, у нашому районі їх не так багато. Подобається їхній вигляд і цікаво міркувати, як їх будували без жодного цвяха. А ще те, як вони, створені у шістнадцятому, сімнадцятому, вісімнадцятому століттях простояли до наших часів. І це просто неприпустимо, коли їх «реставрують», укріплюючи цвяхами чи перестеляють покрівлю, оббивають вагонкою.

Також мені подобаються костели. Вони дуже різноманітні. Є добре збережені, як ось Озерянах, він унікальний тим, що побудований із цегли, чи в Лосячі, він до речі, зведений із круглого каменю (а ще один із найважчих до малювання — дуже складно було правильно передати перспективу). Але багато храмів у руїнах, як у Турильче. Була там ранньою весною. Падав сніг із дощем, холодно. Всередині дуже запущено, багато сміття. Одна дверка хиталась, відхилила її, там — розп’яття у людський зріст. Це мене вразило. Вилізла на хори і почала малювати…

А ось недавно закінчила роботу із Лошнівським костелом, котру почала п’ять років тому. Зробила акцент не на костелі, а на сходах і капличці внизу.

IMG-51e46061eeb4587906ddec3838b09e7b-V

— Як би ви сформулювали своє завдання як художниці? Про що вам важливо сказати своїми роботами?

— Спочатку мені просто подобалось малювати. А потім, коли почала їздити, дивитись зблизька на замки й костели, стало їх шкода. Каміння замків часто розтягують на хіба, сарай… Подумала, може, ці споруди збережуться бодай на папері.

— Минулого року ви відзначили сорокап’ятиріччя та двадцятиріччя від  першої виставки.

— Не встигла зробити підсумкову експозицію. Ось тепер підбивають робити. На ній покажу старі й нові роботи в улюблених тематиках, а ще вишиті ікони, бо ж створюю їх близько десяти років. Планую зробити виставку у Борщівському краєзнавчому музеї. 

IMG-96b48f00cdedb850ad5ce0c952e0e555-V

IMG-d6b7245bcd4c54246e98590989a3ff21-V

Анна Золотнюк

Ілюстрації та фото надані Тетяною Окальською